Хто зважиться — вогняним наречеться – Олесь Бердник

— Поїду і я з вами. О! Слава буде — то всім порівну.

— А продукти? — запитав Славко. — У нас лише на двох.

— Маю гроші. Назбирав тридцять п’ять карбованців. О! На ваше рота не роззявлю, — гордо заявив Прі.

— А не боїшся? — зневажливо запитала дівчинка. — А то тепер хоробрий, як заєць у норі, а як прийде до діла — дивись, щоб не заскиглив.

— З ким ти говориш? — випнув груди Онопрій.

— Тоді залізно! — схвально мовив Славко. — Збираємося і нікому нічичирк.

“ЗАЙЦІ”

Все йшло, як по писаному. Екскурсія прибула до Душанбе. Там дітей нагодували в їдальні, а Максим Іванович ходив з’ясовувати, коли буде літак для польоту до гірського кишлака. А змовники перезиралися, очікували часини, щоб якось одірватися від своїх.

Надвечір вони шаснули десь поза складами на край аеродрому. Учні на чолі з Максимом Івановичем вже прямували до літака, на якому вони мали летіти далі. Учитель турботливо оглядав своїх вихованців, спантеличено розводив руками. Втікачі бачили все те, проте не показували носа з-за тюків, де вони причаїлися. Лише Прі тремтів усім тілом і поривався встати.

— Може, ну його! Га? Може, побігли? Щоб разом з усіма? Га? А то… буде лихо…

— А клятва? — зловісно прошепотів Славко. — Ти забув?

Над аеродромом почувся голос диктора. Він звертався до трьох учнів, які загубилися і яких чекає літак. Кілька хвилин повідомлення повторювалося. Потім дверцята літака зачинилися, машина почала вирулювати на старт.

— Заспокоїлися, — сказав Славко. — Ми ж не маленькі. Вирішили, що ми десь мотнулися в місто. Ну, я піду на розвідку.

Темніло довкола. Над аеродромом спалахнули неонові вогні. Небо гриміло моторами. Прі з Ліною сиділи в кущах, на краю аеродрому, дивилися в зоряний безмір, хапали нервові дрижаки від напруженого очікування. Хлопець прислухався до ревища літаків, полиски прожекторів падали на його похмуре обличчя.

— Дурень я, дурень! — жалісно шепотів він. — І хто мене смикнув за вами? І нащо воно мені? Нічого ж не вийде з цієї затії! Ні слави, ні користі! Чого захотіли — казку знайти! Ой, дурні, дурні! А неприємностей — ой, скільки буде!

— Як ти мені набрид! — пробурчала дівчинка. — Гірше редьки з хріном. Посоромився б!

Прі промовчав. Посопівши трохи ображено, вмостився в бур’яні, підклав рюкзак під голову, накрився піджаком. Дівчинка виглядала з-за кущів, очікувала Славка. Нарешті недалеко від них вигулькнула із сутінок темна постать. Почувся шепіт:

— Лади! Повезло…

Прі здригнувся від несподіванки, невдоволено запитав:

— В чому там повезло?

— Мовчи! Тут, на краю поля, стоїть вертоліт. Здоровенний. Летить у гори. Щось везе геологам. Хатину, продукти, ще там щось. Туди, де нам треба — в найвищі гори. Краще й не придумаєш! Зараз щось вантажать. Заховаємось між тюками, ніяких квитків не треба. Класно буде. Готуйтеся — і гайда! Пішли…

Втікачі попрямували за Славком. Зупинилися навпроти вертольота-гіганта. Біля коліс поралися льотчики, про щось весело перемовлялися.

— Лагодять, — шепнув Славко. — Скоро полетять…

Ось льотчики зібралися до гурту, погомоніли. Потім один поліз усередину, інші поволеньки рушили до приміщення аеропорту.

— Ще двадцять хвилин, — почувся голос. — Перекусимо в буфеті — і в путь!..

— Чули? — прошепотів Славко. — За мною!..

Він став навколішки, поповз по бетону, тягнучи за собою рюкзак. За ним — Прі з Ліною. Біля входу Славко зупинився, піджидаючи товаришів.

— Тихенько щоб, як миші. Ні гу-гу!

Втікачі шаснули до люка. Прохід був завалений ящиками, мішками, м’якими тюками, гофрованими стінами збірного будиночка. Славко схопив дівчинку за руку, потягнув її вглиб салону.

— Сюди. Ось тут лягаймо, за цим ящиком. Ніхто не побачить, і м’яко. Можна спати. Ще краще, як на ліжку. Тсс! Замри!

Діти принишкли. В проході спалахнуло тьмяне світло. По стінах салону попливла тінь. Почулися голоси. Льотчики буденно говорили про домашні справи. Зачинилися з тріском вхідні дверцята. Настала тиша. По стінах поповзли світляні зайчики. Ліна й Онопрій цокали зубами від страху. Славко цикнув на них обурено.

— Чого ви цокаєте, наче насіння лузаєте? Ану цитьте!

— Так воно само цокає! — гикнув Прі.

— Я тобі нагикаю! Замри, бо почують!

Загули стартери, загриміли мотори. Вертоліт колихнувся, м’яко піднявся в повітря. Поштовхи вщухли. Крізь ілюмінатори заблищали яскраві зірки.

ГОРИ

Снилися Ліні гори. Не такі, як на картинах, а казкові, незвичайні. Кришталево сяють променисті вершини, над ними пливуть небувалі рожеві і блакитні хмари. А вона із Славком летить понад тими хребтами, роздивляється, що там ховається внизу, під білою запоною.

Ось широка площина, на ній блакитна куля. Біля неї стоїть високий пришелець. Срібно сяє на ньому скафандр, полум’яно палають очі. Він заклично махає рукою, гукає, і голос його лунає попід зорями:

— До мене, шукачі! Я давно чекаю на вас!

Ліна з Славком радісно зупиняються біля нього. Хлопець запитує:

— А чому ви чекаєте нас?

— Тому, що Всекосмічна Рада Сонця нагородила вас польотом до далекої планети.

— А за що?

— За мужність. За віру в казку. Сідайте — корабель жде!

Славко щасливо усміхається, хапає дівчинку за руку, трясе її.

— Ти чуєш, Ліночко? Ти чуєш? Ми досягли, ми знайшли! Ліночко, прокинься!

Що таке? Чому прокинься? Хіба вона спить?

Щезає тінню апарат, пришелець, казкові гори. Чується гуркіт моторів. І зовсім поряд тихий голос Славка:

— Сідаємо. Ліночко, прокинься…

Вона протирає очі, позіхає. Ще не може одразу усвідомити, де це вони, що з ними.

— Де ми?

— В горах. Приземляємося. Тихенько…

В грудях дівчини — холодок. Острах стискує серце. Вона все згадала. Вони мандрують, шукають таємниці. Одірвалися од своїх, кинулися в безодню. Страшно й тривожно…

За ілюмінаторами видно блідо-синє небо, пасма молочних хмар, кришталево-крижані гори. Шум гвинтів затихає. І одразу — громова тиша. Вона оглушує, заповнює все. Мов крізь вату, чуються голоси. Втікачі прищулюються в своїй схованці.

Одчинилися дверцята, звідти потягло холодом.

— Світає, — почувся голос льотчика. — Піду до геологів, хай забирають вантаж…

— Пора, — шепнув Славко.

Захопивши рюкзаки, вони поповзли до люка, вискочили з вертольота. Метнулися геть від машини, заховалися під захистом скель. Відсапуючись, оглянулися.

Бліде світання розгоралося, вирізьблювало дикий мальовничий краєвид. Такого ще діти не бачили в своєму житті. У вузькій долині під ними шаленів сивий гірський потік. На крутих урвищах ліпилися якісь убогі чагарі, а трохи нижче — біля води — вже зеленіли трави, розквітали квіти. Над ущелиною повзли клапті туману, між ними то з’являлося, то щезало громаддя вертольота. До вертольота підійшли люди, жваво гомоніли про щось, сміялися.

— Тікаймо, а то помітять, — сказав Славко.

Вони пробігли трохи по вузенькій стежині, зупинилися під химерною червонуватою скелею. Онопрій занепокоєно оглянувся, понуро запитав:

— Де це ми?

— В горах, — сказав Славко.

— Сам бачу, що не в лісі, — огризнувся Прі. — А де? Куди нас занесло? Ні будівель, ні людей…

— А ти хотів пришельців шукати серед людей? — насмішкувато глянула на нього Ліна, хоч сама тремтіла від хвилювання.

— А я нічого не хотів шукати, — лиховісно сказав Прі, одвертаючись від неї. — То ви мене підбурили.

— Сам причепився, — обурено гримнув Славко. — Мовчи тепер! Псуєш завжди настрій! Слави закортіло? Тоді не треба скиглити! Ти гадав — так просто відкрити щось нове? Хіба не читав книжок, як героям доводилося важко?

— Це ви — герої? — іронічно буркнув Прі.

— Не герої, — сказав, як одрізав, Славко. — З такими, як ти, не станеш героєм. І чого ти боїшся? Харчі є. Води навколо — скільки влізе. А дрижать жижки — вертайся назад!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: