— Ну, це вже…
— А що, — жартома сказав хлопець. — Все можливо. Он же Нанті нічого не їла. Сонцем жила.
— Так вона ж квіточка, їй досить проміння, — зітхнула Ліна. — Вона — казкова істота…
— А наші нащадки теж, може, стануть квітами. А що? Хіба не гарно? Живитися лише променями. Може, перейдемо одразу, Ліночко?
— Жартуєш.
Під променями сонця тануть крижані бурульки. Під черевиками тихо порипує сніг. Куди вони йдуть? Скільки ще йти?
— Де ми будемо сьогодні ночувати, Славку? Сніг же навколо?
— Виберемо скелю. З рюкзаків зробимо підстилку. Щоб не холодило. Спатимемо по черзі, щоб не замерзнути.
Зненацька почувся сильний гуркіт. Ліна від несподіванки притислася до хлопця.
— Що це?
Славко схопив її за руку, кинувся в заглибину між торосами. Виглянув назовні. Гуркіт наближався.
— Вертоліт, Ліночко! Кружляє над горами. Певно, шукає…
— Нас?
— Може, й нас. Це точно. Послали вертоліт.
— Що діяти?
— Не знаю.
Велетенська зелена бабка, оглушливо гримлячи, пройшла над торосами. Втікачі перезирнулися. Досить виступити на видне місце — на снігу їх одразу помітять. Підберуть. Нагодують. Одвезуть додому. Там покарають, зате все буде, як раніше. Без небезпеки, без турбот, без привиду голодної смерті. Без глибоких ущелин, без дрижаків на нічному морозі.
Дівчинка зітхнула. Одвернулася. Ніби й не було нічого в небі. Ніби й не з’являвся над ними вертоліт. І коли машина щезла за горами, Славко взяв Ліну за руку.
— Ходімо…
Знову кришталево-прозорі шпичаки, мерехтіння райдужних барв в торосах, одноманітні снігові поля. Скільки ще йти? Куди? Чи не химеру шукають вони?
— Славку… вже сім днів минуло?
— Сім. Ще є десять грудочок цукру.
— Якщо не знайдемо їх… пришельців… навіть назад не зможемо вернутися…
— Знайдемо.
— А як ні?
— Знайдемо, — вперто повторив хлопець.
— Ноги ослабли… важко йти… І холодно…
— Спочинь, Ліночко. Ось я зніму рюкзак, на ньому м’яко. Так тобі зручно?
Дівчинка сідає на рюкзак, складає тоненькі руки-цівки на коліна, дивиться в небо. Яке воно синє, синє. Ніби аж чорне!
— Чому таке темне небо, Славку?
— Бо розріджене повітря.
— Тому, певно, й коле в грудях?
Славко мовчить. Що йому сказати? Чим втішити? Десь в глибині душі бринить голос сумління, докоряє, а інший голос заспокоює, стверджує єдине рішення: йти до кінця! Інакше він зневажатиме себе, ніколи не простить!
— Славку… знову вертоліт над нами…
— Де?
— Глянь вгору…
Хлопець задер голову, помітив сріблясту машину. Вона хутко падала вниз.
— Ліночко, — схвильовано озвався хлопець. — Це не вертоліт!
— А що ж?
— Ти чуєш? Не гримить. Жодного звуку.
— Славку… може, це…
— Ліночко! ЦЕ ВОНИ!
Шалено застукало серце. Не віриться! Не може бути! А що, як правда?
Горять очі, бліднуть щоки від хвилювання. Погляд шукачів не одривається від дивного пристрою. Срібна чечевиця вже повільно сідає за близькими торосами.
— Біжімо!
Вони хапають рюкзаки, біжать. Широко розкриваючи роти, вдихають розріджене повітря, поспішають по скрипучому снігу. За бузковою скелею відкривається широкий крижаний майданчик. Там сидить казковий летючий корабель. Хлопець зупиняє дівчину, тягне її до скелі.
— Зажди. Гляньмо, що буде далі.
— А може, вийдемо? Вони нас побачать… вийдуть теж…
— Зажди! Треба глянути, які вони. О, дивись!
У сріблястому пристрої відчинився люк. В темному отворі з’явилася постать. Славко стиснув руку дівчинки:
— Глянь — схожий на людину!
Постать постояла непорушно, потім повертіла головою. Підстрибнула. Раз, вдруге. Поскакала до найближчої скелі. Торкнулася її рукою. З-під руки посипалися іскри. Впав на сніг шматок базальту. Постать нагнулася, взяла той шмат, поклала в своє нутро.
— Ліночко, — шепнув Славко. — По-моєму, це не людина… це робот…
— Звідки ти взяв?
— Глянь — рухи в нього механічні. Ховає каміння всередину. З пальців скачуть іскри…
— А може, люди всередині?
— Може. А може, там нікого нема, крім робота? Він сам літає сюди, досліджує, вертається на базу. Знаєш що?
— Що?
— Гайда в апарат. Заховаємося. Робот не помітить. А ми полетимо з ним на його планету…
— А там? Ми ж не знаємо, звідки він?
— Все’дно! Мислячі ж істоти його послали? Вони поможуть нам. Іншого випадку може й не бути! Треба користуватися! Згода, Ліночко?
— Згода!
Робот зник за скелею. Шукачі кинулися через снігове поле до апарата. Славкові здалося, ніби його обдало пружною хвилею теплого повітря. Дарма! Вже поряд отвір. Щось застерігало, зупиняло, не дозволяло. Пізно!
Пристрій похитнувся. Гучно залунала під кроками земних дітей металева підлога корабля. Матово-білі стіни, сферичний коридор, блиск розмаїтих вогняних вічок на стелі.
Двері з м’яким шурхотом зачинилися. Ліна зблідла, вчепилася в рукав Славка.
— Все… Назад не вийдеш…
Підлога захиталася під ногами. Шукачі попадали. Почувся тоненький пронизливий свист, який перейшов у потужну, дивовижну мелодію…
БЕЗОДНЯ
Посилювалася вібрація. Славко відчув, як все його тіло стрясає дрож. Серце калатало так сильно, що здавалося — не витримають груди. Він глянув на Ліну. В примарному голубому сяйві, що пливло від стін, видно було широко розплющені очі дівчинки.
— Що з нами? — прошепотіла вона.
— Не знаю…
— Чому підлога трясеться?
— Мабуть, якісь мотори… пошукаємо вікна… ілюмінатора…
Хлопець звівся на ноги, тримаючись за стінки, поміг встати дівчинці. Разом вони почали пробиратися коридором, що обвивав кільцем корабель. В одному місці прохід повернув праворуч, друзі опинилися в невисокому сферичному приміщенні. Посередині видно було два низькі крісла.
— Сидіння, — сказав Славко. — Корабель розраховано на людей…
— Де ж вони?
— Може, цього разу прилетів сам робот?
— Сядьмо. Я втомилася.
— Сядьмо, — згодився хлопець. — Подумаємо, що далі робити.
Славко поміг Ліні зняти з плечей рюкзака, звільнився від свого вантажу. Потім вони обережно сіли в крісла, оббиті м’яким покриттям ніжно-салатового кольору.
В ту ж мить стіни корабля розтанули, щезли. Ліна зойкнула. Перед ними розкрився неосяжний космічний краєвид, безодня неба. Чорно-фіолетова прірва сяяла міріадами зірок. Вони не мерехтіли, як на Землі, а промінилися спокійним рівним світлом. Серед зірок видно було рожево-жовтаве кружало Сонця. Можна було дивитися на нього незахищеним оком — сяйво не сліпило зору. А внизу — під ногами — пливла півкуля Землі. Вона поволі віддалялася, оберталася, показуючи покриту смугастими хмарами поверхню.
— Ми полетіли! — жахнулася дівчинка.
— Бачу, — прошепотів хлопець пошерхлими від хвилювання і остраху вустами.
— Куди ж вона нас несе… ця штука?
— Не знаю!
— Я боюся! Я хочу сісти назад!
Ледве встигла Ліна промовити ці слова, як похитнувся космос, зірки, Земля почала блискавично наближатися. Корабель помчав назад, до планети.
Ось він пробив хмари, густі туманні пасма промайнули мимо, гострі піки гір готувалися проштрикнути мандрівників. Дівчинка з жахом схопилася за руку товариша, закричала одчайдушно:
— Ой, розіб’ємося!
Чоло хлопця зросилося потом. Він гарячково думав: що діяти? Адже тут мусить бути управління? Може, автоматичне?
Гори летіли навстріч. Зараз буде страшне! Славко напружив уяву, ніби намагався відштовхнути фатальний удар. Назад, назад, в космос! Подалі від планети! Ми не хочемо вмирати!
І знову захиталося все довкола. Гори почали зменшуватися. Корабель пробив пелену хмар. Вийшов у зоряний океан.
Хлопець полегшено зітхнув. Глянув на Ліну. Вона затулила долонями личко, тихенько схлипувала від нервового напруження. Він торкнувся пальцем її чола.