— Він розмовляє з квіткою, — шепнула Ліна. — Чудо!
— Тихо, — поклавши пальця до вуст, прошепотів Славко. — Не заважай!
— Що скаже Просторова Пам’ять про Планету Квітів? — запитав Рон. — Чи є Планета Квітів у Системі Сонця?
Одна мить очікування. Пелюстки здригнулися, почулася відповідь:
— Планета Квітів — перше від Сонця небесне тіло. Туди космольоти Ра навідувалися двічі, але дуже давно. Еволюція середнього рівня мислення, нетехнічна, обмін — енергетичний, променевий. Показати зображення мислячої істоти?
— Покажи, люба квітко, — попросив Рон.
Довкола пелюсток спалахнув блакитний ореол, поволі густішав, став синювато-молочним, перетворився в непрозорий диск. На ньому з’явилися зображення: червоно-чорна поверхня і над нею — квітка, схожа на морську актинію. Тремтливі пелюстки ворушилися, ніби під вітром, мерехтіли іскрами. Квітка пропливла, зникла. Екран розвіявся в просторі, почулося запитання:
— Ви задоволені?
— Дякую, квіточко. Все.
Повернувшись до земних друзів, хлопець запитально глянув на їхні здивовані обличчя.
— Ти запитував у квітки? — озвався Славко. — Звідки вона знає?
— Не вона, — пояснив Рон. — Будь-яке дерево чи квітка поєднані з простором. А в просторі зосереджена вся інформація нашої планети, записана в магнітному полі. Ми навчилися користуватися нею. Кожне дерево має міріади клітин, є складною системою. Наша наука вміє керувати цими системами так, як ви на Землі розумними машинами.
— Біоніка, — озвалася Ліна. — У нас теж почали вивчати мудрість природи. Пам’ятаєш, Славку, нам Максим Іванович розповідав?
— Рон, — з благанням мовив Славко. — То ми можемо полетіти на Планету Квітів?
— Це дуже важко, — задумливо відповів Рон. — Біля самого Сонця…
— Невже Меркурій?
— Меркурій — перепитав Рон. — А, це Планета Вогняних Вихорів. То ви знаєте її як першу планету? А ми відшукали планету ще ближче — світ кристалічного життя. А Планета Квітів — ще далі, майже в обіймах Сонця.
— То за Меркурієм є ще дві планети?
— Дві. Ви їх не бачите.
— Скажи, Рон, а ваша Ра — це Юпітер?
— Юпітер. А хіба ви не знали?
— Робот сказав нам, — ніяково мовив Славко. — Та тільки ми вийшли з корабля — почали сумніватися…
— Чому?
— Бо вчили про Юпітер зовсім інше. Гігантська планета, непрониклива, густа та ще й отруйна атмосфера, низька температура. І Сонце… Сонце повинне бути малесеньке, а воно он яке велике. І весь час у зеніті. А Юпітер же швидко обертається.
— Сонце справді звідси видається маленьким, — згодився Рон. — Якщо дивитися з космосу. Ми зробили всепланетні магнітні лінзи, посилюємо радіацію Сонця і робимо так, щоб воно було для всіх ділянок планети в зеніті. А захочемо сутінок — утворюємо їх штучно. Тяжіння на планеті невелике, а те, що ви вивчаєте на Землі, — то ефект гравітації всієї системи. Зовні ви бачите метан, аміак, а тут, на поверхні, створено гарні умови для життя мислячих істот…
— Не вкладається в голові, — мовила Ліна.
— Треба звикати, — дружньо відповів Рон. — Космос такий розмаїтий у своїх виявах, що мислити його однотипно — смішно. До речі, люди Землі — наші родичі. Вам не дивно слухати про це?
— Як це можливо? — запитав Славко.
— Розповім в польоті, — сказав Рон занепокоєно. — Я захопився вашою пригодою і не хочу зволікати. У мене тут корабля нема. А в господаря будівлі є я бачив у ангарі. Гарний універсальний космоліт для мандрівок між планетами. Без дозволу його брати не можна. Та для вас я це зроблю.
— А тобі потім… попаде? — обережно запитала Ліна.
— Ще й як! — зітхнув Рон. — Та хай! Я не боюся кари. Аби помогти друзям! Ходімо.
Вони вийшли з будівлі, минули густий сад з пірамідальними фіолетовими деревами, зупинилися біля срібної чечевиці, схожої на ту, якою вони летіли, але набагато більшої. Відчинився люк. Друзі ввійшли до корабля. Опинилися у керівній каюті. Сіли в крісла. Стіни корабля стали прозорими. Рон був мовчазний, заклопотаний. Він зосередився, видно було, що хлопець ввійшов у контакт з керівним роботом корабля. Сад і будівля попливли вниз, почали віддалятися, під космольотом розгорнулася неосяжна панорама планети — ріки, озера, далеке бузкове море, шпилі чудових споруд.
— Мало ми бачили, — прошепотіла Ліна. — Мало взнали. Хотілося б ще побути на Ра, познайомитися з їхніми людьми…
— Ви ще повернетеся, — пообіцяв Рон. — Діти Землі будуть нашими гостями і друзями. А тепер слухайте. Я розповім вам космоісторію нашої планети…
Корабель безшумно пронизував імлисту атмосферу, поверхня Ра пропала десь далеко внизу, Сонце зменшувалося, вгорі чорніло небо. Космоліт вигулькнув з крутих вихорів зеленкуватого газу, його охопила чорна безмір з вогнистим розсипом зір. І хоч діти Землі вже бачили такий краєвид, велич космосу знову захопила їх, змусила завмерти в безмовному зачудуванні.
— Курс — до Сонця, — сказав Рон. — Корабель сам вибирає шлях. Ми спочатку зупинимося на Планеті Вогняних Вихорів. Там зорієнтуємося. А тепер — моя розповідь…
КОСМОІСТОРІЯ РА
Життя на Ра виникло давно-давно, ще тоді, коли Сонце було блакитним гігантом. Ближні планети — Меркурій, Земля, Венера — були обпалені жахливими вогняними потоками, на них виникали лише якісь організовані кристалічні структури. А Ра-Юпітер зігрівався вдосталь променями світила, мав безліч органічних форм, які швидко розвивалися і прийшли в своїй еволюції до мислячої істоти — людини.
Минали віки розвою. Над планетою з’явилися апарати, що опанували повітряну стихію, в космос вийшли кораблі. Та ось учені астрономи повідомили, що Сонце готується вибухнути. Лихо було не в тому, що вогняна хвиля вибуху мусила знищити все живе на планеті, — наука і техніка могли зберегти все необхідне в підземних печерах, — загроза йшла з іншого боку. Після космічного вибуху Сонце мало стати жовтим карликом, його енергії вже не вистачило б для Ра. Планета повинна замерзнути, захолонути.
Так і сталося, як передбачили вчені. Настав критичний час. Сонце почало розширюватися, охоплювало все небо. Люди ховалися в глибини планети. Вихор прокотився в космічну безмір, змів з Ра все живе. Минув час. Вчені Ра вийшли на поверхню. Мертва планета була покрита густою імлистою атмосферою. Крига, запустіння, смерть. Сонця не видно було за величезними густими хмарами.
Кораблі Ра вийшли в космос, запрацювали дослідники. Сонце стало маленьким, жовтим, воно вже не могло зігріти планету.
Почалися пошуки виходу. Вчені запропонували два проекти. Один — переселення на іншу планету. Обрали Землю — її Сонце добре зігрівало, там можна було створити нову цивілізацію. Інший проект передбачав довголітню перебудову клімату Ра. На це повинні були піти неймовірно великі ресурси, невтомна праця протягом століть, відмова від далеких польотів, від особистого щастя і насолоди, які могла дати розкішна природа нової планети.
Частина людей вирішила переселитися на Землю, вони не вірили в майбутнє Ра. їх не вмовляли. Один із супутників Ра було переведено на орбіту довкола Землі, ви його знаєте як Місяць…
— Як? — скрикнув Славко. — То Місяць — велетенський корабель чи лабораторія?
— Майже так, — кивнув Рон. — І навіть більше. Те, небесне тіло потрібне було не лише для переселення, а й для регулювання обертання Землі, для зміни клімату і ще для деяких експериментів, про які я не можу казати. Слухайте ж далі…
Переселенцям допомогли посіяти квіткові рослини, дали необхідні апарати, книги, інформацію. А пізніше сталася катастрофа. В зв’язку з тим, що до Землі наблизилося таке велике тіло, як Місяць, на тій планеті почалися геологічні збурення, землетруси, опускання материків. Підземні поштовхи знищили культурні центри наших колоній. Потомки Ра втратили високу культуру, науку, зберегли тільки легенди про своє перебування в якомусь чарівному світі, який вони втратили.