Дістався до палацу. Бачить: люди стоять, лежать хто де — і всі сплять. А у палаці — на кришталевому підвищенні — царівна. Білолиця, чорноброва, а на голові у неї — віночок з квіток, і руса коса спадає на груди. І вбрана та красуня у сукню вишиту, а візерунки на ній такі, ніби живі. Глядь — а біля царівни стріла стримить! Та, яку лицар послав у широкий світ…
Зрадів юнак. Ось де його суджена! Кращої в цілім світі не знайдеш! Та перепинив шлях лицареві чорний чаклун. Намірився вбити а чи приспати героя. Не побоявся юнак. Схопив стрілу, поклав на тятиву, натягнув. Задзвеніла стріла загартована, впав лютий ворог.
Підійшов лицар до царівни і поцілував її. І одразу воскресло все довкола — дерева, звірі, хмаринки, вогонь. І встала царівна, побачила свого судженого, зраділа…
Замовк Славко. Очі у баби усміхнені, а біля вуст — скорботна зморшка. Вона слухає казку тривожно, насторожено. Тихо завмер на коліні в неї блакитний клубочок.
— Саме цієї казки ми ждали від тебе, хлопчику,— мовила баба.— Ти той, кого ми чекали…
— Не збагну…
— Я ж казала — зажди. Май терпіння…
Клубочок стрибнув з бабиного коліна, майнув над головою Славка, торкнувся його скроні. Він одсахнувся, відчувши гарячий дотик. Баба всміхнулася.
— То Нанті дякує тобі. Дуже гарна казка. А тепер — пора, тобі вже треба йти додому…
Злипалися повіки. Отак би лягти на зелений килим і заснути. Хороше, затишно. Вогняний клубочок ліг би поруч і муркотів колискову пісеньку.
— Прощавай, хлопчику, — мовила баба. — Дякую тобі за казку…
Вона схилилася над Славком, поклала суху руку на його чоло:
— Заплющ очі.
Він покірно виконав її веління. Щось зашуміло, дихнуло холодом. Десь загавкали собаки.
Славко розплющив очі, здивувався.
Перед ним бовванів тин, перелаз, великі голови соняшників на городі, в темному небі хиталися верхів’я дерев, а трохи далі сяяли вікна дідової хати — лісової сторожки.
З хати долинав гомін, від повітки привітно повискував Герой. Як же це? За одну мить його принесло з Чортової Долини аж до села? А може, привиділося? І нічого не було? Обмарило, поводило його по Карані… Розповісти Максиму Йвановичу? Не можна. Поки що… А до Чортової Долини він знову навідається. Не забути йому вогняного клубочка, милої хатки, привітної ветхої бабусі з молодими ласкавими очима…
СУМНІВИ
Не встиг Славко переступити перелазу, як до нього з-за сосни кинулися Прі з Ліною. Дівчина торсала його за руку, зазирала в обличчя, удавано сердилася.
— Я так переживала за тебе, так переживала! І баба хвилюється, і батько!
— Уже встигли розбазікати? — бовкнув Славко.
— Аякже! — захіхікав Прі. Йому було незручно, він хотів виправдатись. — Ми ж хотіли як краще!
— Щоб було краще — не треба кидати товариша в біді. Од тебе, Лійочко, я такого не чекав!
— Ми не кидали! — одрізала Ліна. — Це ти нас кинув! Дременув світ за очі, в гущавину. А ми потім блукали по всій Карані…
— Я ще й винен!
— А хто ж? Та хай буде. Я вже не гніваюся Ти щось знайшов чи ні? Га?
— А хіба що?
— Максим Іванович жде! Дехто вже повернувся. Чекають нас. То як — ти бачив щось? Чи ні?
— Може, й бачив, а може, й ні, — загадково сказав Славко, прямуючи до хати.
— Не мороч голову, — заскакуючи поперед нього, защебетала дівчина. — Кажи правду!
— Дай зайти до хати. Бабі покажуся. А тоді — до школи гайнемо…
Баба Оришка напала на Славка, батько докоряв йому хвилин з десять, доки син сидів за столом і наминав із череп’яної миски густий запашний борщ.
— Чого тебе понесло у ті вирви самого, куди люди й не потикаються? Геройство своє виставляєш чи, може, дикому кабанові на зуб закортіло потрапити? Де ж це бачено — вночі бродити по Чортовій Долині? Якого дурня там шукав?
— Та боліда ж, — озвалася від порога Ліна. — Нас Максим Іванович відрядив. Впало щось там. От ми й думали знайти!..
— Погибелі на свою голову ви шукаєте, — буркотіла баба Оришка.
— Шалапутні якісь діти, і на ланцюгу їх не втримаєш біля хати. Ну, ти хоч знайшов там що-небудь?
— Грибів бачив багато, — удавано серйозно сказав Славко. — Білих. Треба буде сходити, щоб на зиму насушити…
— Ич, капосний халамидник, — похитала головою баба. — Я його про одне, а він про інше! Я тебе питаю, чи впало там щось, чи ні? Є знак?
— Може, що й упало, — зітхнув хлопець. Він встав з-за столу, попрямував до дверей.
— Куди ж ти?
— Та до школи ж. Максим Іванович жде. Треба доповісти…
— То впало ж чи ні?
— Дивлячись що, — сказав онук. — Треба шукати. А може, інші учні щось знайшли…
— От іродів син, — навздогін кинула йому баба, — як в’юн крутиться, не хоче говорити!
Славко з товаришами вийшов з хати. Разом вони попрямували до школи. Дорогою він мовчав, на прискіпливі запитання Ліни та Онопрія не відповідав.
Максим Іванович чекав їх в шкільній обсерваторії біля телескопа. Купол був розсунутий, над головою густо зоріло вогнисте небо. Учитель почув кроки учнів, одвів погляд від окуляра, побачивши Славка з друзями, привітно кивнув. Звівся і застукотів протезом назустріч.
— Ну що? Може, хоч ти щось бачив? Інші вже повернулися, ніде ні знаку. Є якась яма?
— Нема ями, — сказав Славко, відчуваючи полегкість. Йому було страшно брехати вчителеві, краще відповідати на його запитання. — Ні великої, ні маленької ями я не бачив…
— Може, попалене десь помітив?
— Нема й знаку якоїсь пожежі…
— Може, дим чи запах згарища?
— Нічого такого не чутно було. Правда ж, Ліночка?
— Не бачили, не чули, — радо запевнила дівчинка, вдячно глянувши на Славка.
— Гм, — сумно мугикнув Максим Іванович, з-під примружених брів дивлячись на Славка. — А я на тебе сподівався. По-моєму, саме там, біля Чортової Долини впало…
Славко опустив погляд долу, мовчав. Як йому вийти з дурного становища, як не брехати і залишитись чесним перед старим учителем?
— А може, щось незвичайне бачив? — з надією запитав учитель. — Ну, щось таке…
— Страшно було, — мовив Славко. — Там ліс похмурий, густий. Всякі думки… Може, мені щось бачилося…
— Ну, галюцинації науку не цікавлять… хіба що психіатрів, — зітхнув Максим Іванович. — Мало кому що приверзеться. Треба таке, щоб перевірив, помацав. Ну що ж, ідіть! Треба ще відрядити туди старших учнів. Чоловік з двадцять. Та лісника, хоч би й твого діда Левка. Щоб гарненько дослідили ту місцину. Підеш і ти, як захочеш…
— Гаразд, Максиме Йвановичу…
— А тепер спочивайте. Добраніч…
Вони вийшли з обсерваторії, Славко попрощався з Онопрієм. Провів Ліну додому. Вона біля хвіртки тихенько шепнула:
— А ти все’дно щось бачив…
— Звідки ти взяла? — наполохано озвався Славко.
— По очах помітила. Ти не вмієш брехати.
— Може, й бачив. Що кому до того?
— А чому мовчав?
— Чула ж, що сказав Максим Іванович, — мара нікого не цікавить…
Вони розійшлися. Хлопець повернувся до лісової сторожки, постукав у причілкове вікно, за шибкою з’явилася біла постать баби Оришки, він тихенько сказав їй, що спатиме в клуні, на сіні. Шаснув по драбині на горище, вмостився у затишному кублі.
Крізь продрану стріху мерехтіли зірки, внизу заспокійливо дихала корова, десь шаруділи миші. Хвилі дрімоти заколисали Славка, понесли в далечінь. Як гарно, чудово! Є на світі диво! Треба, щоб воно не пропало, не щезло! Чарівна хатка, вогнистий клубочок — звідки вони? Баба нічого не сказала. Лише якісь натяки, таємничі слова. Може, вони з іншої планети? Тільки чому в такій подобі? Чому в образі земної казки? І не з’явилися до вчених, до академіків. Виступили б перед астрономами, перед фізиками чи ще якими спеціалістами, пояснили б — що і як. Звідки, куди, навіщо? А що Славко? Хлопчисько, ще шостого класу навіть не скінчив. “Розкажи казку”. Ха! Її цікавлять не формули, не земне знання, а казка! Чому? Невже це їм так важливо? А може, у них своїх знань повно. Он бабуся — та вміє думки читати, людину переносити на відстань, речі у неї літають, слухаються її. А казки, може, у них такої нема, як у нас! Чому ж вона тоді так сказала: “Я саме цієї казки чекала від тебе!” Нічого не збагнеш. Правда, у нас теж є серйозні вчені, що цікавляться казками. Цілі інститути фольклор збирають, народну мудрість. Може, й ця баба — космічний фольклорист? А вогняний клубочок — її секретар, він записує те, що розповідають. Запам’ятовує, а потім розповідає на своїй планеті. Ось тобі й гіпотеза. Вгадав чи ні? Якби побачити бабу, вона б сказала — догадався Славко чи ні?