Олесь Бердник - Хто зважиться — вогняним наречеться (сторінка 11)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_hto_zvazhytsya_vohnyanym_narechetsya.docx)Oles_berdnyk_hto_zvazhytsya_vohnyanym_narechetsya.docx163 Кб2945
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_hto_zvazhytsya_vohnyanym_narechetsya.fb2)Oles_berdnyk_hto_zvazhytsya_vohnyanym_narechetsya.fb2423 Кб2935
      — Драстуйте, — прошепотів Славко, все ще сидячи в бур’яні.

      — Невже тобі тут зручно? — здивувалася баба. — Вже давно ти мерзнеш надворі, жалишся кропивою, коли так просто — підійти, запитати дозволу зайти…

      — Катя заборонила, — ніяково сказав хлопець.

      — Вона не забороняла, а прохала, — з докором мовила баба. — Ти не послухав. Ніхто на тебе не гнівається. Навпаки, ти славний хлопчина. Я розумію, що тебе привела сюди не проста цікавість. Вставай, іди сюди, не бійся.

      Славко хутенько оббіг хату, ввійшов до кімнати, несміливо зупинився біля столу. Квіточка колихалася в повітрі, від неї котилися хвилі тонкого запаху, в ньому був подих весняних трав, першої грози, дніпровського лугу.

      — Це — Катя? — ковтаючи сухий клубок в горлі, шепнув він.

      — Нанті, — мовила баба. — Для тебе — Катя. Ти вже стрічався з нею в такій подобі. В лісі…

      — Я пам’ятаю…

      — Тоді ти випробував себе. Спочатку були сумніви. Потім казка перемогла. Тільки тому Нанті пізніше підійшла до тебе…

      — Там, на Річищі?

      — Так. Ти, мабуть, дивувався, мучився — хто та що? Правда?

      — Я… здогадувався… Тільки ж і тепер не збагну…

      — Чого, хлопчику?

      — Навіщо ви зробили її… квіткою?

      — Вона і є квітка, — сказала баба.

      — Квітка? — розкрив від подиву рота хлопець. — Як це?

      — Тебе дивує, що квітка — розумна? Ти знову забуваєш, що стрівся із казкою…

      — А як же… та її подоба? — сумно запитав Славко. — Дівчина Катя?

      — Ти дав їй таку подобу.

      — Як??

      — Пам’ятаєш, ти розповідав нам казку про царівну, що заснула. Нам дуже сподобалася твоя розповідь. І краса царівни, яку ти описав. Нанті вирішила обрати для землі подобу тієї царівни…

      — Чому? Чому саме так?

      — Щоб бути близькою тобі, Славку,— ласкаво відповіла баба.— Казка для тебе улюблена, отже, ти повинен полюбити й того, хто вийшов з тієї казки…

      — А навіщо… знову квіточка? Хай би вічно була дівчиною, — зітхнув хлопець.

      — Ти все жадаєш знати одразу, — докірливо мовила баба. — Навіть казка не одразу мовиться, на все треба часу… Інколи той час страшний, важкий. Не всяка казка весела, хлопчику… Май терпіння! Скажи щиро — тобі припала до серця Катя? Не лише така, як була дівчинкою, а й ось така, як Нанті тепер?

      Славко кивнув, ніжно глянувши на квіточку. Баба спостерегла той погляд, задоволено всміхнулася.

      — Ти приймаєш її таку, як є?

      — Приймаю, — прошепотів Славко. — І пішов би на край світу, щоб пробудити її. Хіба я гірший від царевича в казці?

      Бабині очі розквітли волошками. Вона поклала долоню на плече хлопця.

      — Ой, як гарно ти сказав! Сам не відаєш, як добре ти мовив, мій хлопчику! Я щаслива, що стріла тебе. І Нанті щаслива. Може, наша мрія здійсниться…

      — Яка мрія?

      — Зачекай. Подружися з Нанті, і вона тобі про все розповість. Про те, звідки ми прибули, навіщо…

      — А чому я? — запитав спантеличений хлопець. — Неосвічений, малий… Чому ви не йдете до дорослих, до вчених?

      — Дитяче серце, яке вірить казці, — дуже надійне, — лагідно мовила баба. — Воно не сумнівається в найдивовижнішому. А тепер — попрощаємося, хлопчику! Пора. Не покидай Нанті, дружи з нею…

      — Можна до неї приходити… сюди? — несміливо запитав він.

      — Для дружби всі двері відчинені, — сказала баба. — Нанті, ти чула, що запитав хлопчик?

      Квіточка ніжно засміялася, по її пелюстках пробігли хвилі голубих іскорок.

      — Нанті, вір йому. Відкрий йому нашу таємницю Він стане для нас ниткою до серця їхнього світу Поясни йому все, що треба. Ти згодна?

      Квіточка знову замерехтіла перлистим полум’ям, Славкові вчулися слова:

      — Я ждатиму, Славку…

      — А тепер — іди, синку, — сказала баба. — Завтра ти побачиш Нанті. Не поспішай говорити іншим про те, що ти знаєш…

      — А вже люди гомонять, — мовив Славко. — Щось дивне почало діятись довкола села…

      — Що ж? — поцікавилася баба.

      — То заряд рушниці попав у мисливця, коли він цілив у козулю, то лантух у баби сам собою плив над землею… то ще всякі дива…

      — То Нанті бавилася, — засміялася баба. — Хотілося їй глянути, як люди сприйматимуть незвичайне.

      — А я б сприйняв, — гаряче сказав хлопець. — І багато моїх друзів, школярів, не злякалися б! Бо хто найбільше любить все незвичайне? Діти. Он і польотами в космос, і винаходами всякими найбільше захоплюються діти…

      — Це — гарно, — кивнула баба. — Якби так було завжди! Треба чудо бачити на кожному кроці. І ніколи не вважай небувале, незвичайне привидом втомленого мозку. На добраніч, синку! Нанті чекатиме тебе…

      — Я прийду, — тихо сказав Славко, зупиняючись на порозі і поглядаючи на чарівну квітку. — Ти вір мені, Катю… Нанті. Я ще не звик, але ти вір мені. Я буду тобі щирим другом… Найщирішим…

 

Частина друга

КАТАСТРОФА

 

ПРОМІНЬ ДАЛЕКОГО СВІТУ

 

      — І чого б я ото шастав поночі? — озвався з сіней батько, щось майструючи. — Як вовкулака, бродиш у хащі. Може, зурочила тебе та відьма лісова?

      — Може, вона з іншого світу, — випалив хлопець. — З далекої зірки якоїсь!

      — Отакої! — засміявся батько. — Добалакався!

      — Ет, — махнув рукою Славко спересердя, прямуючи надвір. — Люди в космос літають, а ви наче в кам’яному віці. Я йду в клуню спати, мені зранку до школи…

      — Іди, іди,— сказав батько невдоволено.— Та дивись мені!..

      Славко хутенько виліз на сіно, ліг горілиць, картав сам себе за те, що почав сперечатися з батьком. Не стримався, розміняв таємницю на пусту суперечку. Хіба можна сперечатися про казку? Краще дружити з нею, хай вона відкриє йому віконечко у свій дивовижний світ. А потім, потім можна буде показати його іншим… Ліні, хлопцям, Максиму Йвановичу…

      Жаль, що не можна просто. Піти б до кожного, привітатися, сказати: “Ось, прийміть гостя. Ця дівчинка з далекої зірки”. І люди всі кидаються назустріч, вітають, показують все своє найкраще, співають пісень. Справжнє свято. У мрії гарно. А в житті не повірять. Хіба що Максиму Йвановичу сказати? Він знайомий з багатьма вченими. Порадить, що та як! Чому він одразу так не вирішив? Треба сказати Каті. Що вона відповість на це?

      Зорі мерехтять ласкаво, вітер співає пісню понад дахом, і весело Славкові, і летить він у далечінь — вільний, безжурний — знаючи, що його чекає чарівна стежина не розгаданої ніким таємниці…

      О шостій ранку Славко був уже біля хатини лісника. На ґанку сиділа Катя, милувалася ніжно-рожевим обрієм, що пломенів над стіною синього лісу. Баба Одарка стояла поруч, торкалася висохлою рукою до пишної золотавої коси дівчинки, вдоволено цмокала.

      — Як королівна! — вихваляла баба. — Де воно таке й взялося? Гарне та розкішне! Мов янголеня! Залишайся, дочко, в мене жити. Та не рік чи два, а на все життя. Де ти знайдеш краще місце, як у мене?

      Катя слухала бабині монологи, ласкаво кивала. Підвівши голову, побачила хлопця, підхопилася з ґанку.

      — Прийшов-таки?

      — А хіба я міг не прийти? — щасливо осміхаючись, тихо запитав її Славко.

      — Тоді ходімо в ліс… погуляємо…

      — А снідати? — озвалася баба Одарка. — Ти ж, мо’, й не їла нічого сьогодні? Бачу — не варите, не готуєте. Ні ти, ні бабуся твоя! Як же так можна? І вклякнеш з голоду…

      — Не турбуйся, бабусю, — лагідно мовила Катя. — Я не голодна.

      Вона взяла Славка за руку, глянула у очі.

      — Були неприємності?

      — Що мені до того? — запаленів він. — Я бачу тебе… і мені гарно…

      Вона поблідла, але в очах її спалахнули сині іскри, на вустах з’явилася щаслива посмішка.

      — Ти думав про мене?

      — Всю ніч. Нам так багато треба з тобою поговорити.

      — Може, й не багато, — загадково сказала дівчинка. — Зайві слова віддаляють від правд, від розуміння. Головне приходить у мовчанні, в тиші. Ходімо до лісу.

      — А де ж бабуся? — запитав Славко, коли вони вийшли на стежку між високими соснами.

      — Там, у хаті, — неохоче відповіла Катя. — Вона зараз квіткою стала, як я вчора…

      — Навіщо так? — вражено запитав хлопець.

      — Ми повинні частину життя на Землі бути такими, як там, у себе. Як ваші водолази — скільки б не були під водою, а треба колись скидати скафандри. Збагнув?

      — Починаю розуміти, — збентежився Славко. — А де це — у вас, Катю? Ти ще й досі не сказала…

      — На Планеті Квітів, у Краю Казки…

      — Розкажи мені про неї, — загорівся хлопець.

      Вони йшли між величними соснами, взявшись за руки. Глухо шумів ліс, у небі, між віттям, багрянились пухнасті хмари, здалека долинали журливі крики журавлів.

      — Мені важко розповісти про це так, щоб навіть ти збагнув. У вас інший погляд на світ, ніж у нас…

      — Як це так? — запитав Славко. — Не збагну!..

      — Люди Землі в усі віки створювали могутні казки, легенди, — вела Катя натхненну оповідь. — В тих казках діяли сильні, незламні герої, звитяжці, лицарі, їхні кохані, веселі діти, дракони і могутні вороги, трудящі оратаї і садівники, мудрі тварини і небачені птахи. І думки людські летіли у Всесвіт, розносячи у безмір вість про дивовижну планету Землю, де мислячі істоти живуть з такою повнотою у видимому світі і в світах чуття та думки. Так ваша казка проникла Сонячним Шляхом до нашої планети — до Планети Квітів…

Пошук на сайті: