Олесь Бердник - Хто зважиться — вогняним наречеться (сторінка 12)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_hto_zvazhytsya_vohnyanym_narechetsya.docx)Oles_berdnyk_hto_zvazhytsya_vohnyanym_narechetsya.docx163 Кб2946
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_hto_zvazhytsya_vohnyanym_narechetsya.fb2)Oles_berdnyk_hto_zvazhytsya_vohnyanym_narechetsya.fb2423 Кб2936

      — Як ти сказала? Сонячний Шлях? Що це таке?

      — Я не скажу більше, — тихо одвітила Катя. — Я й так сказала багато. Слухай далі. Ми завжди були квітами, жили ніби у сні. А коли прийшла ваша казка, перед нами відкрився неймовірно прегарний обшир діяння, бачення життя. Так почав творитися Райдужний Міст між: світами. Та потім… пізніше… вже кілька століть тому, почало згасати наше сонце. Славку, це було тяжко, дуже тяжко. Я тобі ще не можу всього відкрити…

      — Чому, Катю? Чому?

      — Не знаю, як ти сприймеш. Ще невідомо, що скаже твоє серце, коли перед тобою постане прірва, яку треба подолати! У нас сталося лихо, і його може відвернути лише Земля. Зажди! Я знаю, що ти хочеш сказати: розповісти вчителям, вченим, дорослим людям! Так? О ні! Це не допоможе. Тут потрібне чисте дитяче серце.

      — Катю, — несміливо попросив Славко, — от якби ти показала мені якісь малюнки Країни Казки… або фотографії…

      — Навіщо ж малюнки? — ласкаво відповіла Катя. — Я можу відкрити тобі вікно у той світ.

      — А коли, Катю?

      — А хоч би й сьогодні. Ввечері. Перед тим як я стану квіточкою…

      — Чудо-цвітом, — задумливо, мовив Славко. — Так назвала казкову квітку моя баба…

      — Гарно назвала, — кивнула вона.

      — Катю, а чому б нам не зустрітися з Максимом Івановичем? З нашим астрономом?

      — А нащо?

      — Він щира людина, хороша і ніжна. Він збагне, бо все життя живе мрією. Все б йому про зорі говорити, про небо… про далекі світи… А в нього є багато вчених знайомих. Розумієш? Якби його переконати, щоб він повірив, тоді було б легше. Тоді б ти відкрила свою таємницю, і люди Землі помогли б вам…

      — Не знаю, — похиливши голову, прошепотіла Катя. — Щось тривожно мені. Не віриться, що він збагне.

      — Я домовлюся з ним. Ось зараз піду в школу, побачу і домовлюся, щоб він чекав нас.

      — Ну, гаразд,— зважилася Катя.— Я піду. Ждатиму тебе тут, на горбах…

 

ДВА СВІТИ

 

      В напівтемному павільйоні шкільної обсерваторії було прохолодно, тихо. Катя повільно ввійшла туди вслід за Славком, зупинилася, зацікавлено оглянула приміщення. Побачила телескоп, усміхнулася.

      — Це — щоб вивчати небо?

      — Телескоп, — пояснив хлопець. — Збільшує в тисячу разів.

      — А це багато? — наївно поцікавилася Катя.

      — Є ще більше. В кілька тисяч разів…

      — Ти гадаєш, що це допоможе краще знати світ?

      — Знову твої дивні запитання. Поговори про це з Максимом Івановичем. Він зараз прийде….

      У коридорі почувся стукіт милиці. До павільйону зайшов Максим Іванович. Він різко зупинився, пильно глянув на дівчину. Нахмурився, ніби був незадоволений собою. Мовчки показав на ослінчик під стіною, сам сів у крісло біля телескопа. Коли Катя й Славко сіли, він скупо всміхнувся.

      — Оце і є твоя таємнича незнайомка? Наробила вона шуму, наробила… Ну, що ж ви мені хотіли сказати?

      Хлопець хвилювався, не знав, куди подіти руки.

      — Пам’ятаєте, в кінці серпня впали метеорити в Чортовій Долині? Ви послали нас шукати їх?

      — Ну? — пожвавішав Максим Іванович, гостро глянувши на хлопця. До чого це ти?

      — А до того, що я знайшов…

      — Що? — крикнув учитель. — Знайшов метеорит? І не сказав? Чи вигадуєш?

      — Та не метеорит, а людей у долині знайшов! Ось її — Катю, бабусю стареньку. Відтоді все й почалося.

      Максим Іванович провів долонею по спітнілому чолу, покрутив головою.

      — Ти часом не захворів, Славку?

      — Та ні, — тремтячим голосом відповів хлопець. — Все, все правда. Я побачив хатинку, а в ній баба старенька. Стіни світилися, і на покуті була чарівна квітка, а потім з’явився вогняний клубочок. А потім…

      — Ти що — жартуєш зі мною?

      Катя сумно глянула на хлопця, зробила непомітний знак.

      — Я сама скажу, Славку. Скажу, хто ми й звідки.

      — Оце інша справа, — схвально одвітив учитель. — Без вигадок…

      — Моя оповідь вам здаватиметься ще більшою вигадкою, — зітхнувши, сказала Катя. — Славко правду сказав. Він зустрів нас у долині, в лісі. Після грози. Все те сталося після нашого перельоту…

      — Якого перельоту? — збентежився Максим Іванович, спантеличено дивлячись на дівчину.

      — Ми не з вашої планети, — якомога спокійніше сказала дівчина. — Ми — жителі іншого світу. Бабуся моя вже була на Землі, а я — перший раз…

      Максим Іванович скочив з крісла, його милиця дрібно застукотіла довкола телескопа. Він вийняв хустинку з кишені, витер спітнілі руки, зупинився.

      — Гаразд, гаразд, — нервово усміхаючись, мовив він. — Хай я повірю вам… на якусь хвильку повірю…

      — Не треба на хвильку, — заперечила Катя, щиро дивлячись йому в очі. — Прийміть так, як воно є…

      — Добре, добре! — вже з якоюсь шаленою веселістю вигукнув учитель. — Старий дурень має честь розмовляти з космонавтом, з водієм літаючої тарілочки. Інтерв’ю з істотою далеких світів…

      Славко з острахом дивився на свого вчителя. Він ще ніколи не бачив астронома в такому збудженому стані. Що з ним діється? Максим Іванович помітив погляд хлопця, трохи заспокоївся, але вираз обличчя в нього залишився їдучий, скептичний.

      — Що ж, продовжимо розмову. Де ж ваш зореліт, апарат?

      — У нас нема апаратів, — серйозно відповіла дівчинка. — Ми інакше долаємо простір…

      — Як же?

      — Безпосередній контакт з простором. Як у казці. Захотів, проявив волю — і полетів. Енергія твого єства стає потужним згустком енергії, ніби кулястою блискавицею, намічає шлях, напрям і долає відстань. Немає могутнішої сили, ніж казкова воля істоти. Ви бачили тієї ночі падіння двох таких згустків енергії — грозових куль. То прибули ми. А потім набули форми людей, щоб діяти на Землі…

      — Ловко, — засміявся астроном. — Начитана дівчина, нічого не скажеш. Мабуть, простудіювала всю фантастику, “Еврику” читаєш —є таке видання популярне, плюс безліч казок! Гм! А де ж ваша — з дозволу сказати — планета? Як ви зволите називати її? Точніше, як вона називається у нас, на Землі? Марс, Венера чи, може, Юпітер? Чи, може, ви з Меркурія? Ха-ха! Так там свинець розтоплюється… Чи, можливо, з Урана? Тоді я не заздрю вашим жителям — там суцільна крига, холодище!

      — Ми не з цієї системи, — сказала дівчинка. — Точніше, з цієї, але з такої частини, яку ви ще не знаєте. Мені тяжко говорити. Пробачте. У нас єднання з іншими істотами — радість. А у вашому серці я читаю збентеження, іронію, страх. Чому? Ви — гарна людина. Прийміть мої слова просто, щиро. Тоді все буде добре. Інакше ми не зрозуміємо одне одного.

      — Чудово, чудово, — стримуючись, сказав Максим Іванович, силоміць усміхнувся. — Ти слушно мовила. Я погарячкував. Слухаю тебе. Як же це воно — поясни. З цієї системи, не з цієї системи. Що за шарада?

      — Земна наука не знає про нашу планету. Ваші телескопи неспроможні її побачити…

      — Угу. Вона так далеко? В іншій галактиці?

      — І далеко, і близько. Залежно від того, хто який шлях обирає…

      — Так, так. І який же це шлях?

      — Шлях казки. Шлях небувалого. Бо й планета наша зветься Краєм Казки. Я вже розповіла про це Славкові…

      — О, це інша справа, — повеселів Максим Іванович. — Це — ближче до істини. Казка. В це я повірю. Ти живеш у казці…

      — Правда, — полегшено зітхнула дівчина. — Нарешті ви збагнули…

      — Та я давно збагнув, — іронічно мовив учитель, погладжуючи долонею трубу телескопа. — Тільки до чого тут, Славку, я? Може, вам краще звернутися до фольклористів? Або навіть до лікаря…

      — Чому до лікаря? — жалібно запитав хлопець. — Максиме Йвановичу, невже ви…

      — Славку, зажди, — перебила його Катя. — Я не можу виправдатися. Я не вмію цього робити. Коли я мовила слово “казка”, то це не означало — вигадка. Я не сиджу у лісі, не мрію про далекі світи, як ви подумали. Я справді народилася і жила в Краю Казки, на Планеті Квітів…

      — Красно говориш, — сказав учитель. — З тебе вийшов би чудовий казкар. Пробач, дівчинко, але я реаліст. Я хочу фактів…

      — Хіба казка потребує доказів? — здивувалася Катя. — Або її приймають, або не приймають. Доказана казка — вже не казка.

      — Що ж казка? — скептично усміхнувся астроном. — Казка — марево. Казка може обманути, якщо вона не стане фактом.

      — У нас — на Планеті Квітів — нема обману, — палко заперечила Катя. — І тому нема потреби доводити щось. Так або ні. Є або нема. А у вас так багато слів, щоб довести інше слово…

      — Катю, — озвався Славко, торкаючись ліктя дівчинки. — Покажи Максиму Йвановичу що-небудь… ти ж умієш…

      — Що вона вміє? — зацікавився учитель.

      — Що завгодно. її бабуся одправила мене з Чортової Долини аж до села. За одну мить. Правду кажу…

      — Галюцинації, — сказав астроном.

      — Катю, ну покажи…

      — Це не поможе, Славку, — слабо заперечила дівчина. — Ну, що я покажу?

      — Ну хоч би те, що бабуся мені показала… Кошелик з свіжими ягодами… Адже тепер ягід в лісі нема?

      — Які дрібниці, — зітхнула Катя. Вона простягла руку перед собою, провела в повітрі. — Маєте свіжі ягоди…

      Перед учителем ліг на підлогу невеликий кошелик, в приміщенні поплив неповторний запах суниць. Учитель схилився, недовірливо підняв кошелик, нюхнув ягоди, глянув на Катю.

      — Як це ти зробила? Де взяла ягоди?

      — Просто захотіла. Як у казці. Я ж з Планети Квітів. Ви можете творити металеві речі, а ми можемо створити все, що пов’язане з рослинами, квітами. Я ж вам казала вже — ви не вірите. У нас нічого не треба пояснювати. Казка діється без пояснення.

Пошук на сайті: