Олесь Бердник - Хто зважиться — вогняним наречеться (сторінка 13)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_hto_zvazhytsya_vohnyanym_narechetsya.docx)Oles_berdnyk_hto_zvazhytsya_vohnyanym_narechetsya.docx163 Кб2946
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_hto_zvazhytsya_vohnyanym_narechetsya.fb2)Oles_berdnyk_hto_zvazhytsya_vohnyanym_narechetsya.fb2423 Кб2936
      — Феноменально, — сказав приголомшений учитель. — Ти прекрасний ілюзіоніст. Це тебе бабуся навчила?

      — Я втомилася, — прошепотіла Катя. — Я більше не можу так розмовляти…

      — Добре, добре, — м’яко сказав астроном. — Не буду більше глузувати. Яка ж мета у тебе… у вас? Як з’єднатися з вашим світом? Чи наші вчені змогли б туди полетіти? Ви б цього хотіли?

      — О! — вигукнула Катя. — Це і є наша мета, наше бажання…

      — Тоді відкрий нам секрет польоту до вашої планети, — енергійно сказав учитель. — І всі сумніви щезнуть. Дай формули, дай ідеї та креслення, а не легенди… і ми збудуємо апарат. Тільки скажи ясніше — що, де, як?

      — Я вже сказала: — формули не допоможуть.

      — А що допоможе?

      — Любов до неймовірного. Полюбіть наш світ — Край Казки.

      — Полюбити, не бачивши?

      — Лише так, — ствердно кивнула Катя. — Бо коли ми любимо те, що перед очима, — це вже ніби плата за почуття. Справжня любов — у мрії, ще перед баченням…

      — Приємно тебе слухати, — задумливо сказав учитель. — Проте… я розгублений. Що ж діяти? Ми на Землі. Доказів у тебе нема. Твої феномени — мара. У нас Кіо ще й не такі штуки виробляє. Фокуси. Ну скажи, чого б ти хотіла від мене? Або твоя бабуся?

      — Ми гадали, що ви палко повірите, — сумно відповіла Катя. — А ви переконали б учених. Щоб збудити в них любов до світу казки. Любов і повне довір’я…

      — Гм. Любов. Довір’я. Це все — в сфері фольклору, а не точної науки. Я сам не переконаний. Як я можу переконати інших? Люблю небо, мрії про інші світи, але то інше. Те я бачу в космосі, заглядаючи в оцю трубу, показую іншим. Наука — річ дуже конкретна. А все твоє мислення — рожева мла, туман… Якщо в твоїх словах є бодай частка правди…

      — Ви все ще не вірите?

      — Може, вірю… може, ні… щось в мені похитнулося… але це не має значення. Послухай, Катю, поговори з твоєю бабусею чи хто вона тобі… Потрібні докази! Треба зважити на психіку земних людей. Щоб знайти контакт з ученими, необхідні якісь місточки. Подумаєте? Ну, ідіть, ідіть. Я побуду на самоті. У мене в голові все перекрутилося. Вінегрет…

      Катя з Славком вийшли з обсерваторії. Максим Іванович дивився їм вслід, очі його збуджено блищали. Він щось крикнув. Катя зупинилася.

      — Що ви сказали?

      — Я кажу, що мені жаль…

      — Чого?

      — Що я не Славко. Що мені не тринадцять літ…

      — Казка повертає юність, — тихо мовила Катя.

      Максим Іванович гірко глянув на свою милицю і зачинив двері. Дівчина зітхнула, взяла Славка за руку.

      — Гарна людина. Щира. Тільки сумніви клубляться в душі. Вони не дозволяють щиро вірити в казку.

      — Катю, що ж діяти далі?

      — Ходімо до нас.

      — Тепер?

      — Так. Я обіцяла тобі прочинити двері до казки. Я дотримаю слова…

      — Ой, Нанті!

      — Так, тепер уже я не Катя! Тепер я Нанті! Ходімо, любий хлопчику! Нанті поведе тебе по шляху казки!

 

ОЧІ КАЗКИ

 

      Нанті вибрала недалеко від Одарчиної хатини криївку поміж густими кущами глоду. Невелику галяву обступали старі сосни, землю встилав пружний килим глиці.

      — Сідай, — сказала дівчинка.

      Славко несміливо присів поруч на вузлуватий корінь сосни і дивився на дівчинку, все ще не вірячи, що має статися щось несподіване й прекрасне. Як, де, з чого?

      — Дивися мені в очі, — мовила Нанті. — Дай руку!

      Він зустрів її погляд, в грудях запекло незриме полум’я. Йому здалося, що від її руки плине рідкий вогонь. Все тіло запульсувало в такт з тим пружним потоком. Було страшно й радісно. Ніби вві сні, коли летиш над землею: знаєш, що нема крил, але якась невідома сила несе у далеч, до чарівних обріїв.

      — Чи ти знаєш, що таке людина? — глибоким таємничим голосом запитала Нанті.

      — Ще не знаю, — прошепотів Славко.

      Очі Нанті спалахнули.

      — Людина — то пуп’янок небувалої казки. Навесні дерева стоять непоказні, безвидні. А потім встає сонце, лине тепло весняної любові, і настає чудо: сади цвітуть! Над землею йде казка. Чуєш, Славку? Люди — пуп’янки майбутньої квітки! Все може здійснити людина, коли збагне, що вона незміряно сильна. Казкарі, герої знали про це. Згадай, що в казці все вдається героєві. Навіть смерть одступає перед ним. Ти думав, чому це так?

      — Я приймав казку так, як вона є. Я вірив їй…

      — Чудово. Ти вірив. Вір і тепер. Ти — пуп’янок квітки. Ти розкриваєшся, розквітаєш. Чуєш?

      — Чую, Нанті, — прошепотів хлопець, вже не відчуваючи під собою землі.

      Танули обриси дерев. Імла застилала очі Славкові. Паморочилася голова. Незрима хвиля гойдала хлопця в ніжних обіймах. Потім перед заплющеними очима зажевріло світло. Він глянув — і побачив сліпучо-золотаву квітку. її мерехтливі плинні пелюстки грали, ніби веселка, невпинно розквітали, зникали і знову народжувалися. Ніжні бузкові тичинки ронили в простір сріблистий пилок, дихали ледве відчутним тонким запахом. Квітка наблизилася, охопила Славка теплим вогнем, щезла.

      — Вставай! — проспівала Нанті.

      Він отямився від забуття, підвівся. Дівчинка стояла перед ним — ще прекрасніша, ніж до цього. На голові в неї був прегарний вінок із живих квітів, хвилясті сонячні коси спадали потоком на плечі, легка райдужна сукня здавалася крильми, що охоплювали її сильне, променисте тіло. Славко від несподіванки не міг промовити й слова: лише дивився і усміхався, сп’янілий від щастя.

      — Не дивуйся! — сказала Нанті. — Ти теж змінився. Ти — прекрасний!

      Вони взялися за руки, пішли між деревами. їх вітали сосни, дуби і квіти. Такі, як і раніше, знайомі, тільки й дуже відмінні. Славко дивився на них, намагався збагнути — в чому ж та зміна? Нарешті збагнув: пробудженість! Все довкола прокинулося, не спить. Все дихає, плине, відчуває, зливається з довколишніми явищами, речами, істотами. Від листя дубів, від стовбурів сосен, від квіткових пелюсток котяться хвилі ніжності, вливаються у тіло Славка, і він яскраво й глибоко розуміє велику єдність усього живого.

      — Де ми? Невже в твоєму краю?

      — На шляху до казки, — мовила Нанті.

      Хлопець мовчав. До його свідомості почала доходити проста правда її слів. Так несподівано? Так неймовірно? Ми всі живемо серед чудес і див, ми діти казки й небувалого, тільки часто забуваємо про це…

      — Я почула твою думку, — прошепотіла Нанті. — Гарно мислиш!

      — Як тут тихо, — сказав Славко. — Невже в Краю Казки вічний спокій? Без тривог, без небезпек?

      — О, смішний хлопче! — засміялася Нанті. — Вибирай собі будь-яку дорогу!

      Вона обняла його за плечі. Блискавиця розірвала простір надвоє. Ніби розпанахалася блакитна запона. В той отвір ринули густі, насичені грозою запахи моря. Нанті з Славком стояли на носі корабля, який різав грудьми пінисті хвилі. Над головою лопотіли блакитні вітрила, в далеч котилися грізні вали.

      — Де ми? — закричав Славко, пересилюючи гуркіт моря.

      — На шляху казки. Ти боявся спокою? Його в казці немає. Вибирай найнеспокійнішу путь!

      — Але ж це мана?

      — Що?

      — Ця буря! Дракони, якщо вони тут є. Подвиги. Це нам здається?

      — Мана? — Нанті загадково усміхнулася. — Спробуй пересвідчитися. Стрибай у воду, відчуй, чи вона — примарна.

      Він ступив до борту, глянув униз. Темно-зелена безодня гнівно пінилася, стовпи бризок здіймалися перед носом корабля, залишали на вустах гіркуватий смак.

      — Ну, чому очікуєш? Чи побоявся мани?

      — А вмерти тут можна? Герой тут може загинути?

      — Який же подвиг, коли нема смерті, болю і ран? — запитала Нанті. — Як і на Землі, в Краю Казки є небезпека і смерть. Хочеш в цьому переконатися?

      — Хочу, — тихо, але впевнено мовив хлопець.

      — Не злякаєшся?

      — Ні!

      Загриміли громи, і настала пітьма. А потім тиша оповила Всесвіт. Славко тривожно озирнувся. Нема нікого, сутінки довкола. Куди поділася Нанті?

      На обрії пломеніла зірниця. Небо стало ніжно-зеленим, почало мінитися, ніби полярне сяйво. Недалеко від хлопця бовваніла стіна лісу, звідти чувся гомін. Славко рушив туди, до людей. Чималенька юрба зібралася на широкій галявині довкола басейну — ставка. Всі спостерігали за казковим видовищем: поверхню прозорої води збурювали якісь глибинні джерела, а вслід за тим перед людьми з’являлися тугі темно-зелені зав’язі латаття. Вони швидко розпукувалися, вкривали воду широченними листками. А посередині басейну випірнув стріловидний пуп’янок квітки, захитався в повітрі, розкрився.

      Над юрбою почулося зітхання. Славко збагнув, що люди чомусь віддавна очікують ту квітку. У променях світанку замерехтіли ніжно-білі пелюстки лілеї, заграли на них росяні діаманти. Радісно засміялася білявенька дівчинка, уздрівши те чудо, скочила на гранітний бар’єр басейну, побігла до квітки, ступаючи просто по широких листках. Вона схилилася до пелюсток, вдихнула чарівний запах. І зненацька тихо зойкнула.

      — Що сталося? Що таке? — почулися тривожні голоси.

      Дівчинка впала навколішки. Славко з жахом побачив, що то була Нанті. Чому вона тут, як він потрапив у цей ліс? Що ж діяти тепер?

      З середини прекрасної лілеї вихопилися пружні щупальця, оповили руки й ноги дівчинки міцними обіймами. Стебла рослини сповнилися кров’ю, побагровіли. Люди завмерли від жаху, дехто почав утікати, ніхто не наважувався допомогти беззахисній дитині. Славко не витримав, метнувся поміж людьми, скочив, на кам’яне обіддя басейну і ступив на латаття. Гігантське листя хиталося під ногами, вібрувало, але витримувало його вагу. Хлопець люто стиснув пальцями стебло рослини.

      — Нанті, біжи!

      Хижі обійми послабли, але дівчинка була непритомна. Вона не могла звестися на ноги, і ось уже нові щупальця-мацаки обіймають хлопця, тягнуться до його шиї, обплутують руки. Він відчуває, як паморочиться свідомість. Чому ніхто не допоможе?

      Над водою з’являється чиясь постать, поспішає. Це — дівчина.

      — Славку, я з тобою! Тримайся!

      То Ліна. Звідки вона, як опинилася тут?

Пошук на сайті: