Олесь Бердник - Хто зважиться — вогняним наречеться (сторінка 14)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_hto_zvazhytsya_vohnyanym_narechetsya.docx)Oles_berdnyk_hto_zvazhytsya_vohnyanym_narechetsya.docx163 Кб2946
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_hto_zvazhytsya_vohnyanym_narechetsya.fb2)Oles_berdnyk_hto_zvazhytsya_vohnyanym_narechetsya.fb2423 Кб2936
      Ліна піднімає на руки маленьку Нанті, несе її геть від отруйної квітки. Славко насилу виривається із щупалець, падає у воду, брьохаючи, добирається до берега. Оглядається. Довкола нікого нема. Тільки він, Ліна і Нанті в неї на руках. Нанті стала зовсім маленькою і безпомічною. Що ж з нею робити?

      — Додому… я хочу додому, — жалібно озивається Нанті. — До рідних квітів…

      Зникає ліс. Довкола — пустельні гори. На обрії зловісні звиви чорних смерчів, що сягають від землі до неба. Вони похитуються, ніби велети-змії, наближаються до дітей.

      — Де твій дім? — запитує Славко. — Куди йти, Нанті?

      — До сонця, — шепоче дівчинка. — Йдіть туди, де сонце…

      Славко кинувся на схід сонця, прямо у вогнисте марево. Ліна з врятованою дівчинкою поспішала за ним. їх обступили гори, обабіч клекотіли люті потоки, а позаду загрозливо мчав, переслідуючи їх, багатоголовий смерч-дракон, дихаючи пилом-курявою і крешучи страшні гуркотливі блискавиці.

      А потім — непритомність. Коли Славко прийшов до тями, він знову був на палубі корабля поряд з Нанті. Дівчинка знову така, як раніше. Ліна щезла. Хлопець тривожно оглянувся, все ще не розуміючи, де він і що сталося. Нанті підтримувала хлопця.

      — Що зі мною було? — дивуючись, запитав Славко.

      — Ти подолав шлях казки, — озвалася дівчинка. — І не зрадив їй, а діяв, як герой. Ти врятував мене, Славку, не пожалів себе, щоб жили твої друзі…

      — А Ліна? — зітхнув хлопець. — Чому я бачив її? Вона ж не любить мене. Вона стала зла і недобра…

      — Не поспішай судити друзів своїх, — сумно мовила Нанті. — Часто прекрасне заховане глибоко в їхньому серці. Треба бурі, треба казки, щоб вийшло назовні. Не забувай цього, Славку, не забувай! А тепер — ходімо!..

      Ніби незрима рука обрізала бурю, грозу. Щезло море, корабель. Вони знову стояли на горбах, дивилися на далекий Дніпро. Це був знайомий земний краєвид — хатки між багряними деревами, димок над дахами, журливі гудки пароплавів над луками. Нанті мала на собі білу вишиту сукню, бліде личко було по-земному втомлене й чомусь печальне.

      — Сонце заходить. Пора, — сказала вона.

      — Куди? — не збагнув він.

      — Ти забув? Я знову стану квіткою…

      — Нанті… Печаль тисне моє серце. Такі дива ти відкрила мені, але ще чогось не хочеш сказати! Що я можу зробити для тебе… для вас? Чого ти ждеш від мене?

      — Ходімо, Славку! Ходімо!

      Теплий пісок співав під ногами, лози ласкаво торкалися обличчя, живицею пахтіли сосни. Ніби все те саме, але й тут, у знайомому світі, Славкові ввижалися зміни. Він ніколи не забуде того дивовижного потоку єдності й любові, який зв’язує в спільну мелодію людей і рослини, птахів і далекі зорі на шляху казки.

 

РОЗЛУКА

 

      Багряні промені сонця торкалися верховіття дерев. Над лісом затихав гомін дня. Осінь сумовитим пензлем малювала на кущах, на деревах пишні пурпурно-золоті шати. Діти йшли під тим святковим склепінням мовчки, в задумі. Нанті все поривалася вперед, Славко ледве поспішав за нею. Чому вона так зненацька змінилася? Спохмурніла, збентежилася. Ось уже видно хатинку. Дівчинка на хвилю зупинилася, уривчасто сказала:

      — Біда!

      — Що сталося?

      — Хутчій!

      — Я нічого не збагну!

      — Я бачу, відчуваю!

      З ґанку хатини стрибнула якась постать, злодійкувато озираючись, метнулася до воріт. В руках у неї щось мерехтіло. Славко пізнав Онопрія, кинувся за ним.

      — Стій! — закричав він. — Стій, кажу тобі!

      Він догнав Прі за тином, схопив за сорочку. Той виривався, одбрикувався, щось тримаючи в руці.

      — Ти чого лазив до хати?! — закричав Славко.

      — Вони ж відьми! — огризнувся Прі, ненависно дивлячись на хлопця. — Я вирішив глянути, з ким це ти там дружиш! Мене Ліна підбила. Ги! А там — нікого, лише квіточка над столом. Так я її…

      — Квіточка? — схвильовано скрикнув Славко. — Дай сюди!

      — А я її об пеньок! — Прі замахнувся, десь біля ґанку відчайдушно закричала Нанті.

      Спалахнуло примарне блакитне полум’я. Онопрій злякався, кинувся в кущі. Над розбитою квіточкою з’явилася бабуся, вона тяжко застогнала. Потім ветхе тіло її розтануло, і перед Славком виникла постать високої красуні з фіолетовим вінком на чолі. її оточував вихор вогню, каскад ніжно-зелених кіс спадав до пояса. Вона сумовито глянула на хлопця і сказала:

      — Казка скінчилася, синку! Жар-птиця покидає тебе! Прощай, прощай, прощай! Нанті, летімо!

      Пружний клубок полум’я піднявся вгору, розкидаючи довкола себе грозові запахи і розсипаючи яскраво-фіолетові іскри. Славко оглянувся на дівчинку. Нанті вже бігла до нього, простягнувши руки. Палко обняла хлопця, рішуче одступила вбік. На її грудях зажевріла сліпуча іскра, як і тоді, в хатині. Майнуло блакитне крило спіралі. Славко відчув, що ось зараз станеться страшне, безповоротне, що він втрачає те, без чого не зможе жити.

      — Нанті! Зажди! Не покидай мене! Нанті… Катю!

      — Я ждатиму тебе, Славку, — ніжно сказала вона.

      — Де? Коли? — у відчаї скрикнув він, кидаючись до неї.

      — На шляху казки. Всю вічність! Стій, не підходь!

      Нанті пропала, над подвір’ям поплив вогнистий клубок, з тріском і гуркотом покотив у небо. Славка огорнула гаряча хвиля. Він знеможено впав біля пенька і, дивлячись на спотворену квіточку, гірко заридав. Хтось підійшов до нього, поклав долоню на голову. То була Ліна. По її обличчю котилися рясні сльози.

      — Я винна, — шепотіла вона. — Гадала, що вони обманщики, що вони затягли тебе в щось погане. А тепер бачу, що то була казка… я не повірила тобі… не повірила собі…

      Перлисті пелюсточки розбитої квітки заворушилися, розійшлися. На дітей глянуло велике сумовите око чудо-цвіту. Почувся шепіт:

      — Не плач, Славку, чуєш? Любий хлопчику, ми лише квіти далекого казкового краю. Ми — марево для вас… Дружи з Ліною, в ній зріє казкове зерно. Зростіть його, прикрасьте свою планету… Ми не встигли всього сказати вам… Наша планета в біді, наша казка згасає, і рятунок залежить від вас. Його принесе той, хто віддасть життя своє за казку. О, мій хлопчику, чи збагнеш ти? Чи зрозумієш?..

      Сяйво пелюсточок згасло, око заплющилося. Квіточка почорніла, зморщилася. За якусь мить на пеньку лежала лише купка попелу. Славко, охопивши долонями обличчя, невтішно плакав.

      — Не треба, Славку, — обнявши його за плечі, вмовляла Ліна. — Я все збагнула. Ми знайдемо Нанті. Ми побачимо край казки. Я була зла, погана! Тепер я зненавиділа сама себе… таку, як була… Віднині буду з тобою… хай горе, хай радість… а ми — з тобою… Чуєш, Славку? Ми знайдемо Нанті, допоможемо їй! І подругам-квітам допоможемо!

      Тієї ночі знову шаленіла небувала гроза.

 

Частина третя

ПОШУКИ ПРИШЕЛЬЦІВ

 

УСМІШКА КОСМОНАВТА

 

      Котилися дні.

      Жовтень зривав листя з дерев, вкривав розцяцькованою ковдрою втомлену землю, готував її до зимового сну. Все йшло, як завжди. Кожного ранку — школа, навчання, праця в майстерні, бесіди в обсерваторії. За тим феєрверком життя учні та вчителі стали забувати про дивну літню подію, про появу незвичайної дівчинки, про чутки, які ходили довкола цієї історії.

      Лише Максим Іванович не забув. При зустрічі з Славком пильно дивився на нього, ніби хотів щось запитати, про щось поговорити. Хотів… і не міг. Одводив погляд убік, шкандибав собі далі, замислено схиливши сиву голову.

      Наяву змінилося одне: Ліна ігнорувала Прі, не помічала його. Він дивився на неї здалека, винувато зітхав, але не смів переступити незримої забороненої межі. Зате Славко був з дівчиною нерозлучно. Разом вони ходили до школи й назад, разом готували уроки. А найчастіш їх бачили в лісі.

      Інколи вони, гуляючи, доходили аж до Чортової Долини. Мовчки спускалися по крутій стежині. Славко знаходив знайоме місце. Вона, сідала на пеньку, він стояв поруч, біля вікового дуба. Пливла тиша, і діти слухали її, ніби намагалися почути те, що хвилювало їхні серця. Славко жадібно вдивлявся в сутінки лісу, палко сподіваючись, що раптом, несподівано з’явиться десь з-за кущів ліщини мерехтливий летючий вогник.

      Чуда не було.

      Кряжисті дуби скидали літнє вбрання, засинали, осики тремтливо роняли багряні п’ятаки листя, розлучаючись з тим останнім скарбом своїм. Діти йшли поволі назад, інколи оглядаючись. Дивилися одне одному в очі, вели тривожну розмову, завжди майже ту саму.

      — Ліно, я інколи боюся.

      — Чого, Славку?

      — Чи було це? Нам не приснилося?

      — Було, Славку, — сумно промовила дівчинка. — Було… і ніколи не дасть нам спокою…

      — Мені кожної ночі сняться сни.

      — Що?

      — Обличчя Нанті… таке, як я бачив її в Краю Казки. Тільки печальне. Вона дивилась на мене докірливо. Що нам діяти, Ліно? З ким порадитися?

      — Ми лише діти.

      — Правда твоя. В казці простіше. “Прощайте, батьку, прощайте, мамо! Дайте мені торбу, викуйте мені булаву — йду у світ шукати щастя. Хочу звільнити край рідний від змія лютого”. Спробуй в житті так.

      — А може, саме так і треба? — задумливо запитувала Ліна.

      — Гаразд, — скептично згодився хлопець. — Давай втечемо з дому. Чи надовго? Десь на станції затримають. Куди, хто, звідки? Що хочете робити? Що ми їм скажемо? Шукаємо казки?! Хочемо зустріти людину, яка б вказала нам шлях до Планети Квітів? А хто нам його покаже? Вчені посміються, астрономи не захочуть навіть розмовляти.

      Ліс кінчився. Вони входили до села. Кінчилися й розмови. Треба було робити уроки, готуватися до наступного дня. Тривога залишалася, несла якусь солодку муку очікування і безнадійної віри.

      Одного разу Максим Іванович повідомив школі радісну вість: до Вогників приїде в гості відомий космонавт Іван Король. Його запрошено оглянути шкільну обсерваторію, виступити перед учнями. Прославлений герой охоче згодився на пропозицію Максима Івановича, тим більше, що він гостював восени в рідному селі на Полтавщині і міг заскочити до Вогників по дорозі.

      Особливо чекали того дня Ліна з Славком. Може, це саме те, про що вони мріяли? Може, наступна зустріч допоможе їм відшукати казкову стежину до Планети Квітів? Невже космонавт нічого не знає про неї? Не все ж вони пишуть у книгах, може, щось залишають для найближчих друзів, для себе.

      Той день настав. Короля зустрічало все село. Був коровай хліба з сіллю. Були вітальні промови. Король зупинив ті урочистості, вибачився. Сказав, що не розраховував на довгі церемонії, має обмаль часу і хоче одразу зустрітися з учнями.

Пошук на сайті: