Олесь Бердник - Хто зважиться — вогняним наречеться (сторінка 22)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_hto_zvazhytsya_vohnyanym_narechetsya.docx)Oles_berdnyk_hto_zvazhytsya_vohnyanym_narechetsya.docx163 Кб2976
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_hto_zvazhytsya_vohnyanym_narechetsya.fb2)Oles_berdnyk_hto_zvazhytsya_vohnyanym_narechetsya.fb2423 Кб2955
      Діти отетеріли. Мовчали, перезиралися. Рибина зробила ще одне кільце в повітрі, знову зупинилася, помахуючи райдужними крилами.

      — Це ти говориш? — нарешті спромігся на слово Славко. — Чи, може, нам здалося?

      — Я, — озвалася рибина. — А хіба що?

      — Як же так? А хто тебе навчав?

      — Родичі, — дивуючись, відповіла рибина. — Друзі. Я народилася, а потім мене навчали. А тебе не родичі?

      — Угу, — сказав спантеличений хлопець. — Але я не знав, що риби можуть розмовляти. У нас на Землі…

      — А, — грайливо перебила рибина. — То ви з Землі? Тоді ясно. У нас, на Ра, все інакше. Тут розмовляють і тварини, і люди, і риби, і птахи. Навіть деякі рослини і квіти. Дивіться, вивчайте, дивуйтесь. Бажаю радощів!

      Рибина весело метнулася понад берегом, з розгону пірнула у воду, попливла.

      — Оце так, — похитавши головою, сказав Славко. — Якби у нас таку рибину виловив, то, мабуть, з переляку б умер!

      — Здорово, — засміялася Ліна. — Принести б таку рибу у шкільний акваріум. Приходить Світлана Григорівна — наш біолог, — і тут рибина каже їй, висунувши носа з води: “Доброго ранку!”

      — Ха-ха-ха, — весело заливався хлопець. — А вона — бац! — і в крісло! “Нашатиру мені, нашатиру!”

      — А я б хотіла, — задумливо мовила дівчинка, — щоб наші тварини розмовляли. Собаки, наприклад. А то дивиться, дивиться тобі в очі, аж проймає поглядом, а сказати не вміє.

 

ДРУГ

 

      Блідо-блакитний будинок, зроблений з непрозорого матеріалу, схожого на пластмасу, весь був увитий срібнолистим в’юнком з рожевими квітами. Діти ввійшли до широкого овального входу, прислухаючись, оглядаючись. Ніде нікого. Ні душі!

      — Що таке? — дивувалася дівчина. — Наче вимерли.

      — Тсс… Цить! Хтось-таки є.

      В просторій сферичній залі біля стіни стояв середній на зріст хлопець, одягнений в зеленкуваті штанці вище колін і блакитну безрукавку. Він мав кучеряве ясно-фіолетове волосся і матово-бліде обличчя з рожевими вустами. Хлопець тримав у руках тонку трубочку, з неї пирскала цівка барвистого туману, лягала на стіну розмаїтими кольорами. Він, певно, творив картину. Вже видно було імлисту далину, велике світило, химерні дерева, літальні апарати в просторі.

      — Молоденький, — шепнула Ліна. — Такий, як ми.

      — Легше буде познайомитись, — додав хлопець.

      — Глянь, яке в нього волосся. Наче пофарбоване.

      — Та ні. То таке природне.

      Славко кашлянув. Хлопець озирнувся, здригнувся. Потім на його обличчі позначився легкий подив, він вітально підняв руку.

      — Я гадаю, що господарі прийшли, — почувся в просторі мелодійний голос.

      — А ти — не господар? — все ще хвилюючись, запитав Славко.

      — Ні. Я з Сонячної Спілки. Третій сектор. Я втік.

      — Як утік? — здивувалася Ліна. — Від кого?

      — Наші вивчали історію минулих віків. А мені стало сумно. Тоді я створив свого двійника — біокібера. Хай він послухає. А сам втік. І вирішив зробити оцим господарям подарунок — картину. Вам подобається?

      — Здорово! — похвалив Славко. — А вони просили тебе?

      — Та ні. Я сам. Хочеться зробити приємне людям…

      — Він добрий хлопчина, — прошепотіла Ліна. — Може, й нам у пригоді стане?

      — Заждіть, заждіть, — зацікавився хлопець. — А хто ви такі? Чи не з іншої планети?

      — Вгадав, — зрадів Славко. — Ходимо, ходимо — ніхто не допоможе. Так ми сюди, думаємо: хтось стрінеться, розкаже, що і як і що нам робити!..

      — А звідки ви? — здивувався хлопець. — Де ваш корабель? Де старші космонавти?

      — Ми з Землі.

      — Як з Землі? — збентежився хлопець. — Там ще нема потужних космольотів. Як же ви…

      — А ми — на вашому кораблі, — пояснив Славко. — Були в горах. Бачимо — срібний диск, такий круглий. Вийшов робот, кудись поскакав. А ми — в люк. Корабель і полетів. Побули на Марсі, а звідти — сюди. А корабель десь полетів, ми й залишилися самі по собі…

      — Ой, здорово! — затанцював хлопець довкола шукачів. — Ой, які ви молодці! Оце так мужність — летіти в чужі світи на інопланетному кораблі! Як це ви додумалися, як зважилися?

      — У нас — мрія, — щасливо усміхаючись, сказала Ліна. — Якби не мрія — ми б не полетіли.

      — Яка мрія? — поцікавився хлопець.

      — Казкова.

      — Розкажіть мені.

      — Славку, розкажи йому все.

      — А ти допоможеш нам? — запитав Славко.

      — Все, що зможу, — скрикнув хлопець. — Клянуся Сонцем, що зроблю все! Ось моє серце — воно ваше! Ім’я моє— Рон.

      Шукачі назвали свої імена, Рон усміхнувся приязно, поплескав по плечу Славка, лагідно торкнувся долонею плеча Ліни. Підморгнув — зовсім так, як це роблять земні хлопці. Потім на мить замислився, на його високому чолі прокотилася хмаринка задуми.

      — Ви, мабуть, їсти хочете?

      — Як вовки, — проковтнувши слину, сказав Славко.

      — Які вовки? — не зрозумів Рон.

      — А наші, земні вовки. Хижаки такі є…

      Хлопець весело засміявся, поблискуючи ясно-фіолетовими очима. Потім метнувся до стіни, щось натиснув. Відчинилася ніша. Рон дістав з неї два червонобокі плоди, подав новим друзям. Ліна одразу гризнула прозору шкурину. Бризнув пахучий сік. Солодка рідина потекла до рота.

      — Ой, як смачно! — видихнула вона. — Аж у голові паморочиться!

      Плоди сподобалися й Славкові. Від них прояснилася свідомість, щезла втома, в тілі попливла хвиля бадьорості. Рон відчинив ще одну нішу, приніс два райдужні костюмчики, подав їх мандрівникам. Вони взяли, дивуючись.

      — Нащо це?

      — На згадку про Ра, — пояснив хлопець. — Одягнете. Не горять у вогні, не пропускають холоду. А свої залишите мені. Для музею.

      — Таке дрантя — у музей? — скептично запитав Славко.

      — Аякже. Вбрання дітей Землі! — захоплено мовив Рон. — Та це буде найкращий експонат нашого музею.

      За кілька хвилин Славко й Ліна набули святкового вигляду. Нове вбрання підкреслювало стрункість юних тіл, було зручне й прохолодне. Рон милувався новими друзями, ходив довкола, вдоволено торкався пальцями їхніх плечей і рук.

      — А тепер — говори, — попросив він Славка. — Розкажи про вашу мрію.

      Славко, хвилюючись і збиваючись, розповів про все, починаючи з появи двох болідів над селом і кінчаючи прощанням з Нанті. Сказав про дивний заповіт чудо-цвіту, про якусь трагедію Планети Квітів, яка гине і якій треба допомогти. В чому та трагедія, і чим допомогти — невідомо. Шлях казки повинен привести до розгадки…

      Очі Рона темніли, сповнювалися глибокою серйозністю. Він уже не здавався веселим хлопчиськом, а мудрим і навіть суворим чоловіком. Розповідь Славка вразила його, схвилювала до глибини душі. Він схопився з крісла, в якому сидів, слухаючи оповідь, підійшов до Славка, обняв його.

      — Я готовий померти, аби допомогти вам, мої друзі. Що ж ми зробимо? Планета Квітів… В дитинстві я чув казки про неї. Треба запитати в Просторового Інформатора. Ходімо.

      — В кого ти запитаєш? — не второпав Славко.

      — Побачиш сам. Це недалеко.

      Вони вийшли з будиночка. Рон підійшов до сріблистого дерева, прихилив до себе віть з рожевою квіткою. Тремтливі пелюстки її розгорнулися віялом, замиготіли веселими переливами.

      — Кохана квітко, — приязно сказав Рон. — Зв’яжися з простором. Канал Всепланетного Інформатора…

      — Коханий друже, — срібнодзвінно відповіла квітка. — Готово! Я жду запитань.

      — Він розмовляє з квіткою, — шепнула Ліна. — Чудо!

      — Тихо, — поклавши пальця до вуст, прошепотів Славко. — Не заважай!

      — Що скаже Просторова Пам’ять про Планету Квітів? — запитав Рон. — Чи є Планета Квітів у Системі Сонця?

      Одна мить очікування. Пелюстки здригнулися, почулася відповідь:

      — Планета Квітів — перше від Сонця небесне тіло. Туди космольоти Ра навідувалися двічі, але дуже давно. Еволюція середнього рівня мислення, нетехнічна, обмін — енергетичний, променевий. Показати зображення мислячої істоти?

      — Покажи, люба квітко, — попросив Рон.

      Довкола пелюсток спалахнув блакитний ореол, поволі густішав, став синювато-молочним, перетворився в непрозорий диск. На ньому з’явилися зображення: червоно-чорна поверхня і над нею — квітка, схожа на морську актинію. Тремтливі пелюстки ворушилися, ніби під вітром, мерехтіли іскрами. Квітка пропливла, зникла. Екран розвіявся в просторі, почулося запитання:

      — Ви задоволені?

      — Дякую, квіточко. Все.

      Повернувшись до земних друзів, хлопець запитально глянув на їхні здивовані обличчя.

      — Ти запитував у квітки? — озвався Славко. — Звідки вона знає?

      — Не вона, — пояснив Рон. — Будь-яке дерево чи квітка поєднані з простором. А в просторі зосереджена вся інформація нашої планети, записана в магнітному полі. Ми навчилися користуватися нею. Кожне дерево має міріади клітин, є складною системою. Наша наука вміє керувати цими системами так, як ви на Землі розумними машинами.

      — Біоніка, — озвалася Ліна. — У нас теж почали вивчати мудрість природи. Пам’ятаєш, Славку, нам Максим Іванович розповідав?

      — Рон, — з благанням мовив Славко. — То ми можемо полетіти на Планету Квітів?

      — Це дуже важко, — задумливо відповів Рон. — Біля самого Сонця…

      — Невже Меркурій?

      — Меркурій — перепитав Рон. — А, це Планета Вогняних Вихорів. То ви знаєте її як першу планету? А ми відшукали планету ще ближче — світ кристалічного життя. А Планета Квітів — ще далі, майже в обіймах Сонця.

      — То за Меркурієм є ще дві планети?

Пошук на сайті: