Олесь Бердник - Хто зважиться — вогняним наречеться (сторінка 8)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_hto_zvazhytsya_vohnyanym_narechetsya.docx)Oles_berdnyk_hto_zvazhytsya_vohnyanym_narechetsya.docx163 Кб2945
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_hto_zvazhytsya_vohnyanym_narechetsya.fb2)Oles_berdnyk_hto_zvazhytsya_vohnyanym_narechetsya.fb2423 Кб2935
      — А ось так, — сказала дівчинка.

      Човен колихнувся, поплив проти течії, під днищем забулькала, заспівала вода. Славко виглянув за борт, не довіряючи своїм очам, помацав мотора. Катя дивилася на хлопця ясними очима, усміхалася приязно.

      — Як же він пливе? — спитав ошелешений Славко.

      — А просто так, — відповіла Катя. — Я захотіла — і все…

      — Обманюєш, — недовірливо мовив Славко. — Це якийсь фокус!

      — Що таке фокус?

      — Ну… ілюзія… Ніби в цирку…

      — Яка ж ілюзія? — здивувалася Катя. — Адже ми пливемо?

      — Пливемо.

      — То де ж фокус?

      — Бо такого не буває, щоб човен плив сам по собі…

      — Не сам по собі, — заперечила дівчинка. — Ми в ньому…

      — Ну… якась енергія повинна бути…

      — А бажання… воля… То — найсильніша енергія! Якщо чогось дуже, дуже сильно запрагнути — все здійсниться…

      Славко помовчав, оцінюючи міркування Каті.

      — Це правда! Тільки ти якось незвично мислиш. А все-таки це фокус! Човен без мотора… Якби люди побачили — не знаю, що було б…

      Човен проплив повз велику плоскодонку, яка стояла на якорі серед латаття. В ній сидів сивий дідок і вудив рибу.

      — Славку! — крикнув дідок. — А де взяв такий мотор? Чи ти ’ба — безшумний? Ич, як гарно йде — наче летить…

      Славко не відповів нічого, спідлоба поглядаючи на Катю. Вона тихесенько сміялася, наче потішаючись над ним. Дивилася на білопері хмариночки в небі, на жовтіючі луки, на ніжно-бузкові кручі Правобережжя, потім заплющувала очі, підставляла біле личко променям літнього сонця. Хлопець не міг позбавитись дивного чару несподіваної пригоди. Якийсь голос застерігав, що все це омана, що нічого не сталося, що він не повинен довіряти власним почуттям. А серце щасливо завмирало від казки, яка творилася ясно і зримо серед білого дня. Хай так буде… Хай буде так завжди… Що це з ним? Коли воно почалося? В ту ніч, коли впали дві зорі. Чарівна хатинка, бабуся, чудо-цвіт! А що, коли й ця дівчина.. Та ні, ні! Вона земна, рідна. Вона лише знає щось таке, чого не знає він, Славко!..

      Наблизилася гатка. Річище перекочувалося через велике замшіле каміння, вода мерехтіла іскрами на сонці. Човен тихенько пристав до піщаного берега, зграйки рибок сипонули врозтіч. Катя випурхнула з човна, за нею вийшов Славко, розмотуючи вудку.

      — Гарно тут, — сказала дівчинка, кружляючи в танці довкола хлопця. — Не гірше, ніж в нас…

      — А де це у вас?

      Катя промовчала, стишила кружляння, в її погляді проглянув сум.

      — А що це ти робиш? — відповіла вона запитанням на запитання. — Що це за штука?

      — Вудка.

      — Навіщо вона?

      — Ловити рибу.

      — Ти їси рибу? — вражено запитала Катя. — Живу?

      — Та ні, смажену! А ти хіба ні?

      — Ой ні, нізащо! — скрикнула вона. — Хай собі плаває, радіє у своїй стихії. Навіщо ж її ловити?

      — А що ж ти їси? — недовірливо запитав хлопець.

      — Сонечко годує мене, — просто сказала Катя.

      — Всіх сонечко годує, — заперечив Славко. — Це ми в школі проходили. Рослини засвоюють енергію сонця, їх поїдають тварини, а тварин — люди…

      — А чому ж не можна одразу від сонця? — сумно запитала Катя. — Щоб нікого не їсти? Так, як квіточки?

      — Гм, — задумався Славко. — То було б гарно. Тільки неможливо. Ми так створені…

      — Ким?

      — Природою…

      — То й що? Хіба не можна захотіти інакше? Ти б хотів інакше, щоб так, як квіти?

      — Ще й як захотів би, — захоплено сказав Славко. — Тоді скільки часу вільного було б. Для мандрів, для пошуків, для польотів. Тільки все це казка…

      — Казка, — згодилася Катя. — Отже, правда…

      Славко знову здивовано глянув на неї. Де він чув ці слова? Коли?

      — Ти чудна…

      — Чому чудна?

      — Не така, як всі…

      — А хіба треба бути, як всі?

      — Та ні… Тільки мені незвично… Мені здається, що я тебе знаю. А де бачив — не пам’ятаю…

      — А тобі гарно зі мною? — тихо запитала Катя.

      — Угу, — кивнув Славко, опускаючи погляд донизу.

      — Тоді не треба згадувати, де ми бачилися. Ось над тобою хмаринка. Вона прекрасна? Вона тобі щось нагадує? Дає радість? Не проси її, щоб вона зупинилася, щоб вона зберегла свою форму і барви. Хай пливе, хай мчить, зникає. Збережи її в серці, в мрії…

      — Ти говориш, ніби співаєш, — зачудовано сказав Славко. — Ніби пташка… або шум лісу…

      — Я піду,— раптом мовила Катя.

      — Куди? — збентежився хлопець.

      — Мене кличуть…

      — Хто?

      — Не питай.

      — А ми побачимось?

      — Не знаю…

      — Де ти живеш?

      — Всюди. Тепер тут, біля тебе…

      — Як ти дивно мислиш, розмовляєш. Ніби з іншого світу.

      — Може, й з іншого.

      — А хто в тебе з близьких чи рідних? З ким ти тут?..

      — Бабуся є, — ніжно сказала Катя. — Ми живемо в хатині край села…

      — Ти довго будеш тут… в нашому селі? — з надією запитав Славко.

      — Не знаю, — посмутніла Катя.

      — Може, в школу ходитимеш? Ти раніше в який клас ходила?

      — В клас? — здивувалася дівчина. — А ти в який?

      — Я піду в шостий…

      — А я — не знаю…

      — Як так не знаєш? Всі навчаються. І ти повинна йти до школи. Ти, певно, жартуєш?

      — Прийду, якщо ти хочеш. Ти запрошуєш? — повеселіла Катя.

      — Приходь, — дружньо кивнув Славко. — Післязавтра починається навчальний рік. Всі будуть дуже раді. Така цікава учениця!

      — А твої друзі люблять казку?

      — Ще й як! — захоплено сказав Славко, а потім посмутнів: —Проте… не знаю. Доки менші — всі люблять слухати казку… а потім…

      — Правда твоя, — печально мовила Катя. — Слухати — то одне, а діяти — інше. Ну, до побачення. Я йду…

      — Зажди. Я перевезу тебе на той бік! І потім…

      — Що?

      — Ти не сказала, що зробила з човном. Чому він рухався? Еге ти фокусниця? В цирку працювала?

      — Та ні, — сказала Катя, прямуючи до води. — Все дуже просто: я хочу, щоб човен рухався — він рухається. Я хочу йти по воді — і вода тримає мене. Ось так, дивися!

      Катя легко ступила на поверхню ріки і побігла по хвильках. Славко завмер від подиву, не вірячи власним очам. Ось дівчинка добігла до протилежних круч, заховалася в лозах. Ось уже її біла сукня майорить між дубами. Видно руку, яку вона підняла для вітання. І все. Нема. Ніби й не було…

      Хлопець отетеріло озирнувся. Що це з ним? Невже привиділося? Він почав заводити моторчика. На диво, той одразу завівся, і хлопець хутко повернувся до Перунового бору, так і не зловивши жодного окуня. Під вербою його чекала Ліна з нерозлучним Прі.

      — А куди подів Катю? — запитала вона.

      — Пішла, — неохоче відповів Славко, прив’язуючи човна.

      — А казав, що незнайома! Отакий ти?!

      — Лнйочко, що це з тобою? Та я правду кажу, що вперше її бачу…

      — Еге, так я й повірю! Як тільки вона з’явилася, ти одразу на неї очі витріщив! А вона — артистка, ілюзіоністка! А ти й роззявив рота. Аякже! Човен поплив! Ха! Вона щось причепила! Так, як Кіо! Щоб затуманити тебе!

      — Ліночко, не треба! Чуєш? Тут щось чудне діється… Я хотів тобі розповісти дещо, але так сталося…

      Я ще сам не розібрався. Ну, усміхнися! А тепер я піду. Мені треба подумати.

      — Ти просто обманюєш мене, — з недовір’ям зітхнула Ліна.

      — Ні, — гаряче запевнив Славко. — Ось тобі страшна клятва — щоб мене земля ковтнула! — все розповім, коли дізнаюся, що та як!

      — Дивися ж, Славку, як тільки збрешеш — тоді дружбі кінець! Так і знай!

 

ДИВА

 

      В селі Вогники почали творитися дива. Люди, приходячи з поля чи лісу, розповідали одне одному про незвичайні випадки. Ті оповіді обростали подробицями, вигадками, і зачудування ширилося, хвилювало всіх незвичайністю подій, які сталися протягом кількох останніх днів.

      Коли Славко повернувся надвечір з річки додому, баба готувала вечерю і саме розповідала батькові та матері про ті дива. Мати вдоволено покивувала, хитренько усміхалася, а батько, помивши руки та витираючи їх шорстким рушником, іронічно хмикав. Славко шаснув за стіл, взяв ложку в руку і теж нашорошив вуха.

      — Вернулася оце з поля баба Горпина Семениха, — вела свою оповідь баба, — і розказує, що нарвала вона в Чортомлинні берізки свиням. Цілий лантух нарвала, такий, що й на плечі не завдаси. Нарвала та й жде, може, хто з шоферів їхатиме з лісу та й підкине її до села. Нема та й нема нікого. Сонце припікає, бабі душно, голова почала боліти. Коли це мішок взяв та й пішов.

      — Як пішов? — здивувався батько. — Без ніг?

Пошук на сайті: