Олесь Бердник - Хто зважиться — вогняним наречеться (сторінка 9)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_hto_zvazhytsya_vohnyanym_narechetsya.docx)Oles_berdnyk_hto_zvazhytsya_vohnyanym_narechetsya.docx163 Кб2953
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_hto_zvazhytsya_vohnyanym_narechetsya.fb2)Oles_berdnyk_hto_zvazhytsya_vohnyanym_narechetsya.fb2423 Кб2944
      — Що чула, те й оповідаю, — сказала баба. — Поплив ніби над землею мішок. Баба в крик: “Хто це, мовляв, жартує?” А він собі, ніби граючись, пливе та й пливе…

      — Мовчки? — скептично запитала мати.

      — Атож. Так до самого села баба йшла підтюпцем за мішком і все вимірялася, що буцімто з нею хтось жартує. А вже коло села мішок зупинився і ані руш! Аж тоді Семениха оглянулася, обійшла мішок зокола — нема нікого! Сидить, бідна, лапає себе за голову — чи не гарячка в неї? Чи не приснилося, бува?

      — А чого ж вимірятися? — озвалася мати. — Коли мішок сам собою котиться? Помагають же їй, а вона лається. От люди — не звикли, що добро невидимо діється, без віддяки, і дивуються, як воно їм дається просто так…

      — Та яке там добро, — махнув рукою батько. — То баба сама доперла лантух до села в нестямі. Голова в неї вже не дівоча, все забуває, спить на ходу. Приснилося їй, що лантух пливе, а насправді — все просто…

      — Багато ти розумієш, — одказала баба Оришка. — Не одна Семениха чудеса розповідає. Ще он скільком людям трапилося незвичайне. Вчора приїхав на другу лісоділянку голова Заготскоту… не знаю його прізвища… пополювати на вепрів…

      — Заборона ж на вепрів, — озвався Славко.

      — Отож-бо. Кому заборона, а кому — ні. Пішли вони з лісниками, з єгерями, лазили, лазили в хащах. Левко, ти спитай Гришу-єгеря, він не дасть збрехати… Так ото ходили, знацця, ходили… Гриша знає там у Сулимівщині всі ходи-виходи, він повів того махамета до Чортової Долини, а тоді — аж у Смалене. Чи бачили вони вепрів чи ні, а козулю стріли. Ну, той горе-мисливець і почав цілитися в неї. Козулі ж не тікають, звикли до людей, бо годують же їх люди сінцем взимку. Єгер просить того Заготскота — не треба, мовляв, стріляти! Бо й мені перепаде, й вам на горіхи! Влетить, знацця, від начальства! А він таки стрілив. І казали люди, що недалеко козуля була, сажнів так на двадцять…

      — І що? — поцікавився батько.

      — А те, що козуля, ціленька і неушкоджена, дременула собі до кущів, а мисливець той закричав, схопився за черево і впав…

      — Чого б то?

      — Бо шріт попав йому в черево. Весь заряд!

      — Як же це? — недовірливо перепитав Славко.

      — А так. Чудо! Лісники кинулися до нього, взяли ружжо, оглянули, думали, що вирвало ззаду. Так ні! Ружжо ціле, а шріт полетів не вперед, а вернувся тому, хто його послав. Ось як! Не стріляй, куди не можна!

      — А з ним що, з тим Заготскотом? — тривожно запитала мати. — Не вмер?

      — А чого б він умер, — махнула рукою баба Оришка. — У нього сала на три пальці. Повезли його в район, до лікарні, повитягали шротини, вже ходить.

      — Хм, — сказав батько, проте не сміявся і не коментував бабиної розповіді.

      — А то ще не таке, — підхопила баба, несучи горщик на стіл. — Пішов Грицай Маркіянів рубати ялинки на лати. Вчора це було. Взяв сокиру, нагострив її як треба. Прийшов, каже, нема ніде нікого. Поплював на руки, замахнувся, а сокира з рук!

      — Як то? — не стримався батько. — Мо’, п’яний був?

      — Та ні! Взяв знову, замахнувся, а вона — цюк! — у землю!

      Втретє замахнувся — ледве чобіт не розпанахав. Вилаявся, ударив-таки по ялинці, а сокира й розкололася!

      — Навпіл?

      — На шматочки.

      — Нечуване діло!

      — Ото ж бо! То все чудо-цвіт робить, — щасливо мовила баба Оришка. — Чує моє серце. Бо он і а Річищі ниньки дачниці хотіли лілей нарвати, а вони не даються…

      — Як не даються? — радісно хихикнув Славко.

      — А так. Що візьмуться за стебло, а стебло з рук — та на дно. Що візьмуться, а воно вислизає. Вони в крик. Русалки, кричать! Хи-хи! Не русалки, а чудо-цвіт! Не хоче він, щоб кривда була беззахисним. Ні квітам, ні деревам, ні звірам… ні людям…

      Батько таки взявся до вечері, а Славко замріяно втопив погляд у вікно, згадуючи й свою чарівну зустріч з незнайомою дівчинкою. Чи не зв’язані всі ті дива з нею? Ниточка тягнеться до химерної бабусі, бо все чудне почалося саме з тієї горобиної ночі.

      — Славку, їж, чому ти задумався?

      — Добре, добре… їстиму…

      Він машинально сьорбав борщ, а сам думав про те, аби йому швидше зустрітися з Катею ї прямо, відверто запитати її: хто вона, звідки?

      Так треба і запитати: хто ти, Катю?

 

ХИМЕРНА УЧЕНИЦЯ

 

      Почався багрянолистий вересень. Діти пішли до школи. На другий день, коли Ніна Матвіївна проводила у шостому класі урок ботаніки, двері тихенько відчинилися і на порозі з’явилася постать Каті. Вона була в тому самому вишитому лляному платті. Клас ахнув від несподіванки. Славко аж підвівся з-за парти. Ніна Матвіївна зачудовано дивилася на дівчинку.

      — Славку, — почувся мелодійний голос Каті. — Я прийшла…

      — Що це означає? — розгубилася Ніна Матвіївна, дивлячись то на Славка, то на Катю. — Хто ти така? Славко Лісовий, що це за новина?

      — Ніно Матвіївно, — затинаючись, сказав Славко. — Це Катя… Вона буде вчитися у нас… в шостому класі…

      — Чому ж одразу не сказала? — невдоволено мовила учителька, звертаючись до дівчинки. — Як прізвище? Ти була у директора?

      — Ні, — тихенько відповіла Катя, не зводячи погляду з Славка. — Я так. Він мені сказав — я прийшла.

      В класі почувся гомін, хтось дурнувато загиготів. Славко гнівно глипнув туди — то сміявся Прі, прискаючи в долоню.

      — Тихо, діти, — сказала Ніна Матвіївна. — Дивна ти дівчинка. Ну та гаразд. Сідай. Ось там є вільне місце, в першому ряду. Як тебе записати, як твоє прізвище?

      — Можна просто — Катя. Так краще.

      — Може, й краще, — здивовано мовила вчителька, — але мені треба знати прізвище…

      — Запишіть — Далека, — усміхнулася Катя, сідаючи.

      — А чому ти в такому вбранні?

      — Хіба погано?

      — Та ні. Але ж таке вбрання годиться для сцени, а не для школи…

      — У мене лише таке, — лагідно відповіла Катя. — Це моє улюблене…

      — Ну гаразд, продовжуємо урок.

      — Задавака, — прошепотіла з-за Славкової спини Ліна. — Вирядилася, як пава. Фокусниця. А ти знову витріщив очі на неї?

      Славко косо глянув на подругу. Обличчя в неї почервоніло, очі ревниво блищали.

      — І чого ти така? Заїло?

      — Дуже вона мені потрібна! — пирснула Ліна. — Кривляка!..

      — Вона ж тебе не зачіпає…

      — Зате ти її мало не ковтнеш!

      — Влюбився, — під’юдила Лінина сусідка, білява Настя.

      — Тихо, — зауважила Ніна Матвіївна. — Сьогодні ми розглянемо внутрішню будову вишневої квітки. Кожен з вас знає це дерево, їв його плоди, милувався квітами. Тепер ми проаналізуємо, як відбувається розквітання, запліднення і розвиток у вишні. Ось, будь ласка, гляньте на цей малюнок: тут квітка вишні в розтині…

      Славко позирнув праворуч. Катя широко розплющеними очима дивилася на вчительку, на діаграми, на малюнок, і в її погляді відбивався незвичайний подив. Ніжні рожеві вуста ледь помітно ворушилися, ніби дівчина щось шепотіла. Хлопець замилувався нею. Яка вона дивна! Ніби казкова царівна. І одягнена не так, як всі. Просто й прекрасно. Чому вчительці не сподобалося? Невже гарно, коли всі в коричневій формі? Он у лузі скільки квіточок, а всі — різні… Хто ж вона — Катя? Спокійна якась, велична. Ніби й не підліток. Треба ближче познайомитися з нею, дізнатися, в кого вона поселилася, чому прибула в село…

      — Славко Лісовий! — почувся різкий голос Ніни Матвіївни. — Ти про що замислився?

      Хлопець стрепенувся, встав за партою.

      — Я… я не замислився. Я слухаю…

      — Про що я розповідала?

      — Про квітку вишні…

      — То ми слухаємо. Що ти знаєш про квітку?

      — Ну… квітка у вишні біла…

      Клас гримів од реготу. Тільки Катя здивовано оглядалася на своїх нових товаришів, ніби бентежилась тим сміхом.

      — Глибокі відкриття, — удавано серйозно сказала Ніна Матвіївна. — Отже, ми дізналися з твоїх вуст, що квітка у вишні біла. Далі, далі…

      — Бджоли її люблять, — розгубившись, видихнув Славко. — Просто цілий рій дзвенить, як вишня розквітає. Мед з неї беруть. Тоді дуже приємно дивитися на сад. Ніби марево, мовби казка…

      — Гм, — озвалася Ніна Матвіївна. — Це все лірика. А ми хочемо чути про те, що вже розповідалося. Яка будова квітки, як відбувається запліднення і так далі…

      — Я… не дочув….

      — Катю, — звернулася вчителька до новенької, — може, ти доповниш те, про що так яскраво розповів Славко?

      Катя вийшла з-за парти, зупинилася серед класу, потім підійшла до вікна. Учителька мовчки, але з подивом, стежила за нею.

      — Нічого не збагну. Де ти виховувалася? — нарешті вимовила вона. — Чому вийшла посеред класу без дозволу?

      — Мені так легше, — сказала Катя. — Вільніше. За партою довго сидіти незручно…

      — Гм. Ти, може, стоячи запропонуєш вчитися?

      Прі весело загиготів, його підтримали ще хлопці та дівчата. Відчувши іронію Ніни Матвіївни, вони почали потішатися над новенькою. Катя спантеличено обвела клас ясно-синім поглядом, мовчки знизала плечима.

      — Гаразд, — махнула рукою вчителька. — Тихо. Щоб я чула, як муха пролетить. Катю, ми слухаємо… Розповідай своїми словами, тільки по суті. Ось малюнок. Тут показано розтин…

      — Мені не треба малюнка, я люблю квіти живі. На малюнку квіти мертві. Не відчуваєш ні тремтливих ніжних тичинок, ні сонячного пилку на них, ні ласкавих пелюсточок. Я люблю блукати луками, лісами, літати понад садами…

      — Літати? — здивувалася вчителька.

      — Літати…

      Славко прислухався до її мови, і знову невідступно в його свідомості роїлася, пульсувала палюча думка: вона неземна, вона зовсім не те, чим здається отут, перед ними…

Пошук на сайті: