Бояк відійшов. Михайло підступив до індуса, гаряче зашепотів:
— Нападемо на “капо”, вб’ємо його. Потім машиною на повному ходу крізь вахту. Можна проскочити?
— Авантюра, — сплюнув американець. — Без зброї. Хоч би автомат та пару гранат!
— Не смійте нічого робити, — суворо проказав індус. — Терпіння. Скоро наша воля. Умійте тримати себе в кулаці!
— Свамі, — знову не стримався Сагайдак. — Свамі, якщо ти володієш йогою, загіпнотизуй “капо”, потім шофера…
Індус з жалем поглянув на Михайла, перевів погляд на величні, білосніжні вершини. Вдарив ломом у камінь.
— Тобі ще багато доведеться пройти, доки ти збагнеш істину, Михайле. Саме в цьому моє розходження з тими, хто хотів учора зламати мене. Вони не рахуються з волею людей. Карма кожної людини для них — плювок. її можна роздушити, розтоптати. А перекази Шамбали, учення Калачакри понад усе ставлять свободу волі людини. Кожне насилля обернеться бумерангом. Потік понесе тих, хто мужньо стрибне у нього… О, “капо”. Беріться до тачок, я накладатиму…
“Капо”, криво посміхаючись, зупинився біля Рішідеви, заклав руки за спину. Індус не звертав на нього уваги, б’ючи молотом об камінь.
— Ей, ти, — гукнув “капо”, — чому не возиш?
— Він навантажує нам, — сказав Михайло. — Ми возимо вдвох…
— Тебе не питають, — озвірів “капо”, замахнувся палицею. Сагайдак скрикнув, на лобі в нього з’явилася багрова смуга, виступила кров. — Геть звідси! А ти, індуська гієна, бери тачку. Бери, бери! Чого очі витріщив?
Рішідева мовчки підійшов до тачки, зупинився. “Капо” кивнув Сагайдакові:
— Кидай каміння. Та побільше!
Михайло, витираючи долонею кров з чола, похапцем вкинув кілька каменів у тачку. Індус взявся за ручки, хотів везти.
— Стій, — гаркнув “капо”. — Мало! Ще кидай! Ще! Ще! Чуєш, що кажу?
— Але ж він не повезе, — хотів заперечити Михайло.
— Ще! — осатанів німець. — Так! Тепер вези!
Рішідева насилу зрушив тачку з місця, вона колихалася на дошці, кривуляла. Всі м’язи індуса нап’ялися, обличчя посіріло. В грудях Михайла вибухало ридання. Йому хотілося кинутися до ворога, вп’ястися в горло і рвати, рвати його на шмаття, кусати, топтати ногами. Полонені, які працювали недалеко, одверталися вбік, нагнувшись, хутко довбали каміння. “Капо” йшов поряд з Свамі, реготався, помахуючи палицею. На підйомі до горбка тачка з гуркотом перекинулася, каміння розсипалося. “Капо” вилаявся і вдарив індуса по спині. Свамі не скрикнув, блискавично стрибнув убік. Палиця вдруге піднялася вгору, але не опустилася. Рішідева страшним поглядом дивився на німця. Той одступав назад, обличчя в нього нервово сіпалося, очі бігали,
— Зараз, — бурмотів він, — зараз я приведу охоронців. Ти в мене заплачеш! Ти в мене заплачеш, підла тварюко!
Він повернувся і підбігцем кинувся до конвойного поста. Свамі, важко дихаючи, наблизився до друзів. Усміхнувся болісно. Кивнув Гаррі. Торкнувся пальцями до руки Михайла.
— Все. Пора. Шукайте під тим каменем…
— Що? Що ти сказав? —- скрикнув Михайло.
— Догадаєтесь. Прощайте!
Індус різко повернувся і кинувся бігом до кручі. Полонені дивилися на нього здивовано, але мовчали. Американець сумовито сказав, гірко посміхнувшись:
— Збожеволів! Його вб’ють…
Видно було, як індус вибрався на скелястий виступ і спритно почав підніматися на прямовисні скелі. Всі полонені затамували подих. Навіть не чути було ударів молотів, лише машини потихеньку гурчали. Зненацька почулося завивання сирени. Різко залящали постріли. Полонені попадали на землю.
— Лягай! — скрикнув Гаррі, ховаючись за скелю. — Вб’ють!
Михайло притаївся за каменем, схвильовано дивився на маленьку зелену постать, яка чарапкалася по стрімкій крутизні. Навколо неї здіймалися фонтанчики порохняви, вибиті з гранітних скель кулями, та Свамі не зупинявся.
Сльози заливали очі Михайла, вуста машинально шепотіли:
— Ну ще трохи, ще трішечки! Ну, Свамі… поспішай!..
Знав, що даремна його надія, знав, що індусу неможливо врятуватися, але вкладав увесь пал свого серця у безмовне моління, в той незримий захист, який серце посилало приреченому другу.
Від поста вдарив ще один кулемет, кілька автоматів. Над прямовисною стіною, де повз індус, клубочилися хмари пилюки. Та вражені полонені бачили — Свамі не падає, він наближається до верхів’я першої гряди. Ще трохи, ще одна хвилька, і тоді кулі не досягнуть нещасного втікача!
Індус сягнув руками рятівного карниза, підтягнувся на руках, став на скелі. І зненацька впав.
Михайло скрикнув, одвернувся, заплакав невтішними сльозами. Стрілянина замовкла. Біля Сагайдака почулися кроки, голос Гаррі:
— Вставай, Михай… Свамі нема…
Сагайдак підвівся, затуманеним поглядом дивився на товариша, гірко шепотів:
— Як же це, Гаррі? Як же так?
Він з острахом глянув на скелі. А може, неправда? Може, здалося? Ні, ясно видніється між камінням чалма, зелена сорочка. Над горами з криком кружляли ворони. Від контрольного поста йшов самовдоволений “капо”. Порівнявшись з Сагайдаком і Гаррі, він зневажливо сказав:
— Дивіться і пам’ятайте! Так буде кожному, хто посміє тікати!
Михайло мовчки вантажив каміння. Коли “капо” одійшов, він сказав, звертаючись до Гаррі:
— Все міф… вигадка… Бідний Свамі втішав сам себе… Гуру, йога — все це примари… І ми так само загинемо. Нема як вийти з проклятої петлі…
Гаррі задумано дивився десь вбік. Потім тихо сказав:
— Що він хотів сказати? Що треба шукати під каменем?..
Михайло байдуже махнув рукою і покотив тачку до машини. Безнадія, апатія владно сповивала його серце. Останні іскри надії згасли…
Ввечері до нього підійшов староста, одвів убік, похмуро запитав:
— За що його?
— Пропонували кудись поступити, — неохоче сказав Михайло. — Не захотів…
— Славний чоловік був, — зітхнув Бояк. — Непродажний. А серед нас багато таких, що залюбки… аби запропонували…
— Слухай, земляче, — враз загорівся Сагайдак, обережно поглядаючи навсібіч. — Ти не забув нашої розмови? Може, в тебе є випадково хлопці… знайомі…
— Які хлопці? — хитро примружився староста.
— Гарячі… ті, що від них камінь тріскається… Можна було б…
— Збагнув, — усміхнувся Бояк. — Вишкварка ти, хлопче. Випадково такого в мене нема… а не випадково є… Ша! Ні слова! Ти . Що ж — гадав, що ми будемо нидіти до смерті, не спробувавши волі? А твоєму сусідові можна довірити?
— Як собі! — схопивши Бояка за руку, радісно сказав хлопець. — Бояк, ти будь певен! Тільки скажи, коли — і тоді!..
— Все! — кивнув староста. — Ні слова більше. Сам підійду, коли треба…
Він пішов вздовж нар, перемовляючись з полоненими. Михайло підморгнув Гаррі, пропонуючи вийти надвір. Вони ходили поза бараком, тихенько розмовляли.
— Новини є? — жадібно запитав Гаррі.
Михайло ствердно кивнув головою. Непомітно оглянувшись, тихо промовив:
— Буде динаміт!
— Коли? Скоро? — скрикнув американець, сильно тиснучи руку Михайлові.
— Тихо. Не тисни так. Боляче… Ще не знаю… Нам скажуть…
Гаррі одступив від товариша, зупинився, мовчав. Дивився на повиті вечірньою млою гори, на гарячий оранжевий обрій. Очі його блищали. Може, сльози? Михайло спостерігав за ним, дивувався. Химерна істота — людина. Сповнена протиріч і несподіванок. Сьогодні Гаррі щасливий, що є можливість кинутися на страшну, ризиковану авантюру втечі. А може, пізніше, коли він доживе до старості, ця хвилина духовного безстрашшя здаватиметься йому неймовірною.
— Свамі, — сказав американець сумно. — Свамі… Ще б трохи, і він…