Чаша Амріти – Олесь Бердник

— Свамі, — сказав американець сумно. — Свамі… Ще б трохи, і він…

— Він говорив про майю, — гірко мовив Сагайдак. — А сам жив у ній. Ілюзорний світогляд, ілюзорні надії…

Гаррі намагався збагнути те, що висловив Михайло, задумливо повторив:

— Майя… Хто знає, де майя?

Вони повернулися до барака, мовчки повечеряли, лягли спати. Обидва жили подвійним життям, подвійним відчуттям: один струмінь, як і завжди, плинув у світі форм — проходила перевірка, гомоніли полонені, хтось співав тужливу пісню, десь сердилися, сварилися французи, — а фонтан суб’єктивного жадання випереджував дійсність, творив образи омріяного. Постріли, вибухи, втеча, густі ліси і обличчя рідних, близьких людей. О якби сталося!

Сон довго не приходив. Михайло лежав у напівмаренні. Йому ввижалися гори і над прірвою — труп Свамі в зеленому військовому вбранні. Над ним в’ються чорні птахи, сідають на груди, викльовують очі. Михайло хоче кинутись на вороння, прогнати його, не дозволити терзати мертвого товариша, але м’язи не слухаються, тіло непідвладне йому. Десь з туману пливуть прозорі постаті жінок. Хто вони? Русалки чи духи гір? Видно згорьовані обличчя, струджені руки. Ні, не русалки, то матері, сестри, кохані. Ось і Михайлова мати. Він хоче впасти їй до ніг, розповісти про свій полон, але не відчуває ні рук, ні тіла.

А жінки не бачать Михайла, вони зараз оплакують солдата-індуса, мужнього кшатрія, який не побоявся смерті. Над ним з’являються постаті солдатів, тужливо схилені голови їхні, руки безсило опущені вниз. Сумно линуть звуки пісні, давньої пісні — такої знайомої, рідної. З болем запитують матері у солдатів:

— Ой ви, козаченьки, ой ви, молоденькі,

А де ж ваші списи?

Ледь вловимим зітханням котиться над горами відповідь синів, змучених полоном, ворожою неволею:

— Наші списи у ворога в стрісі,

А ми самі у лісі.

— Ой ви, козаченьки, ой ви, молоденькі,

Ой де ж ваші коні?

— Наші коні на міцній припоні,

А ми самі в неволі…

Зненацька Свамі підводиться, встає з землі, оглядається. Чути здивований голос:

— Як я довго спав… Майя оволоділа мною… Гаррі, Михайле, де ви? Чи чуєте мене?..

Розтанули постаті матерів, солдатів, з різким, зловісним криком полинуло в небо чорне вороння. Сагайдак прокинувся весь в холодному поту. За вікном розплющував заспане око ранок, на нижніх нарах тихенько молилися старі поляки.

Михайло ще чув протяжні слова пісні, докірливий голос Свамі, він одлунював у свідомості. Що це таке? Навіщо такі жарти психіки? Людини вже нема, а її образ з’являється в снах, щоб мучити і бентежити…

Він уже не міг заснути. Незабаром встав Гаррі. Вони хутко вмилися, поснідали. До них підійшов Бояк. Неголосно промовив:

— У вашій трійці буду я. Щоб не напоротися на юду…

День видався похмурий. Над горами пливли низькі свинцеві хмари. Вони оповили снігові хребти, опускалися в долини. Полонених при вході до каменоломні посилено обшукували, змушували скидати черевики, зазирали в рот. У двох полонених знайшли невеличкі ножики, виточені з шматочків сталі. їх при всіх нещадно шмагали шомполами. Полонені, понурившись, мовчки дивилися на екзекуцію. Після видовиська дали сигнал до праці. Загуркотіли тачки, почувся ненависний голос “капо”.

Бояк подивився на кам’яний гребінь, зітхнувши, сказав:

— Лежить. Навіть поховати не можна людину…

Михайло мовчки глянув у той бік. Все, як і вчора. Чалма, зелений рукав. Соп, сон — химера божевільної свідомості…

Гаррі, який одразу відійшов до скелі, де лежали молоти й ломи, якось дивно скрикнув, потім метнувся до товариша. В його очах танцювали сині вогники божевілля чи зухвальства.

— Михай, ти казав — майя?

— Що з тобою, Гаррі? — занепокоєно спитав Михайло. — Може, ти хворий?

— Ага, щось не те! — ствердив Бояк. — Чокнутий він якийсь…

— Михай, — судорожно сказав американець. — Свамі живий…

Михайло оглянувся, взяв товариша за руку. М’яко промовив:

— Гаразд, гаразд, Гаррі. Потім поговоримо. Я розумію — тобі дуже важко…

— О диявол! — гаркнув Гаррі. — Слухай… Він написав нам. Ось тут…

Американець розтулив долоню, на ній лежав малесенький жовтий прямокутник паперу.

— Читай. Щоб ніхто не помітив…

Михайло схопив папірець, на ньому були написані слова — англійською і російською мовами. Букви розпливалися, з очей Михайла текли сльози. Як же це? Як може бути? Адже лежить труп… А тут написано: “Друзі, залишаю два автомати, десять гранат. Захоплюйте машину, проривайтесь. Я підтримаю. Свамі”.

Михайло протер очі, ще раз перечитав. Моторошна хвиля холоду хлюпнула в спину, покотила по тілу. Невже правда? А може, провокація ворогів? Щоб виявити, хто готується до втечі?..

— Що там? — прошепотів Бояк. — Я не второпаю, що сталося?

Михайло не відповів йому, підступив до Гаррі, тривожно запитав:

— Провокація?

Американець заперечливо похитав головою. Поглядом вказав на камінь.

— Все є. Два автомати. Запасні обойми. Гранати…

— А як же…

Михайло розгублено показав на гори.

— Не знаю. Факт, — відповів Гаррі.

Сагайдак повернувся до Бояка, той старанно розкладав дошки для тачок. До горбка під’їжджала машина.

— Земляче, — схвильовано озвався Михайло. — Треба починати сьогодні. Одразу…

— Що починати? — не зрозумів староста. — Поясніть, що сталося?

— Індус не вмер. Він передав зброю. Доки нас не викрили, треба прориватися…

— Так, — сказав Бояк. Поплювавши на руки, він взявся за молот, вдарив кілька разів об камінь. Кипув молот, глибоко вдихнув повітря, почухав потилицю. Підійшов до Гаррі, схилився до каменя. Заворожено зиркнув на воропені дула автоматів. — Загорніть у френчі. Хто з вас вміє шоферувати?

— Гаррі, — сказав Михайло.

— Ідете перші. Я з вами. Гранати поділимо з товаришами. Вони прив’яжуть динаміт, буде веселіше! Давайте шуруйте тачки, а я сходжу домовлюся. Сигнал — наш напад. “Капо” беремо на себе…

Він кивнув і пішов вздовж дощок — маленький, спокійний, коренастий. Почувся його дзвінкий голос:

— Веселіше, веселіше, браття!

Михайло з Гаррі накидали шмаття на зброю, потім взялися до тачок. Накладали й возили мовчки, завзято, не дивлячись один на одного, ніби боялися, щоб заповітне, омріяне не стало знову вигадкою. Незабаром повернувся Бояк, голосно висякався, недбало сказав:

— Порядок…

— Почнемо? — аж затремтів Михайло.

— Зажди. Ця машина вже відходить, у ній повно каміння. Ось друга надходить. “Капо” — ножем. Я сам впораюсь. Ви з союзничком — шоферюгу… Ну, хлоп’ята, в три тачки. Постараємось напослідок…

Вони хутко склали зброю в тачки, обклали камінням. Серце в Михайла билося, як дзвін. Гаррі поблід, але був спокійний. Покотили тачки до машини. Бояк ішов перший. Він викидав каміння в самоскид, стрибнув до машини, щось закричав. Від сусіднього гурту одділився “каио”, підійшов до старости. Почувся глухий зойк. “Капо” впав. Михайло блискавично стрибнув униз, спрямував автомат на шофера. Той випустив з рук сигарету, вибалушив розгублено очі, щось бурмотів.

— Лягай, — прошипів Гаррі.

Німець впав на землю. Михайло оглушив його прикладом. Біля ближніх машин уже вовтузилися полонені. Гаррі сидів у кабіні, заводив мотор.

— Сідай! — нервово сказав американець.

Бояк з Михайлом вилізли в кузов, пригнулися. Зуби в юнака цокотіли, руки тремтіли.

— Обойма напоготові? — діловито запитав староста. — Порядок! Гранатки? Ну, брат, погуляємо!

Машина рвучко рушила, одразу набрала швидкість. Бояк осудливо крикнув:

— Нервує союзничок!

За першою рушило ще три машини. Каменоломня завмерла, насторожено очікувала. Біля виїзду заворушилися вартові, один з охоронців підняв руку.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: