— Лапочка моя, — замуркотіла дружина, очі в неї округлилися від зворушення. — Все буде в ажурі, лише слухайся мене.
— Слухатимусь, тільки дай мені снідати…
— Ходімо, ходімо. Вже гріється. Ось тут, на столі, — пиріжечки, грибочки мариновані. Зараз подам котлетки, картопельку. Винця налити?
— Дай півшклянки…
— “Мускат”. Кримський. Непогане вино.
— М-м… Нічого… Можна пити.
— І мені дайте хильнути, — озвався, виглядаючи з сусідньої кімнати, Андрійко.
Батько глянув на його вихрясту голову, лукаві карі очі, посварився пальцем.
— Я тебе хильну. За що двійку спіймав, признавайся?
— Та…
— Що “та”?
— Вона питала мене… Ну?
— На скільки піднявся рівень електрифікації тепер порівняно з тисяча дев’ятсот тринадцятим роком…
— А ти що — не знав?
— Знав. Тільки я запитав — а чому порівнюємо з тринадцятим, а не, скажімо, з кам’яним віком? Різниця буде ще значніша!..
Батько пирхнув од сміху, затулившись салфеткою.
— Боже мій! — скрикнула мати нажахано. — Це ж хуліганство! Як так можна? І це мій син? Що скажуть наші працівники, дізнавшись, що сип парторга інституту висловлює такі думки?..
— Послухай, парторг, — весело озвався Михайло, жуючи ароматну котлету, — а наш Андрійко дотепний. Дотепний, сучий син!
— Дякую за комплімент, — вклонилася Ніна. — Але ж, Миха-сику, в нього вінегрет в голові? Недисципліноване мислення! Вчителька подумає, що ми вдома таке говоримо…
— А що я таке сказав? — ображено надув губи Андрійко, збираючи книги в портфель. — Я тільки запитав…
— Дивлячись, як запитав? — сердито крикнула мати. — В сьомому класі — і такі анархісти! Що з вас далі буде?
— Ай справді — він дотепно сказав! — посміювався батько. — Знаєш, Нінулько, сучасну молодь голими руками не візьмеш. Вони вимагатимуть пояснень. Догми їм не до смаку!
— Це ж і страшно! — обурилася мати. — Сідай, лобуре, за стіл та їж. А то запізнишся!..
— Ніночко, я поспішаю, — сказав Михайло, встаючи з-за столу. — Дякую. Дай мені на таксі пару карбованців!..
— Автобусом доїдеш, — сказала строго Ніна. — На карбованця. Свою купимо — тоді, будь ласка…
— Мамо, й мені дай п’ятдесят копійок, — попросив Андрійко, хапаючи з сковороди гарячий млинець.
— Навіщо тобі?
— На кіно. Ви — на іменини, а я в кіно.
— Візьми. Ось ще двадцять копійок на морозиво…
Михайло цмокнув дружину в щоку, взяв на руку пильник, заглянув ще раз у дзеркало, яке стояло в коридорі, пригладив волосся. Ніна проводжала його до дверей, оббирала ледь помітні ниточки та пушинки на спині піджака.
— Так не забудь же — ресторан “Москва”, зал на другому поверсі.
— Не забуду, Ніночко. З роботи — одразу ж туди.
— Відпускних не витрачай, всі мені…
— Ніночко, я хотів щось там старим одіслати. Та й поїхати днів на п’ять перед дачним сезоном. А може, разом поїдемо, га?
— Я не проти, — смачно жуючи тістечко, озвався Андрійко. — В селі славно. А дід — розумаха. І з хлопцями можна м’яча поганяти!
— Ну-ну! — Обличчя в матері похолоднішало, стало зневажливим. — Звідки у вас такі плебейські смаки? Їхати в ту помийницю…
— Ну що ти кажеш, Ніночко, — розсердився Михайло, — ну як тобі не соромно? Плебейські смаки! А я звідки? Не з села? А хліб ми їмо кожного дня не з села?
— Михасику, це демагогія, — затулила йому рот долонею жінка. — Поспішай на роботу!
— Та ні, ти зажди, — гарячкував він. — Там простір, повітря, хороші люди… І грошей зекономимо.
— І не думай. Поїдемо в Гагру. Море, екзотика. Ну як ти можеш проміняти море на якесь там село? А грошей не дам. Старі прекрасно обійдуться без твоїх подачок. Це їх ображає. Вони ще здорові, працюють, город мають. Проживуть. Вони ще й нам картоплю привозять…
— Ну, як знаєш, — зітхнув Михайло. — До зустрічі…
Він вийшов на сходи. Спускався вниз. Ніна кричала згори:
— То не забудь же — о шостій.
— Гаразд, гаразд, — невдоволено буркнув він. — Не маленький…
На вулиці поганий настрій Михайла розвіявся. Весна котила понад містом, поміж кам’яними будівлями, в очах перехожих, у голосах жвавих дівчат хвилю оновлення, радощів, нез’ясовного хвилювання. Запалювали весільні свічки вічноюні каштани, щедро даруючи дивний запах світові, людям. У небі, над шпилем Софії, поважно пливли кучеряві хмари, схожі на казкові кораблі. Дзвіниця палахкотіла рожевим блиском, вітаючись з ранковим сонцем, навіть кінь Богдана, здавалося, перебирав ногами, вібрував крутими боками в лагідному сяйві теплого дня.
Михайло взяв портфель під руку, зітхнув. Гарно як, невимовно гарно. Павутина побутових розмов, легких сварок, дріб’язковості танула, відкладалася в бездонну скриню підсвідомості. Подалі, подалі всю ту піну життя. Не помічати її, не думати про неї. Так заведено, так воно є у всіх, з ким він знайомий. Романтичність, тонкощі чуття, делікатність, високе поривання — мабуть, все те існує лише в уяві творців, закоханих, ідеалістів. Так, так, то ідеал людей, то умовна точка, абстрактний ідол, перед яким моляться, але якого серйозно не сприймають…
Сагайдак доїхав автобусом до автовокзалу. Там пересів на тролейбус, який довіз його до Голосіївського парку. Пішки пройшов до обсерваторії, слухаючи ярі приспівки весняного птаства.
Поміж яблунями в саду ходив дядько Яків, улюбленець усіх астрономів. Його всі приязно прозивали філософом-ідеалістом. Чи то жартома, чи всерйоз садівник вперто проповідував Творця Всесвіту і заводив з ученими єхидні суперечки. “А хто створив галактику?” — доскіпувався Яків, розгладжуючи довгу сиву бороду, що спадала йому аж до пояса. “Закони розвитку матерії діють самостійно”, — пояснювали чемно астрофізики. “Навіщо ж Бог, Якове?” — “Е, не говоріть, — лукаво посміхався садівник, показуючи червонобоке запашне яблуко. — Ось гляньте на оце яблучко. Воно нібито природа його виростила, але ж облиште яблуню напризволяще — що вийде? Здичавіє, яблучка знічевіють. Треба садівника, он як! Так і Всесвіт. Залиште матерію напризволяще — вона й теє… в хаос перетвориться. Хе-хе, що скажете?” — “Ви не розумієте, дядю Якове, — пояснювали вчені, — що тут діє закон Еволюції, закон поступу, притаманний матерії”. — “А хто його дав, той закон, хто встановив? — не вгавав садівник. — А хто сотворив матерію?” — “Матерія несотворима, вона вічна й єдино суща”. — “Хе-хе, то у вас матерія вже на подобіє Бога — вічна і єдиносуща”, — сміявся дядько Яків. Вчені не витримували диспуту на такому науковому рівні, посміхалися добродушно, махали рукою і йшли до своїх телескопів та спектроскопів. А садівник дивився їм услід, і очі його поблискували лукавим сяйвом, і чувся добродушний сміх, який неодмінно завершувала їдуча поблажлива фраза: “Мало каші їли, хе-хе!”
Ось і зараз дядько Яків привітається й запитає: “Ну як, до Бога ще не добралися?” Вій несе в полі крупні ягоди полуниць нового врожаю. Приязно киває пальцем.
— Михайле Кузьмовичу, доброго дня вам…
— Драстуйте, Якове…
— Кажуть, що вам сорок п’ять сьогодні?
— Правду кажуть.
— То я вітаю вас. Та ось полунички візьміте… спробуйте, дуже смачно…
— Та навіщо?
— Та на те ж саме… по щирості. Беріте… Не стісняйтеся… Ну, як воно там, до Бога ще не добралися?
Сагайдак усміхнувся, спробував ягоду. Прохолодна запашна полуниця була ніжна, соковита.