— Чому?
— Що мені технічна робота. Хочу вчитися на астронома. Люблю всесвіт. Тягне мене, хвилює. Думаю поступити до університету. Маю золоту медаль. Як гадаєте — приймуть?
— Треба здати основний предмет на п’ятірку, — усміхнувся Михайло. — Тоді приймуть без інших екзаменів… Але я можу поговорити…
— Ой, що ви, — сплеснула руками Ганнуся, і очі її потемніли. — Хіба ж можна? Що сама досягну — те й буде…
— А якщо я прийматиму іспит? — розвеселився Сагайдак. — Все одно п’ятірку поставлю…
— А я до вас не піду, — серйозно сказала дівчина.
— Чому б то?
— Бо ви добрий.
— А хіба доброта — це погано?
— Гарно, але не завжди. Інколи доброта потурає злочинству…
— Може, й так, — зітхнув Сагайдак. — Де ж ви думаєте зупинитися?
— У Києві є в мене знайомство. Десь живе дівчина з села. Працює па будівництві. Знайду. Голові звеліла продати батьківську хату. Гроші пришле — буде на якийсь рік. Влаштуюся, не страшно. Аби вчитися…
— Не хочеться мені втрачати зв’язку з вами, — щиро сказав Михайло. — Ви така славна дівчина. Може, чимось допоможу…
— Ви теж славний, — усміхнулася Ганнуся. — Серцю не закажеш. Є потреба побачити людину — йди, двері відчиняться. Так мене навчав неньо…
— Добре навчав. І недарма, — сказав Сагайдак. — Ну, спіте… Треба спочити. Завтра поговоримо…
— Дякую вам…
Михайло вимкнув світло. Ганнуся пошаруділа в сутінках, шаснула в постіль, завмерла. Дихала тривожно, напружено. Напевне, думала про дивного зустрічного. А може, й ні? Може, є в неї зовсім інші думи, поривання. Може, є в неї коханий хлопець — веселий і сильний леґінь з Верховини. А що йому до того? Чому бентежить його доля зустрічної дівчинки? Гарна? Так безліч прекрасних дівчат. Розумна? Можна знайти немало розумних жінок де завгодно. Щось невловиме, щось незбагненне проникло в серце, захвилювало глибінь, збурило. Навіщо?
Дома ждуть його Ніна, Андрійко. Сім’я. Зручно, приємно, звично. Але чому не хвилюється душа, коли він згадує дружину? Чому?
Що з тобою, Михайле? Чи забув ти, що вже не парубок, не юнак? Чи забув, що недавно минуло тобі сорок п’ять, і розпилив ти сили по манівцях життєвих? Що тобі і їй — юній дівчині? Забудь, викинь з голови, з душі…
Не викидається, дивляться в серце серйозні сірі очі, кличуть кудись в незбагненну далечінь. Може, він лише для того й жив, щоб зустріти її? Може, все заплутане життя тільки й було лабіринтом, який треба подолати для єднання з нею?
Стій, зупинись, Михайле! Ти занадто далеко зайшов. Одна година, і ти вже розпанахав душу навпіл! Не знаєш нічого, не відаєш, не можеш бачити всієї складності того, що діється в серці дівчини. Може, то лише твій романтичний ідеал? Може, то лише твоя туга за нездійсненним коханням, вимріяним у сірій павутині буденщини? Не треба, не треба томління. Спи, спи, спи…
Приходила дрімота, забуття, але і в ній залишалося відчуття чогось невимовно приємного, чарівного, неповторного.
Коли Сагайдак прокинувся, вже було видно. Поїзд ішов по рівнині. Сонце заглядало у вікно, кидало райдугу на синю пластикову стіну. Ганнуся сиділа біля столика, вбрана, зачесана, туга коса лежала на грудях, вона перебирала її рожевими пальцями, читала щось у журналі. Дівчина помітила, що Сагайдак прокинувся, посміхнулася.
— Пізненько встаєте, Михайле Кузьмовичу. А я звикла в горах до світання схоплюватися. Гарно походити до сходу сонця, вмитися росою…
— Міська людина, — винувато сказав Михайло. — Розділена з природою. Ганнусю, вийдіть на хвильку…
— О пробачте, прошу…
Вона вийшла з купе. Сагайдак хутенько вдягнувся. Захопивши електробритву, рушник та мило, рушив до вмивальника. Вибирав на схудлих щоках щетину, приглядався сам до себе, зітхав. Гай-гай, старцюга! В чубі половина сивини, зморшки повзуть біля очей, біля вуст, очі тьмяніють. Де тобі думати про любов?
А в глибині серця боліло щось невидиме, нило, благало: не треба того, що бажають молоді. Хоч би дивитися в очі ясні, слухати мову щиру, чути теплий подих чистої дівчини. Любов… Він не знав справжньої любові. Без бажання, без жадібних обіймів, без “права” насолоди. Просто — дивитися в очі й мовчати…
Повернувся до купе, сів проти Ганнусі. Провідниця відчинила двері, поцікавилася:
— Чай давати?
— Дайте…
Ганнуся розв’язала авоську, виклала на столик півкоржа, помідори.
— З власного городу. Парнички розвела. Тепер сусідка господарюватиме. Прошу вас…
Сагайдак подякував, узяв помідор, розрізав пополам. Запахло сонцем, городом. Посоливши половинку, з насолодою куснув. Од-ломив коржа, гризнув.
— М-м-м, — замукав він, — який скарб дає природа. Із землі, води й сонячних променів отаке диво…
— Правда, — радісно згодилася Ганнуся, довірливо дивлячись у щирі очі Сагайдака. — Мій неньо казав, що земля й сонце можуть дати людям все, що потрібно для радості. Бійка, війни та злочинства не від нестатків, а від сліпоти…
Провідниця принесла чай, печиво. Сагайдак поклав у склянку цукру, розмішав.
— Розкажіть мені про свого тата, Ганнусю…
Темні вії дівчини затріпотіли, потім знялися вгору, як пташині крилята, сумовитий блиск в очах пропав, у кутиках повних вуст з’явилася добра усмішка.
— Добре. Оповім. Та мало що можна сказати про нього. А може, так багато, що краще мовчати?
Михайло не відповів. Думав над її фразою. Як глибоко сказано — так багато, що краще тиша, мовчання. Небагатослівні люди землі, уміють вони терпіти, мовчати. І тримати в грозовому спокої своєму нерушиму силу. Силу сіяння і збирання, силу любові й ненависті, неторканої мудрості й співстраждання.
Не діждавшись відповіді, Ганнуся сказала:
— Вам би зустріти його — не пожаліли б. Що моя розповідь… Ну — народився в гуцульській родині, як всі. В тісній, задимленій хатині. Кажуть, виріс красний леґінь. На всю Верховину. Служив у цісарськім війську, був поранений. Потім повернувся домів, посватався до мами, почав ґаздувати. Та все поривало його, вергало кудись. То на Чорногору, то десь в Румунію на заробітки, то просто в ліс на кілька днів, походити в хащах… “Нема спокою мені, — все казав він. — Ех, якби Довбуш жив, пішов би до нього”. Мама плакала нишком ночами, але мовчала, жаліла його, не хотіла бентежити. Він приходив з мандрівок, брався до господарства, мовчки робив справу. А навесні знову мандрував. Та одного разу десь біля Чорногори він знайшов старого самітника. Той жив у невеликій хатині, сам собі скопав городик, тримав кіз, рубав дрова, топив узимку. З ним подружився неньо. Що вони бесідували, про що гомоніли — не відаю. Але дуже змінився тато відтоді. Вже не бігав по чужих краях, а став пастухом на полонині. Мама вела господарство, а він заробляв гроші, віддавав їй. Став спокійний, просвітлений, повний сили й внутрішнього розуміння. Дивувалися люди, дехто прозивав його мольфаром, відьмаком. Але то байки. Щось оповів йому старий самітник, щось відкрив. Незабаром він помер, а неньо відтоді так і не спускався з полонини. Пас худобу, дивився на сонце, на зорі, співав пісень. Я любила ходити влітку й навесні до тата. Він оповідав мені багато казок, показував квіточки та трави, якими можна лікувати людей. А скільки примовок знав неньо. І мову лісу та гір розумів…
— Хіба дерева мають мову? — озвався Михайло. — То казка…
— Казка, — згодилася Ганнуся, лагідно дивлячись на Михайла. — Але ж казка — то правда?
— Як то?
— А так. Все правда — і казка, і реальне. Тільки в реальних творах правда груба, а в казці — ласкава правда, сердечна…
— Нове слово в літературознавстві, — засміявся Сагайдак. — Вам би за такі ідеї намилили шию…