Чаша Амріти – Олесь Бердник

Казка? Справді без неї немислимо жити. Ось він заблукав у реальному житті, бо зійшов зі стежечки казки. Нема дива, нема легенди, нема й радощів…

— А ще казав тато, — мовила далі дівчина, — що треба всіх жаліти…

— Всіх? — перепитав Михайло.

— Всіх, — повторила Ганнуся серйозно. — І друзів, і ворогів…

— Християнська доктрина, — сказав Михайло. — Тисячоліттями знедолені підставляли щоки під удари сильних. Але що сталося від того? Покращали тирани? Стали людьми?

— Неньо не так казав, — похитала головою Ганнуся. — Людина мусить захищатися і боронити свою вітчизну. Але ворог нищить тебе з люттю, з гнівом, а ти змагайся з ним, жаліючи його. Тим ти станеш відмінний від нього. Не по люті, не по звірству своєму ти змагаєшся з ворогом, а по необхідності…

— Прекрасна філософія, — згодився Сагайдак. — Я оце їду з Праги, там був філософський симпозіум. Ваш тато вигідно відрізняється порівняно з ученими мислителями деяких країн. Знаєте, що вони кажуть? Що людство породжене випадковістю і неодмінно загине.

— Неправда, — сплеснула руками Ганнуся, і такий милий був цей її безпосередній порив, що в грудях Михайла залоскотало. — Які ж вони недобрі люди — такі філософи! Хай подивляться на матір, коли вона народить дитя. Скільки любові, скільки ніжності? А коли воно починає ходити чи розмовляти? То ж радощі невимовні. А вийдіть під зорі, послухайте музику ночі — де ж тут шукати загибелі? Безмір же над нами? А погрійтеся на сонечку, гляньте, як воно любо напоює всяку бадилиночку, кожне деревце? Яка ж випадковість? Не випадковість, а любов…

“От кого б до серця притиснув Свамі, — подумалося Михайлові. — Які перлини розсіяні по нашій землі. І не треба симпозіумів — істинна мудрість живе у серцях…”

А Ганнуся розповідала про тата, про Карпати, про своє дитинство, і Сагайдакові було любо слухати її нехитру мову, насолоджуватись м’яким, мелодійним голосом і думати, думати до болю в скронях — звідки у нього незрозуміла впевненість, що вони вже зустрічалися, що вони знають одне одного, що ця зустріч — лише одна ланка з неосяжного ланцюга радості й печалі…

Перед Києвом вони прощалися. Сагайдак складав свої речі в чемодан, сумно говорив:

— Ганнусю, невже я вас більше не побачу?

— Як захочете — побачите, — спокійно відповіла дівчина, запинаючись хустинкою. — Коли з друзями не бачитись, кого ж тоді бачити?

— Мені так багато хочеться сказати вам. Тепер я просто не можу… Ганнусю, не подумайте нічого поганого, але я мушу з вами зустрітися завтра…

— Я не можу про вас подумати погано, — мовила Ганнуся. — Ваша душа дивиться з очей. Куди прийти, Михайле Кузьмовичу?

— До святого Володимира. Вам кожен покаже.

— Знайду. А коли?

— Ну о другій, о третій дня. Щоб ви встигли зробити свої справи. А може, вам в чомусь допомогти?

— Не треба, — твердо сказала Ганнуся. — Я сама… Прийду о третій, Михайле Кузьмовичу. До Володимира. Дякую вам за все, за все…

Колеса заляскали, зацокотіли на стрілках, наближався київський вокзал, люди зашуміли, поспішали до дверей. В купе зазирнув академік Береговий, побачив Ганнусю, цмокнув пухкими губами, підморгнув Михайлові.

— Дома нарешті. В гостях добре, а дома краще. Правда, Мишо? А я й не знав, що в твоєму купе така королівна їде! М-да, справжня Марічка з пісні. Якби я був парубком, то…

Що “то”, академік не доказав, його штовхнули в спину. Ганнуся мило усміхнулася йому, подала руку Сагайдаку.

— До побачення, Михайле Кузьмовичу…

— До зустрічі, Ганнусю…

Сагайдак телеграми не давав, його ніхто не зустрічав. Він доїхав на таксі до площі Богдана, розплатився з водієм, піднявся до своєї квартири. Поставив чемодан біля вішалки, постояв на порозі. Поліровані меблі, серванти, порцеляна, блискучий паркет. Вкрадливо цокають великі дзиґарі. Чому він прийшов сюди? Це його дім? Хто сказав? Війнуло чужим духом, незатишною привиділась кімната, холодною і неприємною.

Він пройшов до кабінету. Зупинився біля столу. Розкрита папка, на першій сторінці напис: “Походження Всесвіту в світлі релятивізму”. Його дисертація. Незабаром захист. Звання доктора, вечірка, висока зарплатня, підвищення по службі. “По службі, — в думці повторив Сагайдак. — Яке слизьке слово”. А хто допоможе піднятися в дусі? Де та дисертація?

Випливла в уяві Ганнуся. На серці полегшало. Сірі очі дивилися насторожено й тривожно. Сутінки, неясність, надія. Що це з ним? Чим закінчиться?

Він одійшов від стола, підняв трубку телефону. Викликав обсерваторію. Обізвався Сашко. Привітавшись, він радісно горлав:

— Скучили за вами! Скучили, кажу. Всі питають — коли та коли приїде? Вже й дядько Яків питав. Садівник. То як — договорились до чогось у Празі?

— Потім, Сашко, потім. Слів було багато…

— Великих слів велика сила, як писав Тарас, — кричав Сашко. — А більш нічого?

— Скажу при зустрічі. Передай шефу, що не прийду ще днів три. Дисертацію піджену, справи деякі…

— Єсть, передам. Чекаємо. Новини є цікаві… З Юпітера. Бувайте…

Михайло поклав трубку, ліг на дивані, дивився в стелю. Дивувався сам собі. Байдужими стали йому відкриття, дисертація, робота, ідеї. Ось — увійшли в душу сірі очі, заслонили Всесвіт. Що це? Звідки їхня сила? Не тваринний же інстинкт заграв у нього? Не примітивні почуття? А втім — хто знає? І чому — примітивні? Може, це найголовніше в житті. Може, заради цього існує ціла Світобудова, щоб на її дорогах могли зустрітися розпорошені душі. Недарма ж писав Платон про розділені серця? І Рішідева — з якою любов’ю він оповідав про кохану дружину. А Гаррі?..

Ляснули двері. В коридорі почулися дріботливі кроки. Михайло звівся з дивана. Радісно зойкнула Ніна, кинула на підлогу сумку, метнулася до чоловіка. Повисла на плечах, припала мокрими губами до його вуст. Одхилилася, сяяла прозорими емалевими очицями, раділа.

— Михасику! Нарешті. Заждалися тебе. Ну як? Ну що?

— Тільки що повернувся…

— Чому не телеграфував? Я б зустріла. Ти їсти хочеш? Зараз розігрію…

— Не дуже, — слабо протестував Михайло.

— Кажи мені, — метушилася дружина на кухні, зав’язуючи фартух на поясі. — Одна секунда. Котлети курячі, картопелька. Свіженькі помідори…

Михайло згадав Ганнусю. Йому стало недобре. Брехня, брехня. Тепер треба уникати дивитися в очі, змовчувати, фальшивити. Як це негарно, як огидно.

— Щось привіз мені? — допитувалася Ніна, перевертаючи котлети на сковороді. — Там же, мабуть, багато цікавих речей?..

— Я не ходив по магазинах, — знизав плечима Михайло. — Сувеніри з чеського скла. Для Андрійка…

— Того добра й у нас можна знайти, — невдоволено надула губи Ніна. — Ти б щось з жіночого туалету. Чехи вміють робити…

— Вибач, — сухувато сказав Михайло. — Не подумав…

— Ти ніколи про мене не думаєш. Ну, ну, не дмися. Забудемо. Сама собі куплю. Ось, будь ласка, сідай до столу. Випий вина. “Закарпатська троянда”. Прекрасний букет…

Знову в уяві Михайла випливло обличчя Ганнусі. “Закарпатська троянда”. Справді, квітка. Як разюче вона провела водорозділ між фальшивим і справжнім. Тепер вже неможливо жити по-старому. Неможливо грати і прикидатись.

Він недбало копирсався виделкою в котлеті, а Ніна сиділа навпроти, невгамовно говорила:

— Ти дуже змінився. Ніби схуд. І якийсь похмурий…

— Голова болить…

— Від зміни місця. Це буває. Не забувай, що через кілька днів твоя дисертація. Треба класно підготуватися. Я вже організовую вечерю…

— Яку вечерю? — здивувався Сагайдак.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: