Він вийшов на вулицю. Опинився в людському потоці. Відчув себе, ніби листочок у вихорі. Треба подолати невмолимий потік, знайти серед хаосу інший листочок. Які сили, яка глибока чи випадкова закономірність кинула їх назустріч одне одному? Де причинність? Чи є вона? Не може не бути, бо тоді не існувало б нічого в безмірі — ні сонця, ні любові, ні совісті, ні самозречення. Найкращі людські почуття, найчудовіші творіння розуму й серця не можуть бути наслідком випадку…
Михайло спустився на фунікулері вниз, погуляв біля річкового вокзалу, пообідав у буфеті. Потім пройшовся по набережній і вузькими покрученими алеями піднявся до пам’ятника Володимиру. Здалеку побачив тендітну постать Ганнусі. Вона стояла над кручею, спершись на парапет, роздивлялася постамент пам’ятника. В грудях Михайла ворухнулась незрима рука, здавила серце. Не знати звідки — легенько прокотилася хвиля туги. Дівчина побачила Сагайдака, ступила кілька кроків назустріч. Простягла руку, вітаючись.
— А ви мені снилися цеї ночі, — сказала просто й серйозно.
— Як? — тихо запитав він, затримуючи її гарячу руку в своїй. Потім випустив, і вони пішли понад огорожею вниз.
— Ніби я з дівчатами над Черемошем. Вечір на Івана Купала. Зоряно. А ми пускаємо вінки на воду. Знаєте — є такий звичай? Гадають на суджених. Інші вінки пристають до берега, а мій — пливе й пливе. Я за ним, я за ним, а вій все далі, далі. Вже й сіл не видно, нема людей, а я все біжу. Урвища, скелі, моторошно — а вінок все пливе. І ріка невесела, каламутна, і ліс якийсь дикий. Мені страшно, і нікого попросити, щоб допоміг спіймати вінок…
— А я? Ви ж казали, що я снився?
— Потім, пізніше. В цьому сні вас не було. Потім щезла тота ріка, вінок. Далі забула, як то було — та опинилася я з вами поряд біля вогнища. Ніби теж на Івана Купала. Треба стрибнути через вогнище. Я розігналась, стрибнула. Обпекло мене, але перестрибнула. Дивлюся — а вже з цього боку вогнища темно, немає людей, безодня поза мною. А ви ще там. Я чекаю, а ви не стрибаєте. Пробуєте розігнатися, а вогонь піднявся високо, так і скаче полум’я, жбухає аж до неба. Не дає стрибнути. Ви щось кричите, вуста ворушаться, а я не чую. Хочу обійти вогнище — не можу. Ноги не слухаються, тіло мовби не моє. Стало страшно, холод покотив за спиною, я прокинулася…
Михайло промовчав. Моторошним здався йому той сон. Дівчина теж не обзивалася. Дивилася на краєвид, на людей, на дерева зосереджено, замислено.
Вони підійшли до павільйону з написом “Морозиво”. Він кивнув:
— Зайдемо?
Дівчина усміхнулася, по-дитячому радо згодилася:
— Охоче. Я дуже люблю, а в селі ніколи його не буває…
Вони сіли за столик, поряд була зелена стіна живоплоту з дикого винограду. Десь грала бравурна музика. Сусіди поглядали на них, почулися слова:
— Гарна в нього донька. Схожа на батька…
Михайло відчув, як гаряча хвиля заливає обличчя. Донька. Що ж — мимохіть його поставили на місце. Треба знати співмірність. А дівчина дивилася йому в очі задумливо, ніби хотіла проникнути в потаємну глибінь душі. Повні вуста-пелюстки заворушилися, вона запитала:
— Правда — цікаво?
— Що? — не зрозумів він.
— Кажуть, що ми схожі. А насправді — ні.
— Ні, — згодився він. — Зовнішньо — ні.
— Може, внутрішньо, — сказала вона.
Михайло промовчав.
Підійшла офіціантка, прийняла замовлення. Принесла морозиво. Ганнуся їла малесенькими ковтками, смакувала, заплющувала очі.
— Ви влаштувалися? — запитав він.
— Так. Знайшла подругу. На Куренівці. Я теж поки що матиму ліжко. Тихо, одна бабуся. Я лишила там речі. Днями здаватиму документи в університет…
— Київ подобається?
— Угу. Дуже файне місто. Веселе й сердечне. А все ж Карпати кращі…
— Чому?
— Там щиріше. В місті сумно, самотньо.
— Серед мільйонів людей?
— Так. Не підійдеш до людини, не порозмовляєш з нею. Хіба що адресу розпитаєш. А по серцю — ні.
— А в горах?
— В горах кожен — твій співбесідник. Зупиниться, оповість про себе, тебе розпитає. І не лише людина — кожна бадилина, кожна квітка — твоя рідня…
Михайло слухав її милий голос, радів. Говори, говори. Дивне створіння, де ти виникло, звідки з’явилося? Може, ти мавка гірська чи донька пісень верховинських, народжена звуками флояри й трембіти, чистотою роси світанкової та запахом смереки? Говори, говори…
— Правда, я дивна?
— Як дивна, Ганнусю?
— Ну… смішна. Несучасна…
— Не знаю. Ти завжди будеш… сучасна… У всі віки…
— Не розумію…
— Ти природна, не штучна. І сто років тому була б така, і тисячу…
— Може, — згодилася вона. — Я не люблю скороминущу моду, яка так люба дівчатам. Мене то дивує. Навіщо їм парфуми, коли мають чисту шкіру, ясні очі, своє волосся, яке парфумами так швидко псується? А на мене вони дивляться, мов на дикунку…
— О ні, — сказав гаряче Михайло. — Це неправда. Не знаю, як дівчата, жінки, а чоловіки… навпаки…
Він поглянув на її стан. Знайома вишита сорочка з грубуватого полотна так вигідно вирізнялася поряд з холодними нейлонами сусідніх дівчат, які скептично поглядали на Ганнусю. Чорна спідничка з скупим візерунком гармонійно доповнювала туалет, додаючи дівчині особливої принадності. На худорлявих бронзових ногах синіли простенькі босоніжки. Ганнуся помітила ледь вловимий погляд Михайла, підібгала ноги під стілець, засміялася. Він теж усміхнувся. Вони зрозуміли одне одного без слів.
— Ходімо, — сказала вона, встаючи.
— Що вам показати? — запитав він. — Музеї? Храми?
— Краще до Дніпра, — похитала вона головою. — Музеї можна відвідувати взимку. Найкращий музей — природа…
“Гарно сказала”, — подумав Михайло. Взяв її за руку, повів до спуску на Поділ.
“А що, як побачить хтось із знайомих?” — майнуло в свідомості Сагайдака. А, нехай. Яке це має значення? Тепер уже все байдуже, окрім того, як йому бути з нею. Від нього не залежить нічого. Що вона скаже — те й буде. Вона вирішить правильно, по серцю. Хай буде так. Аби тільки не фальшиво сказати, не злякати, не відштовхнути. І не приховати нічого…
— Поїдемо до гирла Десни, — мовив Михайло. — Там менше людей, гарні пляжі…
— Чудесно, — радісно заплескала вона в долоні. — Я ж іще ніколи не купалася в Дніпрі! Оце вперше. А я так мріяла. Навіть купальник придбала, — наївно додала дівчина.
Вони купили квитки на невеликий теплохід, чверть години погуляли біля вокзалу, попили газовану воду з автомата. Нарешті пролунав сигнал посадки. Незабаром вони вже милувалися краєвидами Лівобережжя. За годину теплохід доправив їх до гирла, там вони зійшли, рушили понад берегом. Зупинилися у безлюдному місці, на піщаному п’ятаку серед густої лози. Перед ними струмилася прозоро-жовта вода, в небі жалібно кричали чайки.
Ганнуся хутенько скинула спідничку, сорочку, залишилася в голубенькому ситцевому купальничку. Щасливо сказала:
— Чарівно. Наче сон…
Вона, стрибаючи на одній нозі, заплескала в долоні.
— Я ніколи не знала, що тут так добре!
— Краще, ніж у Карпатах? — усміхнувся Михайло.
— То різне, — серйозно відповіла дівчина. — Сидітиму тут — снитиму Карпатами. Опинюся на полонині, мріятиму про Дніпро…
Вона вбрела у воду, по-дівчачому невміло заборсалась серед хвиль, зняла фонтан бризок, щасливо сміялася. Михайло роздягнувся, стояв біля лози, милувався нею. Звідки рідне почуття? Чому вона така близька. Ніби справді дочка. Хочеться оберегти її, допомогти, йти поряд, заслонити від небезпеки…
— Йдіть купатися, — кричала вона.
— Хочу напитися сонця…
Вона лягла горілиць па плин, завмерла, похитуючись на хвилях. Видно було заплющені очі, маленькі перса, біляві коси. Час зупинився чи зник. Не треба його, отак би вічно — піщаний п’ятачок поміж лозами, прозоро-жовтий плин і чайки в небі. І вона під сонцем на хвилях…