— Дай спокій. Я не спав цілу ніч. Голова — як чавун… Пішов у кабінет, впав на диван, провалився в сон. Невдовзі
Ніна розштовхала, подала чашечку кави.
— Випий, проясниться…
Він байдуже випив, віддав чашечку. Згаслим поглядом провів по її постаті. Вона злякано дивилася на нього.
— Що це з тобою сталося? Грип? Так ні, нема гарячки. Михасику, може, лікаря викликати?
— Не треба… Минеться…
— Тоді збирайся. Пора йти. Люди ж зійдуться, чекатимуть… Я тобі допоможу…
Ніна принесла чорний костюм — ідеально випрасуваний. Вбрався, постояв перед дзеркалом, дивився під ноги. Дружина бігала навколо, здмухувала неіснуючі пушинки, поправляла щось.
— Як бог. Михасику, ти повинен вчинити фурор. Пам’ятай, там будуть жінки. Не забудь віддати належне вченій раді, керівникові…
Він мовчав. Слова Ніни не доходили до свідомості, гасли в просторі. Папки, діаграми. Все це зібрала Ніна. Взяла його під руку, повела… Вони під’їхали до університету, знайшли там опонентів.
Михайло вітався з кимось, комусь потискував руки, усміхався. А в підсвідомості вперто ворушилася думка: “Навіщо, навіщо, навіщо? Доктор наук? Навіщо? Високе становище? Навіщо? Для кого? Йому непотрібно. Ніна обійдеться без звання. Андрійко? Хай пробиває сам шлях у житті. Не хочу, не хочу, не бажаю…”
А руки машинально розвішували діаграми, малюнки. Збиралися члени вченої ради, займали місця. Гомоніла аудиторія. Перемовлялися між собою опоненти та учений керівник Будьласка. Пильно дивився з кутка приміщення на Михайла Лігосов — очі мов скляні, між бровами зморшка. Певне, він добре розуміє стан Сагайдака.
Ніна підійшла до чоловіка, прошепотіла:
— Дзвонила в ресторан. Там все готове.
— Що готове? — байдуже запитав Михайло.
— Бенкет. Ти що — спиш? Бадьорись, Михасику. Сто двадцять душ буде на бенкеті. Весь цвіт…
Він одвернувся. Будьласка дав знак. Можна починати. Аудиторія замовкла, очікувала. Михайло провів поглядом по схемах, по мальованих галактиках, туманностях, зоряних роях, системах. Все те здалося йому таким мізерним і бідним, плоским і школярським. Що вій їм скаже — цим поважним ученим? Повторить їхні ж думки? А вони за добре зубріння присвоять йому гучне звання…
— Вельмишановна учена радо! Шановні опоненти! Друзі! Відколи пралюдина стала людиною мислячою — Ношо заріепз — всі покоління прагнули розгадати таємницю світобудови. Паралельно суспільному поступові йшов розвій космологічних доктрин. Від уявлень про небо на залізних стовпах до теорії відносності, від Землі, що тримається на черепасі, до Метагалактики, що розлітається в безмір, породжена Праатомом.
Світова схематика, походження Всесвіту в світлі релятивізму, — вів далі Сагайдак. — Ключ до цього нам дає теорія відносності. Що ж, побачимо, коли відкриємо тим ключем двері Пізнання? Ось я виходжу вночі на вулицю, в поле, під зоряне небо, дивлюся, захоплююся величчю неосяжності. Пишаюся знанням, яке дало мені розуміння неймовірних глибин Космосу. Я — нікчемна пилинка, коли порівняти мене з масштабами Світобудови, але розумом своїм зазираю в невимірні глибини Часу… в той страхітливий момент, у ту апокаліптичну мить, коли була розірвана Єдність…
Ніночка з жахом дивиться на Михайла, робить застережливі жести, науковий керівник з подивом переглядає сторінки автореферату, не може знайти того, що раптом почав говорити Сагайдак. А дисертант, злорадно закусивши вудила здорового глузду, вже розпанахує навпіл тканину врівноваженості і не бачить нічого — ні облич, ні діаграм, ні дружини, ні вченої ради. Орган звучить у Безмірності, б’є болісними акордами в його серце, грає величний Реквієм на смерть Ганнусі. Чуєте? її нема! Цілого світу нема! Це більше, ніж галактика, значніше, ніж всі галактики безмежності!
— Друзі! Осколки Єдиного Поля породили безліч світів. І всі вони замкнуті, ізольовані. Чому? Просто! Дуже просто! Сучасна наука дала прекрасну відповідь. Вона створила чудову ідею гравітаційного колапсу. Замкнутий світ. Ні фотона, ні атома, ні звуку… так, так, ні словечка не проникне з тієї гравітаційної пастки! Ось тут, поряд з нами, існує безліч інших світів, але вони — незримі. То ж наші брати, то частки тієї Праєдності, а з’єднатися — не можна!
— Михайле Кузьмовичу, — прошепотів професор Будьласка, — навіщо так багато кучерявості. Сухіше, точніше…
— Кучерявості? — визвірився на керівника Михайло. — В мене серце кров’ю обливається. Для мене це не красива фраза, а найголовніша проблема буття. Чому розбивається єдність? Чому, я вас запитую? Маємо гострий розум, зазираємо в невимірні глибини Космосу, і це чудово, геніально! Та враз — автомашина налітає на мене, вбиває, я падаю. Вмираю…
— Михайле Кузьмовичу, — прошелестіло зловісне попередження професора Будьласка. — Ви ухилилися…
Ніна ламає руки, робить якісь судорожні жести Лігосов, здивовано перезираються члени вченої ради. А Михайло, розпалюючись, веде далі, стиснувши кулак і стукаючи ним у груди:
— Я вмираю. І лежить мій холодний труп у морзі або ще десь — самотній, одрізаний від життя. Що тоді станеться з Метагалактикою, з полум’яними зорями? Чи існують вони, чи, може, гаснуть, надають у безодню разом зі мною? Що мені до світової схематики, коли моя любов, моя туга, моє захоплення згасло разом зі смертю тіла? Що мені до того, вельмишановні члени вченої ради?..
Аудиторія завирувала. Будьласка схвильовано крикнув:
— Захист не відбудеться. Дисертант захворів. Ніно, невже ви не бачили, в якому він стані? Лікаря, негайно лікаря…
— Я не хворий! — люто крикнув Михайло, вимахуючи паличкою-вказівкою. — Це ви хворі! Понавигадували всяких доктрин, а людське серце прочитати не вмієте! Лицеміри, ошуканці! Геть!
Ніна повисла на руках в чоловіка, ззаду підбіг Лігосов, обурено зашепотів:
— Ти збожеволів! Істерична баба! Ніночко, допоможіть мені!..
Розгублена юрба, гнівні обличчя учених. Що йому до того? Вінок пливе по темній-темній річці, серед моторошних скель, і Ганнуся не може наздогнати його. Ось головне, а не схематика Всесвіту.
Лігосов з Ніною вели Михайла додому. Дружина ненависно шепотіла, ніби випльовувала отруйні слова:
— Боже мій, все зруйнував! З ним щось сталося! Збожеволів! Пропали всі плани, бенкет на сто двадцять чоловік. А гроші ж заплачено, назад не повернеш! Які збитки, який сором!
— Мишку, — сердито сказав Лігосов, — я все прекрасно розумію. Але ти сволота. Сволота і неврастенік. Чуєш?
— Іди ти к чорту, — визвірився Михайло, тручаючи його. — Чого ти від мене хочеш?
— Сходи до лікаря. Або я тебе одвезу. Полікуйся трохи. Минеться. Захист перенесуть на інший день…
— Я домовлюся, — благально сказала Ніна. — Михасику, поїдемо до психіатра. В тебе щось не гаразд…
— Божевільного з мене хочете зробити? — з тихою люттю запитав Сагайдак. — Не вийде. Самі йдіть у Кирилівку. Там ваше місце. А я більше не хочу грати комедії. Захисту не буде. Так і знайте…
— Тоді я розведуся з тобою, — верескнула Ніна. — Йди, куди хочеш! Мені набридли твої вибрики, сентиментальний істеризм, твоя ідіотська депресія! Не хочу!
— От і все, — враз зупинився Михайло. Він якось знітився, ніби став менший на зріст, погляд погас. — Ти сама сказала. Я йду, куди хочу. Женю, повідом в обсерваторію… Я не вийду на роботу. Відпустка за власний рахунок. Не можу. Ну… сам поясниш…
— Куди ж ти?
— До матері… Побуду в селі… Не можу інакше, Женю…
Ніна спідлоба дивилася на чоловіка, мовчала. Михайло круто повернувся, не попрощавшись, рушив до фунікулера. Спустився до річкового вокзалу, взяв квиток на теплохід, який зупинявся біля рідного села.
Так, тільки так. До рідних сердець, до простору, до волі. Може, там знайдеться ласка, заспокоєння, може, там вщухне буря і настане благословенна тиша. Мамо, поспішаю до тебе… Розрай, дай надію… А не даси — навіщо тоді мені жити? Навіщо сонце, коли вмерла моя квітка — одна-єдина в неосяжному Безмірі?..