Слово п’яте. ВЕСІЛЛЯ
Ой горе, горе, нещасна доля.
Виорала дівчина мисленьками поле.
Чорними очима та й заволочила,
Дрібненькими слізоньками все поле змочила.
Ой помагай Біг, ти, несуджений друже!
Будь здорова, серденько, тож любилися дуже.
Любилися, кохалися, а матуся й не знала,
А тепер розійшлися, як темненька хмара.
З НАРОДНИХ ПІСЕНЬ
Теплохід минув мости, Жуків острів. Пропливли буйні луки, лози, човни рибалок, намети на берегах. З півдня вставали кучеряві темно-сині хмари, від них до землі снувалися сірі пасма дощу. Яскраво спалахнула розірвана дуга веселки. Михайло сидів на носі теплохода, дивився на райдугу, на пінисту гриву хвиль, па імлисту далину. М’яке поєднання барв і звуків літнього дня заспокоювало, згасло напруження сутички, думка входила в усталене річище. Але холод лишався. Крига в душі. Розтануло чи вмерло сердечне ставлення до подій і явищ, інтелект загострився й нещадно зривав запону з віри в життєвий глузд.
Всі народжуються. Всі вмирають. Це правда. Один раніше, інший пізніше. Найбільше горе забувається. Найбільша радість минає. І не лишається нічого — ні радощів, ні горя. Хіба лише спогад. А потім і спогад тане. Минають віки, тисячоліття. Минають цикли геологічних зрушень. З’являються й зникають в мороці небуття міріади тварин, мислячих істот. Мов піна під днищем теплохода. Як бульбашки від крапель дощу на воді…
Лігосов у чомусь правий. Ми брешемо самі собі. Ми вигадуємо смисл життя, щоб убити страх перед неосяжністю, якій байдуже до наших мук і страждань, радощів і надій. Вона просто не помічає нас, як слон не бачить, не може бачити мокриць, яких чавить йогами в своїй важкій ході до певної мети. Чи є смисл у Вічності? Цього ми не знаємо і ніколи не зможемо дізнатися. Ми — піна під ногами Безміру, ми — бризки від великого пахтання Єдиного Життя.
Михайло загострював мозок, вибирав з надрів свідомості найболючіші, найпекучіші визначення, щоб не лишити надії, щоб не обдурювати самого себе знову й знову. Людина, людство. Заради них діється все прекрасне й огидне на планеті. І те, й інше — обман. Нема ні людини, ні людства. Ми бачимо це, знаємо, і все-іаки хочемо обману, самообману, аби побути хоч хвилину в наркотичному чаду ілюзії. Церкви, ідеї, доктрини — скільки їх. Всі обіцяють, втішають. І нічого не дають. Лише скороминущі блага для адептів та проповідників, які, може, ще нещасніші за своїх підлеглих, бо обманюються честолюбною фікцією влади, якої не мають.
О страшна мара! Майя, ілюзія, як говорив Свамі! До якої ж межі доходить її сила?
Людина вмирає, віддає своє життя на олтар громадського життя, і їй обіцяно, що життя її не пропаде даремно, що воно наблизить жаданий час загального звільнення й добробуту. І це — обман! Не можна досягти недосяжного, не можна безодню прагнення наповнити здійсненнями, навіть найзначнішими. Бо смерть приходить і все забирає з собою — величність і нікчемність, славу й ганьбу, багатство й бідність. Все — в людині, а вона — ефемера, піна в безмірному океані Вічності.
І людство — теж химера, бо воно роз’єднане. Нема людства, є хаотичне сплетіння осіб, сімей, народів, націй. Кожен вигадує особистого бога, прагнучи поставити його вище всіх інших.
Фантастичні мрії? Сподівання на те, що наука Грядущого воскресить всіх нас із небуття, поверне до відчуття й усвідомлення? Це нерозумно й неспівмірно. Що таке ми для Майбутнього? Слід копита па березі Безмежжя, де проїхав на коні життя вершник, ім’я якому — Таємниця. Смішно й гірко…
Той піщаний п’ятачок поміж лозами над Десною, де вона поклала голову мені на груди, — для мене Всесвіт і найвище досягнення. Нащо мені галактики, нащо мені дивовижні форми інших світів, далекі химерні істоти, велетенські планети, страшні квазари, безодні молочних шляхів. Нащо воно мені? Дайте мені силу повернути час, ще раз поглянути в очі Ганнусі. Заберіте від мене все — звання, вміння моє, освіту, службове становище. Я хочу бути пастухом, як її тато… або лісорубом чи бокорашем. Ми б з нею сиділи на полонині, дивилися в небо, тримали б руку в руці. І не треба нічого… Нічого… Проте, й це брехня… Минуло б життя, і знову — невблаганна смерть. Розлука. Я перший, чи вона. Все одно. Туга, безглуздість.
Забути все. Затулити запоною. Інтелект — занадто болісний дарунок буття. І до того ж безглуздий. Досить було б мавпі стрибати по деревах, вистачило б з неї інстинкту. Якомусь хвостатому Адаму закортіло дізнатися щось про зірки? Маєш проклятий дарунок з дерева Зла й Добра. Будь як Бог. А вірніше, як жебрак, що має в торбині безцінний діамант, а йде по пісках пустелі. Навколо ні краплі води, щоб втишити спрагу. Лише міражі на обрії та чорні смерчі розпуки…
Може, щезнути з цього світу? Одсікти химерну пуповину життя? Спокій, тиша, небуття… Ні, не можна. Я можу припинити лише те, що сам розпочав. Життя моє вже не належить мені. Воно пов’язане незримими ланками з життям інших людей. Треба йти далі, віддати борг іншим. Борг матері, батьку, дитині, товаришам. Втекти з поля життя — це дезертирство. Солдати не втікають з поля бою. Треба пройти до кінця…
А своє, близьке… хай воно буде в недосяжній глибині серця… Я закрию його, поховаю…
Драстуйте, луки мої кохані! Давно я не бачив вас. Чи пам’ятаєте мене?
Кладка кинута з теплохода на піщану кручу. Михайло зійшов по ній на луг. За ним шкандибала старенька бабуся з двома великими клунками через плече. Сагайдак допоміг їй перейти на берег. Теплохід посигналив, відчалив. Весело завуркотівши моторами, поплив далі, вниз по Дніпру.
— Може, допомогти вам, бабо? — запитав Михайло.
— Чого там? Донесу, — прошамкала бабуся. — Піддай, синашу…
— Та ні, я все ж таки молодший од вас. Незручно. Буду йти поруч, а в руках — нічого…
— То й що. Ви, молоді, звичні ходити порожняком. А ми — як воли. Здавна зучені. Як нема на плечах поклажі — аж дивно. Ну та коли такий поштивий — неси. Спаси біг тебе, синашу. Ти, може, тутешній?
— Тутешній, бабо.
— Чи не Сагайдаків?
— Еге ж. Михайло…
— Отож я бачу — твар наче батькова. В гості, чи що?
— Та так…
— Ага. А чого ж без чамайдана? Хіба не надовго?
— Не знаю. Як складеться, — неохоче відповів Михайло. Він широко ступав по траві, толочив квіти, збивав кашку з високих стеблин щавлю. Бабуся дріботіла поруч, не одставала, гомоніла про своє.
— А я оце сиділа-сиділа на припічку, думаю — дай поїду до Києва. Одне діло, що ще раз Київ побачу, давно не була, а друге — хлібця м’якенького куплю…
— А хіба в селі нема?
— Та привозять з району, продають. Тільки такий глевкий, що можна собак ним вціляти. А в Києві — м’якенький. Зуби в мене повипадали. Двійко залишилося, от я й не вгризу. А київський хлібець іде добре. Можна й яснами товкти. Колись, як було борошенце, сама пекла. В печі. Найбільше любила пекти житній хліб. Пахучий, ніздрюватий. Твоя мати Мокрина теж добрий хліб пекла. Я позичала в неї. Давно це було, до війни…
— А тепер чого ж не печуть?
— А зледачіли. Легше в сільмазі купити. Та й борошно не в кожного є. Звикли — нічого. А воно, як подивлюся я, щось не туди йде…
— Як не туди?
— А так. Наче й техніка, радіво, телевізори всякі, а чогось нема. Сидять вечорами коло мигалки тієї, витріщать очі, дивляться. І старі й малі. А колись було — з вечора аж до раночку пісні понад селом котяться. З одного кінця один гурт дівчат та хлопців виспівує, а зтого — другий. Чуєш — вже третій обізвався. Ще краще. Аж серце мре — так гарно. Зіроньки сяють, місяць пливе в небі, сади цвітуть. Старим людям — і то хочеться постояти на вигоні, згадати жениханнячко та милуваннячко. Гарно було, гарно, що й казати… Або вечорниці… Зберуться в коло та всякі історії розповідають одне одному — страшні чи веселі. Бувальщини або казки. А тепер позабували…