— Божа воля на це, — суворо перебив мене господар. — Не можна нарікати, ми не знаємо — для чого й куди. Ти спочатку скажи, на що ти здатний, пройди по землі людиною, а тоді — питай. Терпіти, молитися, ждати й дякувати треба…
— Це рабство, — заперечив я. — А Христос заповів: “Ви — боги”. Афанасію Григоровичу, адже ви не підкорилися властям предержащим, як веліли апостоли, а повстали супроти Никона та Петра, втекли до далекого краю. Не захотіли бути рабами ваші предки. Мужністю й працею вони оживили ці дикі землі, не побоялися прокляття церкви й Бога…
Господар мовчав. А в очах його я бачив схвальний вираз. Та в душі його панувала боротьба. Він, важко зітхнувши, мовив:
— В Біловоди тобі треба. Тільки туди. Там знають істину, там знають істинного Бога…
— Біловоди? Що це? Десь я чув таку назву. Читав у якійсь книзі…
— Біловоди — царство правди, — тихо сказала Ксеня. — Там Живуть посланці неба. Наші збираються йти до того царства…
— Казка, — усміхнувся я. — Ксеню, ти справді віриш?
— Вірю. Знаю…
Батько кашлянув, на стіні захиталася його тінь.
— Почали одне, іншим завершили. Григорію Васильовичу, сказати правду — ти мені до душі. Не нашої віри, далекий, але і по душі. Що ж, віра — твоя справа. Любитесь, будете парою. Але — по-божеському. Вінчатися сьогодні ж, уночі. Згода?
Я з вдячністю схилив перед ним голову.
— А про Біловоди — потім. Ще почуєш. Тут прийшов один монах, збирає людей. Сам побачиш. Ксеню, одягнись як слід. Дай судженому мою нову одіж. Я піду до отця Михайла…
…Ми йшли вулицями сонного села. Мов свічки весільні, палали над горами яскраві зірки, товпилися звідусюд юрби темних модрин та ялин, привітно хитали верхів’ями. Було урочисто й тихо. Ми трималися за руки, відчували подих таємниці, яка незримими нитями поєднала нас у складній плутанині життя.
У старій каплиці очікував нас отець Михайло, духовний наставник старовірів. Він увесь був білий. Довге біле волосся, біла борода, віхті білих брів. Наставник привітно кивнув мені, Ксені. Поставив нас перед темним образом Христа. Під іконою видно було велику червону чашу, над нею горіло полум’я. Обличчя наставника наблизилось до мене, прозорі очі глянули ясно й дружньо.
— Любиш її?
— Люблю, — прошепотів я.
— Добре, чадо, — сказав отець Михайло. — А ти, Ксеню, чи любиш, чи по добрій волі стаєш його дружиною?
— По любові, отче.
— Добре, діти. Бог єсть любов. Хай же по мірі вашої любові і об’єднає він вас. Бережіть любов. Усе інше — прикладеться…
Він шепотів якісь молитви, а я стояв поряд з своєю дружиною радісний, щасливий. У голові не було думок, лише відчуття полегкості й спокою.
Мерехтіло полум’я свічок біля образів, пахло воском. Христос дивився на мене суворо й вимогливо. І десь в незміряних глибинах моєї свідомості виникала впевненість, що віднині для мене починається нова смуга життя, новий таємничий шлях…
Ніжно й палко любила мене дружина. Я був щасливий.
Ми з Афанасієм Григоровичем почали класти над потоком новий зруб для хати. Ксеня допомагала нам. Приходили бородаті кержаки з інших господарств, тоді робота йшла швидше.
Дружина інколи ходила на якісь духовні зборища. Линули вісті про ченця-проповідника, який закликав іти в Біловоди. Я все ще не сприймав серйозно тих чуток. Та ось одного разу Ксеня прийшла до зрубу і покликала мене. Дивилася в очі благально й ніжно.
— Що тобі, Ксеню? — тихо запитав я. — Ти чудна якась останніми днями. Що сталося?
— Я йду в Біловоди, друже любий, — схвильовано сказала Ксеня. — Не можу інакше. Збагни. Там правда, там воля. Там знають, для чого живе людина. А я лише про це й думаю. Не можу не йти…
— А я?
— Тому й хвилююся, Григорію. За тебе. Бо люблю — і без тебе не можу. Ходімо разом. Що нам в цій хаті? Що нам у житті звичному? Хай умремо на дорозі до Біловодів, та зате знатимемо, що шукали правду…
— А якщо це вигадка, Ксеню? Казка, вигадана людьми для втіхи, для обману душі? Що тоді?
— Не казка, — палко сказала Ксеня, тиснучи мою руку, і очі її спалахнули фанатичним вогнем. Те полум’я передалося мені. Я мовчав, дивився на дружину, і ураган думок вирував у моїй свідомості. Промайнули картини минулого. Незвичайність вторгалася в моє життя, ламала усталене, кидала у простір пошуків. Куди? Навіщо?
— Поведи мене до нього… до того ченця, — попросив я. — Я хочу сам послухати…
І ось ми переступили поріг низенького старого будиночка. Тут жив найстаріший у селі старовір Артамонов. Йому вже йшов сто четвертий рік. У давні роки він нібито побував у Біловодах. Саме в нього зупинився бродячий проповідник, закликаючи людей у подорож до святого краю.
На низеньких ослонах сиділи жінки, чоловіки, діти. На покуті, за столом, видно було постать проповідника.
Чорна ряса покривала худе тіло, з-під насуплених чорних брів уважно й насторожено дивилися втомлені очі. Він зиркнув на мене, але не зробив паузи в бесіді. Я почув останні слова його розповіді:
— …і там, за великими озерами, в далеких гірських краях, стоїть нерушиме царство правди. Зветься воно — Біловоди. В незапам’ятні часи знесене воно з неба на землю, щоб допомагати шукачам, правдолюбцям. Там процвітає справедливість, там нема попів і царів. Віра чиста, від серця, в дусі. Там живе вища мудрість і велике знання. І все те готується для блага людей…
У голосі його було гаряче почуття певності й віри. Я не стримався, запитав:
— Пробачте… А хто там був, у Біловодах? Де свідки? Це настільки чудесно, що не може лишати людину в спокої… Але ж іти в таку далину — треба мати певність?..
Поруч з проповідником заворушився старезний, сивий дідок. Він закашлявся, затуляючи висхлою рукою зморщений, беззубий рот, посміхнувся до мене. Перекашлявши, тихо мовив:
— Були, голубе, люди в Біловодах. Еге, були… Ось я був, приміром, коли хочеш знати… Я. З Атамановим був покійним, хай йому Господь пошле спасіння!..
Я з подивом дивився на нього, не знаючи — вірити чи ні. А дід, ласкаво оглядаючи присутніх, вів далі — просто, буденно:
— Правду каже наш гість — вірте йому. Ще з давніх-давен наші батьки й діди чули про Біловоди. Почув і я. Еге, років шістдесят тому. Зібралося нас шестеро. Закортіло нам у Біловоди — побачити святих людей, послухати їх, повчитися життю праведному. Пішли ми… Між Іртишем і Аргунню… а далі, коли знаєш путь, потрапиш до солоних озер. Вредне місце, гибельне… Згинуло там багато людей. Та нам пощастило минути його, добрі провідники були. Добулися ми гір Богогорше… Важко було, та перейшли. Подолали Кокушки. А там — попрямували через сам Єргор, до найвищого в світі снігового царства. За ним — свята долина, древня, споконвічна… царство правди… Два літа йшли ми. Померло четверо. Я і Атаманов дійшли. Прийняли нас добре, показували багато чудес…
— Які ж вони? — запитав я.
— Люди. Схожі на наших. А деякі — не схожі. Ласкаві, гарні. Просте вбрання. Мовчазні. Все трудяться, трудяться. Хто квіти збирає, хто щось мурує. А інші — на небесних птахах літають…
— На яких птахах? — здивувався я.
— Ну… не такі птахи, як ми бачимо, — усміхнувся дід, — а штучні… Схожі на сани, без коліс. Самі піднімаються, тихо…
В кімнаті мовчання, нічичирк. Очі людей сяяли втіхою, радістю. Ксеня палко стискала мені руку. Я не знав, що й казати. Не вірити старому? Нема причин. Повірити? А що, коли це галюцинація від довголітніх мандрів?
Проповідник вибрався з-за столу, підійшов до мене, тихо запитав:
— Ви, здається, не тутешній?
— З Петрограда. Занесло життя…
Він пильно й дружньо глянув у очі мені.
— Розумію. Вчений? Інженер? Учитель?