Чаша Амріти – Олесь Бердник

— Згадую, — задумливо відповів я. — Читав колись. Але не надавав значення. Вважав просто туманною символікою древніх…

— Пустої символіки нема. Кожен символ створено для маскування суті або для її узагальнення. Алгебраїчний знак духу. Для неписьменних людей математичні символи теж абсурдні. Нагадую вам ще описи з Апокаліпсиса… Автора тих записів зустрічають могутні істоти. Згадуєте? Відкрито двері на небі, його запрошують ввійти. Він входить і бачить Сидячого на троні, довкола нього люди в білому вбранні. Перед ними ніби море скляне, схоже на кристал, четверо дивних істот, сповнених очей спереду й позаду. Іоанну показують в тому кристалі різні видіння: що було й що має бути на Землі. Я замислювався над тими грізними пророцтвами — чи не можна припустити, що всі ці легенди й казки є відлуння зустрічі пращурів з могутніми посланцями далеких світів…

— Тобто…

— Тобто, з жителями інших планет. Знаю, що для вас, може, це дивно, неймовірно. Іншопланетники могли показувати людям, яке їх чекає майбуття, якщо вони не змінять способу життя: катастрофи, падіння, смерть. І навпаки — в разі братерства інше видіння: нове життя, без храмів, без багатих і бідних, без хвороб і злигоднів. Знаю — над такою гіпотезою сміятимуться й попи, і вчені ортодокси. Втім, згадайте Ціолковського. Ви читали його книги, статті?

— Читав. Ще як навчався в університеті. Його тоді охрестили божевільним…

— Не дивно. Люди готові допустити грізну ефемеру — небесного тирана, істеричного, непослідовного, злочинного Єгову, готові поклонятися найстрашнішим виродкам… а прийняти мудрих і гуманних істот поряд з нами, на інших планетах, вони не погоджуються. Дивно й сумно. Слухайте ж далі. Зверніть увагу на східні легенди, перекази, апокрифи. Індуси твердо вірять, що на Гімалаях живуть боги. Про це говорять Веди, Пурани, Махабхарата. Вся Азія знає про Шамбалу або Калапу…

— Шамбала, — повторив я. — Небесне царство. Швета-Двипа. Острів Світла, що літає в просторі. Я чув про це. Читав. Там живуть Кумари, безсмертні аскети, які повстали супроти Брами, верховного бога…

— От бачте. Ви запам’ятали. Ще один образ Прометея. Повстанці супроти сліпого закону Природи, революційні сили розуму. Чому всі народи світу дивилися на Схід, розповідаючи про оселю небесних істот? Чому вказувалися найвищі гори? Навіть паші билиці про Святогора-титана, який закам’янів у гірських ущелинах? Хіба вони не кажуть про те саме? І, нарешті, Біловоди… Я вірю старому Артамонову. Певна річ, він не може нам розповісти чогось певного. Адже йшов він не як учений, а віруючий фанатик. Та йому й не показували всього. І залишитися не дозволили, хоч він і просився. Ви збагнули? Отже, не кожному можна там бути…

— Який же смисл у їхньому перебуванні на планеті?

— О, великий. Уявіть, що їх взагалі нема. Уявіть, що нема казок про царство добра й правди. Нема легенд про чудеса, про добрих титанів. Нема образу Прометея, який одухотворив так багато творів. А хто скаже — що вони зробили, а чого ні? Григорію Васильовичу, я вам всього, що думаю, не буду переказувати… всього й не передаси словами… Скажу лише одне: відтоді, як я почув про чудесний край в Гімалаях — це сталося ще в експедиції, — вже не було мені спокою. І вдень і вночі мрію потрапити до дивних пришельців. Не для себе, а для людей. Не знаю, чи доберуся… а не можу не йти. Ось і закликаю людей, щоб іти разом. Дорога далека, треба друзів. Таких, щоб вірили. Вчені — ви знаєте — в більшості скептики. Інколи краще прості немудрящі люди. Тут саме такий випадок, ви розумієте?

Ксеня приклала руки до грудей, полегшено зітхнула.

— Слухала вас, слухала… наче казку якусь. Не все розумію. Мудро дуже… але радісно… Є Біловоди? Я так зрозуміла?

— Є, Ксеніє Афанасівно, — засміявся гість. — То нічого, що ви не все збагнули. Серце ваше давно збагнуло істину. А істина одна — добро й правда…

А тепер — ближче до справи. Мені приємно, що зустрівся на путі вчений, друг. Знатимемо, що шукаємо. А залишимося живими — передамо свої знання людям. Не містичні вигадки, а наукові факти. Григорію Васильовичу, як вирішуєте? Будете супутником?

Я вагався недовго. Навіщо мені пусте проживання? Ксеню не зупиниш. Без неї не життя. Повертатися? Куди? Я люблю свій народ. Хочу послужити йому. Доля посилає мені дивовижну можливість. Я вчений. Піду назустріч покликові. Може, на цьому шляху буду корисний людям…

Юрій Сергійович простягнув свою руку. Моя рука й Ксенина лягли в його долоню…

Ми вирушили в серпні. Батько умовляв Ксеню, просив, щоб вона подумала, чи варто йти в невідомі краї. Тут рідні землі, тут милий серцю Алтай. Народяться діти, прийде радість, життя ввійде в звичний потік. Богові бажано, щоб ми жили й працювали там, де народилися…

— Ні, батя, ні, — вперто відмовлялася Ксеня. — Хто, як не Бог, уклав мені до серця бажання піти в святий край? Не можу, родимий, не можу лишитися. Змарнію, пропаду. Не умовляй…

Старий Лебідь з сумом благословив її й мене. Пожитки нав’ючили на коня. З села вийшло, окрім нас, ще дев’ятеро. Всього вирушило до Біловодів дванадцятеро.

Перейшли Катунську гряду. З перевалу видно було сліпучі верхів’я Білухи, блакитні хвилі гір. А далі, на півдні, бовваніли в мареві грандіозні масиви таємничих хребтів.

Шість жінок і троє чоловіків, які покинули Мульту, були запеклими старовірами. На привалах вони окремо готували собі їжу, окремо молилися, мали окремий посуд. Ішли мовчазно, урочисто, 3 фанатичними поглядами.

Настала зима. Ми зупинилися на краю пустелі. Найнялися працювати у китайських поселенців. Впали сніги. Ми рубали в лісах високі, товсті модрини, пиляли, обтісували тверді стовбури для нових будівель. ,

Навесні рушили далі, заробивши трохи грошей та придбавши харчі. Юрій Сергійович повернув караван на південний схід, щоб минути Джунгарію.

— Розбійницькі племена, — пояснив він. — І небезпечні болота…

Нас зустріла мовчазна сувора пустеля. Нескінченні бархани, глинисті урвища, кам’яні схили. Де-не-де саксаул, колючі трави, невеликі пишні оази. Біля одного озера нас спіткала біда.

Налетів з-за барханів загін вершників, з гиком і свистом заарканив людей і коней. Не давши ні схаменутись, ні поплакати, ні пожалкувати, степові розбійники погнали нас у глиб пустелі.

Тяжка була путь. Не оповім про все. Для цього не вистачило б кількох діб. Троє жінок і два чоловіки з старовірів умерли від спраги по дорозі. Вершники безжалісно кинули їх між скелястими ущелинами, не дозволивши навіть закопати.

За два тижні нас пригнали в химерний город серед пісків Гобі. Юрій Сергійович здивувався, прошепотів:

— Зверніть увагу, це не руїни стародавнього міста. Нове будування… Незбагненно… Кому потрібні єгипетські піраміди в двадцятому сторіччі?

Незабаром ми дізналися про господаря страшного гнізда. То був знаменитий розбійник Дже-лама, освічений монгол, князь. Він мав таємничу долю. Навчався в Петербурзі, в університеті, сидів у царських в’язницях, грабував на дорогах пустелі, а тепер, зібравши зграю однодумців, почав будувати місто серед безлюддя Гобі. Для праці він зганяв людей з усіх усюд, де тільки щастило кого захопити, — з караванів, з монгольських улусів, з ойротських аїлів. Нас теж примусили мурувати стіни химерних палаців, об’єднаних у суцільну фортецю захисними валами.

Наглядачі були безжалісні, жорстокі. Працювали ми на сонці по вісімнадцять годин, надголодь, задихалися від спеки, від спраги. Лежачи під зоряним небом у кам’яній загорожі, Ксеня жалісно шепотіла:

— Як же це, Григорію, як же це, друже? Ішли в Біловоди… а потрапили до гнізда сатанинського… Невже так і гинути?

— Потерпимо, Ксеніє Афанасіївно, — похмуро казав Юрій Сергійович. — Плачем не поможеш. Хіба не бачите, з ким маємо справу? Дикуни, кати. Якби самого Дже-ламу побачити. Може, він пустить нас. Адже освічений?..

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: