Чаша Амріти – Олесь Бердник

Такий день наступив. Дже-лама обходив стіни своєї фортеці, мурування якої вже завершувалося. Зупинився біля нас, певно, звернувши увагу на наші європейські обличчя. У вузьких очах блиснули чорні вогні, на суворому бронзовому обличчі Дже-лами з’явився вираз цікавості.

— Хто, звідки? — запитав він російською мовою. — Росіяни?

Юрій Сергійович покинув камінь, який він тягнув до стіни, ступив назустріч розбійникові.

— Знаменитий Дже-лама, — сказав він. — Ми довго чекали тебе…

— Навіщо? — іронічно всміхнувся Дже-лама.

— Хочемо просити, аби ти відпустив нас. Ми вже досить попрацювали для тебе. Жінки знемогли, ми теж на грані виснаження…

— Куди йшли? Хто такі?

— Ці жінки й чоловіки — старовіри з Алтаю. Я і оцей чоловік, — він показав на мене, — росіяни. Ми йшли в Біловоди…

— Біловоди? — Зуби Дже-лами вишкірилися в посмішці. — А це що таке?

— Шамбала. Калана, — пояснював Юрій Сергійович. — Священне місце Азії. Ми йшли, щоб зустріти великих Архатів…

Обличчя Дже-лами нахмурилося, стало зловісним.

— Чого ви шукаєте, дурні чужинці, по гірських пустелях? Навіщо вам міфічні Архати? Де й кому вони допомогли за віки історії? Сила — єдина надія. Шабля в руках, спис. Я ближче до Тібету, до вашого “священного” місця, а — як бачите — покладаюся па себе! Серед пустелі виросте город Дже-лами, до нього прийдуть поклонитися навколишні племена. Тут з’явиться нова держава! Я матиму військо, мені потрібні будуть освічені люди. Покиньте марення про Шамбалу, дивіться на життя тверезо. Бачу по очах — ви незадоволені моєю відповіддю? Подумайте — все одно звідси ви не вийдете. Або смерть — або поміч великому Дже-ламі!..

Він залишив нас, розгублених, знічених, розбитих духовно. Знову потяглися тяжкі дні поневіряння, рабської праці. Лише Щасливий випадок врятував нас…

Одного дня до фортеці над’їхав загін монгольських вояків. їх зустріли розбійники Дже-лами. Монгольський офіцер пояснив, що привіз подарунки від уряду і хатик в знак дружби знаменитому вождю Дже-ламі.

Його прийняли ласкаво, як дорогого гостя. Але під хатиком було сховано револьвер. Грізний розбійник упав під кулями. Зав’язався бій. Ми втекли, скористувавшись замішанням. Вночі ми вже були далеко, серед гір, і прямували до Тібету. Нас було шестеро з тих, які рушили з Алтаю, та ще один тібетський буддист, який пристав до пас і обіцяв провести до святого краю.

Ми обносилися, схудли. їли те, що щастило діставати за невеликі запаси грошей, прихованих од розбійників. Другого літа перевалили величний Алтин-таг, вийшли до Кокушілі.

Буддист весело поглядав на білосніжні хребти, співав якісь гімни і все бадьоро повторював:

— Скоро, вже незабаром. Недалеко — священні місця. Чуєте — запахи Калапи…

Ми зупинялися, вдихали аромати гірських квітів, що плинули над нами. Жінки-старовірки плакали від щастя, хрестилися.

Ми зупинялися в монастирях, побудованих на перехрестях караванних стежок та доріг. Бачили безліч лам, тисячі віруючих, які самовіддано працювали на ту армію нероб. Були свідками дивовижних процесій та звичаїв. Сила-силенна сект наводнювали Тібет. Віра більшості з них була темна, чаклунська, сягала своїм корінням в найдикіші традиції древності. Ми дивувалися, питали свого тібетського провідника:

— На Сході є величні філософії. Десь тут неподалік — твердиня правди, знання… а довкола — запустіння, темрява, фетишизм. Чим ти поясниш це? Чому так багато сект у буддистів? Хіба Будда не один? Хіба він заповідав такі мерзотні традиції?

Буддист, сміючись, лукаво відповідав:

— А хіба Христос не один? Хіба він заповідав інквізицію, розділення своїх послідовників на різні церкви, на тисячі сект? Хіба ви не розумієте, що людська природа однакова всюди. Які люди — таких і богів собі ліплять. Гаутама взагалі заперечував існування Бога. Вій хотів, щоб люди самотужки піднімалися до знання, до розуміння свого становища в космосі. Наші традиції передають слова Будди. Він суворо докоряв брамінам за обман, за шарлатанство. Він навчав людей не покладатися на якихось верховних істот, а йти власними ногами по землі, очищатися від бруду душевного, допомагати іншим, любити друзів своїх. А жерці зробили з людини бога. Ну що ж — кожен творить сам себе, кожен вибирає свій шлях. Не захотіли мати Будду — людину, хай поклоняються Будді — небесному деспоту. Отож не дивуйтеся, що поряд зі священним краєм панує пітьма. Де є велике світло — там поруч повзе морок…

Юрій Сергійович слухав буддиста, розпитував. А я вже не цікавився нічим. Замкнувся сам в собі, жив лише мрією: може, все-таки відкриється неймовірне? Один промінь казки може відшкодувати всі втрати на тяжкому шляху…

Минав другий рік нашої мандрівки. Перед нами постали хребти Трансгімалаїв. Тяжко захворів Юрій Сергійович, померли чоловіки-старовіри, дві жінки. Лише Ксеня йшла поряд зі мною мовчазно, не нарікаючи, не жаліючись на здоров’я. Обличчя в неї схудло, загострилося. Очі запали, потемніли. Та ще добре витримувала путь старовірка Марина — невисока міцненька жінка.

Юрія Сергійовича ми залишили в монастирі. Він кашляв натужно, на вустах з’являлися червоні плями. На прощання вчений потиснув мені руку, прошепотів:

— Жаль… Не пощастило… Поклонись за мене… Скажи, що вмер у дорозі… до світла… І ще… Григорію, пам’ятай про Вітчизну… послужи їй… Що взнаєш — передавай нащадкам… Хай несуть легенду далі, далі… Без легенди не можна…

Ми пішли втрьох за буддистом. Довкола нас виростали, громадилися кришталево-крижані піки, гриміли потоки. Ми йшли через хисткі місточки над прірвами. Внизу клубочилися тумани, безодня кликала до себе, завмирало серце.

Марина не витримала неймовірного шляху. В неї серце билося, ніби крило пташки, ноги підгиналися.

— Недостойна ввійти в Біловоди, — прошепотіла вона. — Серце підказує, щоб зупинилася… Йдіть самі…

Ми залишили її в непальській сім’ї, серед чудових простих людей. Вони не розпитували, куди ми йдемо, навіщо. Певно, знали самі. Обіцяли доглянути жінку.

Нарешті в глибокому узгір’ї буддист залишив нас. На прощання сказав:

— Ідіть далі, ущелиною. Я — не можу. Коли вам належить побачити таємницю — ввійдете до неї. А ні — краще вертайтеся. Хай далі вас веде ваша карма…

Він рушив назад. Ми залишилися з Ксенею самотні серед грізного громаддя Гімалайських гір. І досі та путь здається мені нереальністю, сновидінням…

Ущелина ставала дедалі вужчою. Скелі змикалися високо над головою, закриваючи сонце. Було темно й сиро. Тиша, страшне, непроникливе мовчання огортали нас, гори, все навколишнє.

Ксеня зупинилася, притулилася до кам’яної стіни. Заплющила очі. Важко дихала. По щоках її текли сльози.

— Грицю, не можу… Серце рветься з грудей… Не дійду…

— Ксеню, голубко… Треба йти. Ми повинні зустріти кого-не-будь… інакше…

— Що?

— Смерть…

Ксеня жалібно всміхнулася.

— Що нам смерть?.. Все одно… колись помремо… Мої подруги померли. Юрій Сергійович при смерті… Тільки кортить… Дуже хочеться… хоч одним оком глянути… які вони — Біловоди…

— Я нестиму тебе, Ксеню…

— Ти сам ледве йдеш, любий… Щоки запали, руки — як цівки… Дай відпочити. Вранці підемо далі…

Довкола густішав туман. Не видно було навіть вузенької стежини, по якій ми йшли. Молочний морок огорнув скелі. Нам справді не лишалося нічого іншого, як заночувати.

Я знайшов навпомацки заглибину в скелі. Там ми прилягли. Я поклав під голову Ксені торбу з рижем, сам сів біля неї. Хвилі видінь пливли в моїй свідомості. Заграви на обрії… Чорні вершники… Блиск щабель, вибухи, заплакані діти… Хрести, хрести… Мільйони хрестів на просторах Землі… А на тлі тих видінь зненацька виникла біла постать. Великі ясні очі, спокійне обличчя, запитливий вираз. І тихий голос: “Все залежить від тебе”. Чому з’являється дивна постать тут, серед гір?

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: