— Бачу, Ксеню… Тихо… В мене серце завмирає…
Ми помалу йшли вузенькою стежиною. Дрібні камінці зривалися з-під ніг, з шелестом котилися в прірву. Нарешті ми зупинилися перед глухою стіною. Густі кущі покривали схили, не видно було ні стежини, ні знака якогось сліду.
Ми стояли перед горою знесилені, але сповнені невимовної надії. І враз… несподівано… свідомість навіть не встигла збагнути, коли й як… на тлі скелі виникла постать. Висока, спокійна, велична. Вона поворухнулася, почувся тихий, але чіткий голос:
— Ти прийшов. Мужність і прагнення перемогли. Ввійди в тайну.
Я не міг відповісти ні слова. Тіло моє тіпалося в пропасниці, наче крізь нього проникали потоки незримої енергії. Незнайомець усміхнувся ласкаво, в очах мигнули блискавиці.
— Відкиньте страх. Ви — у друзів…
Він торкнувся рукою скелі. Захитався великий гранітний валун. За ним відкрився чорний хід. Звідти дихнуло тонким ароматом квітів чи трав.
— Ходімо.
Незнайомий друг взяв мене за руку. Ксеня трималась за мене. Ми ввійшли до підземної печери. Камінь з шурхотом ліг на своє місце. Стало темно…
Слова безсилі, щоб передати все, що сталося потім. Ми вийшли з підземелля на перевал. Навколо біліли сніги, крижані верхів’я гір. А внизу лежала чудесна казкова долина. Над озером зеленіли кедри, могутні дуби. Стояло кілька монументальних будівель з чорного каменю, вони зливалися з рельєфом гір. По стінах повзли в’юнкі рослини з рожевими й блакитними квітами. Блищали невідомі сферичні пристрої. Над долиною летіло химерне створіння чи, може, апарат, схожий на диск.
— Біловоди, — прошепотіла Ксеня, тримаючись рукою за груди. — Господи, за що така радість? Чим заслужила?..
Провідник уважно й печально глянув на аскетичне обличчя Ксені, на її побиті ноги і, зітхнувши, просто відповів:
— Заслужила, жінко. Щирістю, працею, мужністю. Ходімо… Ми почали спускатися вниз…
Кілька днів ми відпочивали, спали, ішли запашне молоко яків, їли пахучий хліб. Можна було виходити, але від кам’яного будиночка, де нас залишив провідник, не видно було нічого, крім невеликого густого гаю та дзвінкого прозорого потоку.
Ксеня занедужала. Почалися головні болі, лихоманка. Я теж відчув, що в цій долині діють якісь могутні енергії, ще невідомі людям. Може, надзвичайна радіоактивність? Може, невивчений магнетизм? А хто вони, дивні люди, чому не показуються? Чому не пояснять таємницю.
Нарешті я дочекався незнайомого друга. Він прийшов тоді, коли Ксеня заснула, сів біля мене. Радісно застукало серце, я зрозумів, що він прийшов недарма.
— Чого хочеш, шукачу? — пролунало запитання.
— Правди, — палко сказав я.
— Якої?
— Хіба вона не одна-єдина?
— Безумовно, ні, — усміхнувся він. — Єдина правда панує в збратаному світі. Ваш світ — розірваний.
— Наш світ? Ви сказали так, ніби для вас він не ваш?
— Він став нашим. Надовго. Ніхто не скаже, скільки ще нам тут бути…
— То ви з іншого світу?
— З іншого. Але яке це має значення?
— Мені здається — вирішальне. Якби люди знали, що на Землі є могутні прибульці…
— То що було б? — сумовито-іронічно запитав незнайомець.
— Вони прийшли б до вас, щоб знати істину. Це прискорило б еволюцію планети…
— Ми робимо все, що можна. Але якби відкрито з’явилися на Землі — воля людства була б паралізована. Люди надто легко віддають свою свободу, вони охоче вклоняються деспотам…
— Але ж ви не бажаєте влади…
— Рабство в душі. Раб завжди знайде для себе господаря, обоготворить навіть нерухомого мертвого ідола. В історії досить прикладів. Чого ти прагнув сюди? Чому йшли сюди твої супутники-старовіри? Кожен хоче бачити Бога — більш чи менш витонченого. Тут нема богів, ми ваші брати. Єдина наша перевага чи, може, привілей, але привілей страждання, — відсутність ілюзії. Чуєш — ми нещадно відкидаємо найбарвистіші ілюзії. Недостойно для мислячої істоти жити в рабстві умовності, навіть найприємнішої. Ми бажаємо, щоб ви зруйнували курники ваших ілюзій…
— Прийдіть скажіть!
— Хай цей наказ пролунає у ваших серцях. Ви ще занадто палко бажаєте насолод і задоволень. Ви повинні звідати їхню нікчемність і повернутися обличчям до справжньої реальності.
— В чому вона?
— Єдність сущого. Ви протиставили їй культ самотності. Кожен проти кожного. Один проти всіх.
— Приходили мислителі, герої. Вони кликали людей до єдності. І нині гримить битва за цю ідею.
— Знаємо. Але шлях ще довгий. Не виключена й катастрофа. Планета серед Космосу, вона — клітина вселенського організму. Ти розумієш, що трапляється, коли клітина хворіє?
— Хворіють інші, здорові.
— Так. Все інше тобі підкаже уява. Ще раз повторю запитання — чого бажаєш?
— Збагнути шляхи для правдивої дії. Допоможіть.
— Все в тобі. Є сила, є вміння. Поле сумує за добрими зернами, серця людські прагнуть любові. Іди, сій, лікуй хворих. Там, серед клекоту бою, знайдеш правду. Правду жертви. Бідні люди — вони молять Бога, щоб врятував їхню душу. Треба спочатку мати душу. А маючи — віддати її людству. Воно буде — єдине людство. Ми бачимо його в наших дзеркалах Майбутнього. Ембріон є, з нього виросте Новий Світ. Іди допоможи. І неси спогад про нас — братів, які поруч з вами, які підтримають, коли ви самі захочете цього.
— Ви могли б прискорити вихід людей у Космос?
— Прискорити? Навіщо? Вихід у Космос — це народження в інший світ. Передчасне народження — катастрофа. Політ до інших планет не вирішує проблем людяності. Розгадка у ваших серцях. Відкиньте богів — зникнуть раби. Станьте титанами. Безмежність породила вас — вона чекає творящих синів, а не забобонних марновірних істот, принижених ілюзорним безсиллям. Повертайся до Вітчизни, наближай прекрасне майбуття…
— А тут… чи не можна нам залишитися тут…
— Безліч людей шукають священні Біловоди, щоб припасти до ніг небесних пришельців. Вони жадають спокою. Сліпці. Ми не маємо спокою. Чим вище істота піднімається в космічний безмір, тим битва з хаосом напруженіша. Станьте спочатку воїнами на Землі. Не вміючи володіти стальним мечем, як ти втримаєш полум’яний? Ми могли б дати тобі Чашу Амріти, ти станеш безсмертний. Але що ти обезсмертиш? Обмежене тіло, хисткий розум, несформовану душу. Таке безсмертя — прокляття. Справжня Амріта — у вічній трансформації, у нескінченному прагненні до абсолютного. Все у всьому — запам’ятай…
Ми ще довго розмовляли з незнайомим другом. Відкривалися переді мною нові обрії, танули стіни нерозуміння, приходив спокій впевненості, надії. Не можу передати всього, неспроможний знайти відповідні слова, бо найголовніше лишилося в тиші серця, у несказанних чуттях…
Я розпитував про інші світи, про життя в Космосі, про принцип руху їхніх апаратів. Мені про те нічого не розповіли.
— Чуже знання шкідливе, — сказав друг. — Наступить час — ви побудуєте власні кораблі.
Ми вирушили назад. Мовчазні провідники супроводили нас до караванної тропи. Чудесна долина лишилася в пам’яті, як фантом, як міраж серед пустелі. Перед нами лежала невимовно тяжка путь додому. Чи доберемось? Чи не загинемо десь серед пустелі?
Потім… провідники зникли. Туман, тиша. Ми знову були самотні, серед хаосу скель. Я йшов, прислухався до звуку власних кроків, оглядався, і в серці моєму ворушився сумнів: “Чи не приснилося? Чи було це з нами, чи ні?” Занадто неймовірна різниця між звичним світом і тим чарівним відблиском неземної реальності.
Ну, не стану описувати всього, що ми витерпіли. До Алтаю таки добралися. Старого Лебедя не застали, він помер, — чи від хвороби, чи, може, з туги за донькою.
Невдовзі після повернення занедужала Ксеня. Я божеволів від розпачу, а вона танула, як свічечка і, усміхаючись жалібно, шепотіла: