Чаша Амріти – Олесь Бердник

Правду кажучи, я радий, що ти не йдеш легким шляхом. У горі зростають воїни життя. Ти — з таких.

Ти запитуєш про пришельців? Тепер це модно. Я не люблю моди.

Ми в Індії давно знаємо про них. Але індуси не полюбляють сенсацій. Вони вміють оберегти прекрасні поняття. Краще змовчати, ніж профанувати. Твій знайомий лікар правильно сказав — буде потреба, вони самі з’являться. Шукати їх? Треба. Тільки шукачі повинні в серцях своїх сформулювати чітко розуміння необхідності такого контакту. Цікавість? Цього не досить. Жадоба нової інформації? Замало й цього. Ми ще не впоралися з власною інформацією. Отак, перебираючи одна за одною всі проблеми необхідності, шукач дійде до основного. Про основне — не скажу. Подумай сам.

Приїдеш до Індії — поговоримо серйозніше, глибше. Сподіваюся, що це станеться незабаром.

Ти питаєш, чи можна воскресити людину з анабіотичного стану засобами сучасної науки? Можна. Ми проводили деякі досліди. Але я не схвалюю такого методу вирішення довголіття чи безсмертя. Чому? Тому, що в даному разі ігноруються основні закономірності життя. В замерзлому тілі (я не називаю, в якому, але знаю, про кого ти писав) вже нема тієї особи, Михайле. Адже особа, індивідуальність — це не лише тіло, а й неповторна інформація її життя, досвіду, плюс неосяжний досвід минулих поколінь, переданий їй генетично. І все це зв’язане не лише з клітинами організму, а й динамічним електромагнітним комплексом людини, який складає особистість. У замороженому тілі вже нема ні психічного поля індивіда, ні живої динаміки чуття. Вони, їхні імпульси, вже пішли далі, поєднуючись у нескінченному потоці еволюції з новими енергіями, з новими виявами Єдиного Життя. Отже, воскресле тіло вже не буде тією особою. Воно може навіть стати ідіотом, таку істоту треба буде вчити заново. Знаю — така перспектива гірша від смерті.

Не засмучу тебе. Бо вірю, знаю про інші шляхи досягнення безсмертя. Ми працюємо саме над цим. Скажу коротко: кібернетика тонких енергій. Тобі що-небудь говорить таке поняття? Подумай. Це — в термінології сучасної науки. Певні досягнення є. Можна буде створювати нові тіла для людей, безупинно оновлюючи їхню психіку, елементи їхніх організмів відповідно до потреб еволюції. Можна буде повернути до життя і померлих людей, але це незрівнянно складніше. Багато залежатиме від живих. Більше нічого не скажу. Все інше — при зустрічі.

Не хочу обіцяти зайвого, але залишаю для тебе надію. Ми вступаємо в епоху нечуваних здійснень, в еру легенд. Все можливо…

Жду, мій брате… Жду… Свамі Рішідева”

Сльози текли по щоках Михайла, важко було дихати. Він притиснув листочок до грудей, ніби хотів утримати схвильовані удари серця. Невже можливо? Невже станеться коли-небудь? Хай навіть не скоро, хай хоч тоді, як він стане зовсім, зовсім старим і немічним. Побачити знову неповторні сірі очі, почути любий голос. За таку мить можна віддати багато життів…

А за кілька днів прийшла трагічна вістка: при експериментальному польоті до Місяця загинув американський астронавт Гаррі Ф.Соун. Радіо передавало драматичні подробиці катастрофи, а Михайло невтішно ридав, як дитина, вражений новою втратою.

— Лікарю, як же це? Як же так? Хіба може людина витримати… та й навіщо? Лікарю, може, ми з вами граємося в оптимізм? А кривава Калі насміхається над нами…

Сагайдак з тугою простягнув руки до старого Сокола, а лікар, суворо нахмурившись, роняв скупі слова:

— Михайле Кузьмовичу… для мене це ще й ще один доказ нашого нерозуміння буття. Щось ми не додумали, чогось не збагнули. Заждіть, не хвилюйтеся… Людина народжується, людина вмирає. Народжується — радіють, умирає — плачуть. Дивно. Адже це фази єдиного процесу. Ми абсолютизували смерть. Зробили з неї страховисько. А може, це не так? Чуєте, друже? Може, це зовсім не так…

Сагайдак мовчав, затуливши обличчя долонями. А слух його вбирав останні слова диктора інтермовлення:

— …Метеорит пробив стінку “Аполлона”, розгерметизувавши кабіну. Смерть астронавта наступила миттю. Навігаційні прилади пошкоджені. Корабель минув Місяць і безповоротно заглиблюється в космічний простір. Попередні розрахунки показують, що він за два місяці впаде на Сонце…

Впаде на Сонце! На Сонце! Невеликий сплеск… мініатюрний протуберанець… Все, що було колись Гаррі Соуном, безстрашним щирим американським хлопцем… А може, це й добре? Може, це прекрасно, лікарю? Він упав не на землю з в’єтнамського неба, вмер не в кремаційній печі Бухенвальду… Його смерть прекрасна! Сонячний спалах, повернення до того вогняного лона, яке породило Життя…

Слово сьоме. Самадхі

І уже весь безмір стане

Перед моїми очима,

Наче карта розікрита,

Ніби світло, що не блима,

А спокійно, чисто ллється.

Щезнуть загадки і межі,

І поллється щастя в душу,

Мов безмірний блиск пожежі.

Я ростиму й сам в безмежність,

Все скуштую, все прогляну…

ІВАН ФРАНКО

Сагайдак повернувся додому. Його зустріла радісна, щаслива дружина. Трохи збентежена, трохи грайлива, вона бігала довкола нього, обнімала, садовила за стіл, накладала перед ним всякої всячини.

— Їж, Михасику! Випий, Михасику! Я така рада, така рада, що з тобою все гаразд. А то привезли тебе з села, мати, як з хреста знята — каже: гарячка, марення. Я ж так не хотіла, щоб ти їхав у ту яму… Ах, пробач, я не про батьків, а про село. Я винна — не догледіла, що ти був хворий… До речі, ти чув про трагедію? Гаррі Соун загинув! Він же був, здається, твоїм другом? Яке нещастя. Залишилася вдовою дружина та ще й четверо дітей! Як їй, бідненькій, пережити? Правда, вони, американки, досить легковажні! Поплаче, поплаче, та й нового знайде…

— Ніно! — з притиском сказав Михайло, важко глянувши на неї. — Ну як ти можеш?

— А що я сказала? Життя є життя. Ну, гаразд, не буду. Ти ж у мене досі хворий, неврівноважений. Треба було й тоді не допустити захисту, перенести. Ну та я вже все полагодила. Домовлено. Старе забудеться, незабаром — захист. Ти радий?

— Я не бажаю захисту, — байдуже сказав Сагайдак, відсовуючи тарілку з котлетами. — Я працюватиму так, без докторського звання. Навіщо воно мені?

— Як то навіщо? — обурено скрикнула Ніна, округлюючи очі. — Ти все якісь коники викидаєш! У тебе сім’я, у тебе син…

— Мені вистачає, — сказав Михайло. — Ми не бідуємо. Є люди, які отримують в десять разів менше. І живуть. Краще від нас…

— Чому ти рівняєшся на тих, які живуть гірше? Що це за реакційний світогляд? Чим більше — тим краще! Михасику, я не жартую з тобою! Ти — мій чоловік і повинен…

— Я нічого нікому не винен, — суворо відказав Михайло, встаючи з-за столу. — Лише народові. Йому я поверну свій борг працею. Сповна. Доки матиму силу — працюватиму. А для грошей — не хочу. Наукове звання не додає розуму. Заслужу — дадуть мені звання без захисту. Оце і все…

— Тоді я не дружина тобі, — різко мовила Ніна. — Я гадала, що ти трохи опам’ятався, а ти…

— Що я?

— Оригіналом хочеш бути? Це не модно тепер…

— Я не ганяюся за модою. Я хочу бути собою.

— Будь собою поза сім’єю. Розійдемося…

— Будь ласка. Я сьогодні ж залишу квартиру. Поруч можуть жити друзі, а не шукачі життєвих благ. Я вчений…

— Я теж вчений…

— Ти — споживач науки. Я — хочу її творити…

— Іди, — з ненавистю сказала Ніна, бліднучи від образи. — Твори. Павловська лікарня відчинена, туди завжди є можливість потрапити…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: