— Мені соромно, але я не знаю жодного з них, — сказав Михайло. — Хто такий Рамакрішна, Вівекананда?
— Я читав дещо, — озвався Гаррі. — Ромен Роллан писав про них. Дуже сердечна повість. Тільки ж я гадаю, що це містика, красива казка.
— Краще чудова казка, ніж реальний злобний світогляд, — сумно сказав Свамі. — Я тобі скажу кілька слів про них. Рамакрішна брамін, як і я. Ще змалку він палко віддався дуже цікавій ідеї — добратися до суті всіх учень, збагнути, в чому їхня цінність? І хто з проповідників — сучасних чи минулих — говорив правду? За ким можна йти? Він мучився тими думками, старанно заглиблювався у світ різних релігійних ідей, відшукував усе, що в них є найкраще. У нього з’явилися вчителі, вони допомогли йому. Я не можу тепер розповісти всього, але Рамакрішна досягнув надзвичайного результату. Він виявив, що світ даремно розділений. Кожна людина, всі учення рано чи пізно приходять до однієї й тієї ж ідеї — до єдності світу. Рамакрішна почав проповідувати вчення єдності. В нього з’явилися учні, послідовники. Найсильнішим з них став Свамі Вівекапанда — великий реформатор і філософ. Він потряс Індію. Він змусив її прокинутись. Він сказав, що ми довго спали, що пора прокинутись і стати мужніми й сміливими. Він сказав, що єдиний бог, якого він визнає, — це поневолені всіх народів. Хто служить людям — той служить богові…
— То він комуніст, — вдоволено сказав Михайло. — Який же він віруючий?
— Тс-с, — пригнувшись, зашепотів американець. — Ти здурів. Не промовляй цього слова. Почують — амба.
— Не почують, машини гримлять. Свамі, далі, далі…
— Я захопився ідеями Вівекананди. Познайомився з місією Рамакрішни, з його послідовниками. Я бачив уявно шляхи синтезу, які приведуть до відродження моєї Індії. Ті шляхи були в поєднанні всього найціннішого, що дала світова наука. Сучасна й минула, древня філософія і теперішня, техніка і йога. Неможливо летіти птахові на одному крилі, так і людство не розів’ється, відки-даючи тисячолітні досягнення древніх. Індія занадто захопилася трансцендентним, Європа глибоко загрузла в техніцизмі. І там і тут — тупики. Я вирішив оволодіти науковою думкою Заходу і глибоко вивчити йогу. Доля послала мені гуру-вчителя. В Сіккімі, на лоні величних гір, в тихому ашрамі я вивчав йогу…
— Що таке йога, Свамі? — не стримався Михайло. — Я не стрічав книг про йогів. Лише вчитель казав на уроках, що це якась містична секта…
— Нічого містичного, — усміхнувся індус. — Наука про людину. Точний переклад — зв’язок.
— З ким зв’язок?
— Людини з людиною. Людини з суспільством. Людини з Космосом. Людини з Богом, якщо ти віриш у нього…
— А хіба може бути йог невіруючий?
— Всі в щось вірять, — сказав Свамі. — Отже, йога — боротьба за єдність, за розуміння єдності…
— По-моєму, єдність — химера, — промовив зітхнувши Гаррі. Він пригасив недокурок, поклав у кишеню френча. — Все досягалося індивідуалізацією. Де єдність — там юрба!..
— Ну це ти загнув, — сказав обурено Михайло. — Тоді що — кожен сам по собі? Так фашисти діють…
— Якраз фашисти діють єдиним фронтом, — злісно усміхнувся американець. — Не те, що ми. Францію оддали, всю Європу оддали. Ви його пустили аж до Кавказу…
— Тихо, — попросив Свамі. — Ви заплуталися, друзі. Залежно, яка єдність. У темних сил не єдність, а інтеграція, об’єднання, що ґрунтується на страху, на злобі. Справжня єдність — в гармонії, в спільній меті. Індивідуалізація, до речі, теж не суперечить єдності. Хай єднаються індивідуалізовані особи, народи, групи людей. Ось ми — такі різні, а друзі ж?
— Правда твоя, — засміявся американець, подаючи руку Свамі. — Хай єднаються всі, аби лише не втрачали свободу…
— Щоб щось втратити, треба мати, — сказав індус. — Хто має свободу? Весь світ у рабстві. Йому ще належить знайти свободу. То — найвище завдання всіх філософій, релігій, соціальних утопій. Але ж я ухилився, хочу закінчити про себе. Я мусив стати саньясином, мандрівним монахом, щоб проповідувати ідеї Веданти. Саньясин — це той, хто відмовився від світу, хто не знає нічого, крім служіння людям. Для себе — лише мінімальне. Ні жінки, ні сім’ї, ні насолоди. Та судилося інакше. Якось я поїхав у Бенарес, щоб дещо придбати для ашраму. Це було в сорок першому році. Прочитав газети і жахнувся. Я побачив безліч фото — руїни міст, закатовані. Я не міг заспокоїтися, не міг спати, їсти, молитися. Весь мій стоїцизм, вся моя йога полетіла шкереберть. Подумав: “Як я можу спокійно поринати в самадхі, в екстаз, коли світ захлинається в крові?” Дитячі очі, очі замучених матерів дивилися в мою душу. Але ж йог, саньясин не може брати участі в людських поєдинках. Він деградує, він згубить свою душу. І я вирішив — хай гине моя душа, але я піду на герць проти тьми…
— Ну й молодець ти, Свамі, — захоплено прошепотів Михайло, обнімаючи індуса. — Ну й молодець. Ти прекрасно зробив!
— Еге. Не так все просто. Я був роздушений пресом сумнівів, горя, відчаю. Але не повертався назад. Я вступив до експедиційного корпусу. Нас повезли в Європу. Все було незвично, страшно. Брати в руки зброю, стріляти? О Рама! Брамін — і зброя? Та згодом прийшло заспокоєння. Я почув у душі голос гуру. Він заспокоїв мене. Він сказав: “Ти заради людей відмовився від свого спасіння, і тим здійснив подвиг. Я з тобою. Згадай Арджуну”.
— Хто такий Арджуна? — запитав Михайло.
— Древній герой. Товариш Крішни. Крішна — Аватар Вішну, учитель і подвижник. На полі зійшлися дві армії для бою. Арджуна мучився, не хотів іти на бій проти ворога, бо в лавах ворогів він бачив своїх родичів. Але Крішна звелів йому іти на герць. “Дхарма, або обов’язок повинні бути виконані, — сказав Крішна. — Ми не можемо керуватися особистими почуттями. Є борг і право людяності та обов’язку”. “Ти брамін, — сказав гуру, — але в твоєму серці живе кшатрій, воїн. Іди за серцем. Не молитва твоя справа, а бій. Моя рука з тобою”.
І я пішов. Були запеклі бої в Африці. Страшні танкові атаки Роммеля. Ми відступали до Каїра. В пустелі я потрапив у полон. Нас перевезли в Європу. А потім — сюди…
— Ніби легенда, — мовив Михайло, потираючи щетину на щоці. — Аж не віриться. Якби розповів десь у нас, на Україні, — засміяли б…
— Треба ширити зв’язки між народами, — сказав Свамі. — Знову йога — зв’язок. Йога всеосяжна. Від фізичної підготовки до психічної. Від релігійної — до наукової. Кожен може знайти щось цінне. Ми у вас. А ви — у нас…
Гучно завила сирена. Лаючись, вставали до праці зморені полонені. Заторохтіли дошки під колесами тачок, загриміло каміння, падаючи на металеве покриття самоскидів.
Немилосердно пекло гірське сонце. Десь упало кілька полонених, не витримавши. Почулися люті крики “капо”, стогін катованих людей. Гаррі одвернувся вбік, у синіх очах жевріли воші ненависті. Свамі загледів ті почуття, співчутливо зітхнув.
— Не можна давати волі емоціям. Гаряче серце повинне мати ще й холодний розум…
— Прийде час, ми виснажимо сили, — гірко сказав американець. — І ті удари впадуть на нашу спину. А потім — куля…
— Що ж ти вдієш? — похмуро запитав Михайло, кидаючи каміння на тачку. — Спробуєш захистити — пристрелять…
— Може, краще загинути, ніж плазувати перед ними заради животіння, — люто прошепотів Гаррі, підхопив тачку і покотив її до машини.
— Славний хлопець, — сказав Свамі, — тільки неврівноважений. Та все-таки він правду каже. Нам треба думати, думати. Інакше — смерть…