— А як же тоді пророцтво гуру? — іронічно запитав Михайло, витираючи піт з чола. — Він сказав, що ми переживемо війну…
— В тебе дитяче мислення, — з жалем відповів Свамі. — Ти на перших ступенях філософського пізнання. Елементарний приклад: ти йдеш до якогось села. Вже видно хати, людей. Ніщо не може завадити тобі. Але тобі закортіло відпочити. Потім поспати. Потім зустрівся товариш-п’яниця. Він запросив тебе до корчми. А корчма в протилежному боці. Ви напилися. Зав’язалася бійка. В тій бійці тебе поранили або навіть убили. Таким чином, ти порушив призначене. Сваволя особи зруйнувала можливості. Мій гуру сказав, що для всіх нас є можливості пережити війну і ще багато здійснити. Але можна й відмовитись від тих можливостей…
— Химерно, — похитав головою Михайло. — А все ж цікаво…
— Філософствуєте? — похмуро запитав Гаррі, повертаючись із тачкою. — А по-моєму, вся біда світу від філософії. Давай, Михай, вези тачку, а то “капо” казиться. Можна в перший день одержати по ребрах…
Михайло покотив тачку. Свамі сумно глянув на Гаррі.
— Ти під владою стихії, друже, — тихо мовив він. — Не можна під впливом ефекту міняти погляди. Чому біди світу від філософів? Потім — яких філософів?
— Та всіх, — з серцем відповів Гаррі, вергаючи каміння. Він схопив молот, сильними ударами розколов велику груду. — Звичайні люди працюють, сіють хліб, ловлять рибу, вирощують сади, будують машини. А філософи вигадують доктрини, і заради тих доктрин потім проливається кров…
— Ти помиляєшся, — м’яко заперечив Свамі. — Кожна людина, кожен твій “звичайний” сіяч, чи садівник, чи робітник — філософ. Тільки він не пише трактатів. У всякого є світогляд — простіший чи складніший. І вже в первісних громадах кипить боротьба за світогляд…
— Неправда, — сказав Гаррі, гупаючи молотом. — Мій батько та його друзі-рибалки не філософствували. Вони ловили рибу, продавали її, купували необхідне і жили незалежно…
— Ой не так, Гаррі, — похитав головою індус. — Ти зберіг романтичні дитячі уявлення. І життя твого батька чи інших трударів тісно зв’язане з усім світом. Безліччю каналів, про які ти й не гадаєш. І закони, за якими він жив — то закони всього сущого, яким підкоряється наука мислення, філософії…
— Не знаю, — понуро промовив Гаррі, важко дихаючи. — Не знаю… Може, справді, я у владі стихії. Важко, в грудях буря. Зубами б розтерзав мучителів…
— Зажди. Треба придивлятися до людей… Може, щось придумаємо…
— Треба, Свамі. Треба! Бо не витримаю, кинуся на автомати…
На горбку біля машини з’явився “капо”. Постукуючи палицею по чоботу, крикнув:
— Мало! Мало однієї тачки. Один вантажить — два хай возять. Машина довго стоїть!
— Одному важко вантажити, — сказав Михайло. — Та ще й розбивати треба…
— Ну ти, руська свиня, — заричав “капо”, — поговори в мене. Завтра — двома тачками вантажити. Гей ви — чуєте?
— Чуємо, — озвався американець. — Ну, Свамі, тримайся тепер. Кілька днів якось буде, а потім звалимось!..
Сонце повільно, нестерпно повільно котилося до заходу. Здавалося, не буде кінця дню. Полонені не бачили ні урочистих білих вершин, ні граціозних пухнатих хмаринок, ні темно-зелених візерунків ялин на схилах гір. Та чудова краса дратувала, рвала серце страшною тугою, труїла жадобою волі…
Десь о четвертій годині дня зробили перерву. Полонених зігнали в заглибину під захист велетенської скелі. До каменоломні зайшли підривники, заклали вибухівку. Незабаром вони приєдналися до гурту. Скеля струсонулася від вибухів. Над котловиною кучерявилася хмара пилюки.
— До роботи, — заволав “капо”. — Шнель, шнель!
Знову загриміли машини. Знову нескінченна дерев’яна доріжка з осоружною тачкою, тупий біль у спині, і руках.
— Михай, — сказав Гаррі пошепки. — Треба дізнатися, де складають динаміт…
— Я бачив, — відповів Сагайдак, обережно оглядаючись. — Там, у глибині кар’єру. Звідти підривники виносили припаси…
— Навіщо це вам? — запитав Свамі.
— О! — засміявся злісно американець, і щелепи заходили в нього під шкірою. — Якби мені десяток зарядів, я б щось придумав! Вони б у мене потанцювали!..
Індус промовчав, накидаючи каміння в тачку. Минуло ще кілька годин. Нарешті пролунала довгождана сирена. Полонених зібрали до виходу з каменоломні, перелічили, закували в наручники. Йшли понад потоком мовчки, понуро. Лише чутно було суворі окрики охоронців та гарчання собак.
Минула вечеря, перевірка. Хто ліг спати, хто тихенько співав тужливої пісні, хто латав подране вбрання. Гаррі покликав друзів надвір. Вони поволі ходили поза бараком, непомітно поглядаючи на боки, щоб поряд не було зайвих вух.
— Мій план такий, — шепотів Гаррі. — Добути динамітних патронів, підготувати. Потім захопити самоскид. Він оббитий металевими листами. На повному ходу мчати до охорони. Закидати їх динамітними патронами. Потім через міст — на автостраду. Кілометрів десять-п’ятнадцять проїхати, авто — в потік, самі — в гори!..
— Здорово! — радів Михайло, блискаючи ясними очима. — Ради такого сабантуя можна ризикнути! Тільки де дістати динаміту! Як?
— У таборі можуть бути юди, — сказав Гаррі. — Та й, напевно, є. Не всім можна довіритись… А як цей… твій земляк?
— Бояк? Я його ще не знаю… Ніби добра людина…
— Заждіть, друзі, — промовив Свамі. — Трохи заждіть. Може, щось інше придумаємо…
— Що інше? — знизав плечима американець. — Пройти крізь стіну? Дістати шапку-невидимку?
— Ні, — серйозно відповів індус. — Твій план найкращий. Але про динаміт краще поки що не казати. Я сам спробую дістати…
— Як?
— Дозволь цього не казати.
— Не розумію…
— Гаррі, а чому б Свамі не показати силу йоги? — єхидно запитав Михайло. — Він же може втекти, щоб ніхто не помітив? Йоги володіють гіпнозом. Чому б Свамі не спробувати?
— Я міг би вийти звідси, — серйозно сказав індус. — Міг би й не потрапити в полон…
— Чому ж ти…
— Це найголовніше, що розділяє нас з Європою, — задумливо мовив Свамі. — Сили йоги не можна використовувати для себе. Хто це робить — Той деградує до чорної магії. Сили йоги — то сили єдиного людства. Вони можуть бути вжиті для спільного блага…
— Не розумію, — знизав плечима Гаррі. — А якщо я тікаю, щоб робити людям добро? Спочатку собі, а потім іншим…
— Єзуїтська філософія, — незворушно відповів Свамі. — Можна обдурити навіть себе, але є об’єктивна істина, яку не обійдеш. Поки що не треба говорити про це. Настане час, я скажу все…
— Ти просто морочиш нас, Свамі, — махнув рукою Гаррі. — Вигадуєш казочки, легенди. Де докази? Де реальні сили? Я волію краще діяти своїми руками, чим ждати чуда…
— А чуда взагалі нема, — лагідно відповів індус, і очі його м’яко заблищали. — Є відомі сили, є сили непізнані. Те, що ви називаєте чудом, у майбутньому стане звичайним. Треба досягти такого рівня, щоб ті сили не були чудом.
— Ходімо до барака. “Капо” запримітить, що ми тут ходимо, буде нам чудо! — озвався Михайло. — Краще домовимось пошепки на нарах…
Друзі вернулися до барака. Вечоріло. Обрій багрянився смугастими хмарами. Шум затихав. Полонені лягали спати. Гаррі простягнувсь на матраці, одвернувся до стіни. Індус перезирнувся з Сагайдаком, кивнув на американця.
— Нестримний, — сказав він. — Нема терпіння. Але терпіння виховується в муках. Нічого, хай мучиться…