Свамі сів на краю нар, задумався. Здавалося, ніби він з кимсь розмовляв. Обличчя зосереджене, погляд у безмірі, тіло — напружене. Кого він бачить, де?
Михайло дивувався, але не порушував спокою друга. А коли той ворухнувся, тихенько спитав:
— Свамі, ти серйозно віриш у свої химери?
— Які химери, Михайле? — здивувався індус, примруживши очі. — Про що ти запитуєш?
— Та боги твої? Агні, Брама, Вішну… ще якісь там, я забув…
Свамі беззвучно засміявся. Присунувся до Сагайдака, обняв його за плечі.
— Неук ти, друже. Не ображайся, я люблю тебе. Перш ніж критикувати щось, треба знати. Звичайно, я не вірю в таких богів, яким поклоняються неграмотні індуси. Для них Агні, Шіва, Брама — це космічні велетні з людськими обличчями, з руками, ногами, зброєю, житлами, царствами. Для мене це лише символи. Символи природних сил та стихій…
— Що за символи?
— Такі, як і в західній науці. Ви ж створили термін — магнітне поле, кванти світла, гравітація, атом, час, простір та багато інших. У нас, у східній філософії, всі ці поняття визначалися певними іменами. Сунься сюди, до стіни, я тобі коротенько розповім…
— А Гаррі? Розбудимо його?
— Не треба. Я йому іншим разом розповім… якщо захоче. Слухай же. Спочатку азбуку наших Вед…
— Що це — Веди?
— Священні гімни. В них зерна індуської космогонії. Правічна натурфілософія. Вона створена багато тисячоліть тому. Крім того, це ще й чудова поезія. Хочеш — я прочитаю тобі невеликий шматочок з вступу? У вільному перекладі…
— Дуже хочу…
— Тоді слухай…
Нічого не було: ні чистого Неба,
Ні блакитного безміру навколо Землі.
Що ж обнімало все? Що обмежувало? Що ховало?
Чи були то невимірні глибини вод?
Не було безсмертя, і смерті не було,
Не було межі між мороком і світлом.
Тільки Єдине в диханні без подиху
Було, а крім нього не існувало буття.
Панував Морок, і все було приховано
В глибинах Океану безсвітного.
Зародок, схований у Яйці.
Під подихом Агні в Природу вій розгорнувся…
Хто таємницю пізнав? Хто повідомив?
Звідки все творіння багатобарвне?
Навіть боги народжені пізніше —
Хто ж скаже про велич творення?
Може, те, звідки вийшло все існуюче?
Чи Його воля все створила, чи була безмовна?
Чи знає про те Ясновидець Небесний,
Чи, може, й він нічого не знає?
Індус помовчав. Запитливо дивився на Михайла. Той здивовано похитав головою.
— Для мене дуже дивно слухати таке. Я ніколи подібного не читав. Проте відчуваю — це не попівщина. Це — наука…
— Бачиш? — вдоволено сказав Свамі. — Ти відчув. А тепер дещо про богів. Агні… Ти знаєш, як його малюють?
— А як?
— Верхи на ягняті.
— Чому?
— Ягня — символ жертви. Знаєш про це?
— Знаю. Церковний символ. Агнець…
— Саме так. Навіть співзвуччя залишилося у вашій мові. Агні — агнець. Тільки церква спотворила символи. Замість вогню лишилося бідне ягня, яке спалювали не знати навіщо. Сам вогонь — жертва…
— Не розумію…
— Поясню. Вогонь, Агні — це єдина енергія Всесвіту. Це вже європейська наука знає. Єдине Поле, основа всіх проявів Матерії. Символічно жертва Єдиного Поля, Вогню в тому, що він у всьому, він віддає себе в незліченні форми, а сам у рабстві, незримий…
— Дуже цікаво, але… дивно…
— Нічого, треба приймати й чужі форми мислення, — усміхнувся Свамі. — Отже, Агні — рушійна сила Космосу. Без нього нема руху, нема життя. А сам він — прикутий…
— Прометей! — спалахнув Михайло. — Титан, що приніс людям вогонь з неба…
— Може, — згодився індус. — Традицій багато в різних народів…
— Гаразд, — сказав Сагайдак. — Хай так. Але ж ти молишся йому, звертаєшся до нього. Він же несвідомий — твій Агні? Космічна Енергія діє несвідомо…
— Зате я дію свідомо, — відповів Свамі. — Я входжу з нею в контакт, з рікою Агні, як плавець з течією. Можна змагатися супроти течії — і тоді неминуче загинеш. Можна використати рух течії — і тоді швидше досягнеш того берега…
— Якого берега? — недовірливо запитав Михайло. — Звідки ти знаєш, куди тече Агні?
— Знаю. Все дуже просто. Його течія — Єдність. Огонь єдиний для всіх. Отже, братерство, любов, правда, краса — його веління. Треба діяти так, і ти будеш в течії, домчиш до того берега. Той берег — це Новий Світ, Михайле. Де людство стане єдиним…
— А що ж… Так я згоден… Ну, ну, кажи далі. Що ж таке Вішну?
— Вішну — то і є спільність, єдина Природа, апейрон древніх греків, Праматерія. Агні — його матеріал, його посланець, виконавець. Вішну завжди згадується в тріаді. Ще є Шива і Брама. Брама — символ Закону Еволюції, Шива — творець, але метод його — руйнування старого, реакційного. Шива — революціонер, він готує, прокладає шлях для Вішну. А Вішну — рівновага, Єдиний Закон, який синтезує, поєднує революційні та еволюційні зміни, оберігає всі найкращі надбання…
— Ти згадував слово “аватар”. Аватар Вішну. Що воно означає?
— Посланець Вішну, — сказав Свамі.
— Але ж Вішну не бог, ти сам пояснював! Як же вій може посилати?
— Знову ж таки ти не розумієш символу. Коли виникає необхідність змін, появи нового, еволюційного, з’являється людина чи кілька людей, які з повною відповідальністю приймають на себе тягар необхідного поштовху. Вони є ніби точкою рівноваги, на яку спирається важіль еволюції, динамічної дії Вішну…
— Не збагну, — покрутив головою Михайло. — Складна філософія.
— Не складна, — заперечив Свамі. — Треба прийняти ці поняття під новим кутом зору. Дивись на Всесвіт, як на єдиний організм. Коли в організмі вражено якусь частку, туди мчать білокрівці-захисники. Це і є аватари єдиного організму. Вони діють в ім’я єдності, не думаючи про себе…
— Тепер збагнув, — полегшено зітхнув Михайло. — Згода… Такий символ мені зрозумілий… Спартак такий. Тарас — наш Кобзар — такий. Джордано Бруно такий…
— Їх багато — аватарів Вішну, — задумливо сказав Свамі, дивлячись у стелю. — Відомих і невідомих. Називають їх по-різному, але ними тримається планета. А тепер спати, Михайле. Вже всі поснули, а ми шепчемось…
Михайло хутко роздягнувся, підклав гімнастерку та штани під голову, вкрився благенькою шинелькою. Потім підняв голову і, позіхаючи, зашепотів:
— Слухай, Свамі…
— Що таке? — озвався індус, виходячи з задуми.
— Ти розповідаєш такі чудеса про йогів, про ваші ідеї… А чому ж ви не досягли того, що ми… ну, в Європі?
— Чого ж ви досягли? — насмішкувато перепитав Свамі.
— Та хоча б техніка… Літаки, машини, радіо, залізниці…
— Технічна еволюція — тимчасове явище. Треба розвивати психічні сили, приховані можливості нашого єства. Людина далекого майбутнього сама в собі нестиме й радіо, і здатність передбачення, і аналітичні здібності пізнання матерії. Вона літатиме в повітрі без апарата, вона створить собі нове, тонкіше, пластичніше тіло…
— Нове тіло? — здивувався Сагайдак. — Це ти вже теє…
— Поживемо — побачимо, — загадково сказав індус. — А не доживемо — наші діти побачать… Спати, Михайле…
Минула коротка літня ніч.
Почався новий каторжний день. Над горами пройшла гроза, каменоломню заливали потоки дощу. Охоронці ховалися в будках, полонені мокли під зливою, ковзаючись, возили каміння в тачках по хистких дошках. Люди падали, розбивали коліна, руки. “Капо” лютував, палиця його не знала відпочинку. Чулися постріли. Надвечір в колоні не долічилися двох полонених. Трупи вивезли на самоскидах. На таке тут не звертали уваги, звикли. Гаррі йшов увечері пригнічений, понурий. Байдужим голосом сказав: