— Серце моє горить! — з сльозами на очах промовив хлопець. — Як мені хочеться бути з лицарями.
— Дурне, аж кручене! — буркнув Корінь. — Хіба то лицарі? Б’ються, а спитай: для кого, за кого? Щоб Горевієві солодко жилося!
— Вони для слави б’ються! — палко сказав Зореслав, і очі в нього іскристо замерехтіли. — Невже ви, батьку, не прагнули бойової слави?
— Пусте мелеш, — махнув рукою Корінь, збираючи в торбу всяке начиння. — Різна слава буває. Одна нечутна — та вічна, добра. А інша — ганьбище. Теж славою її люди зовуть. Не дай боже, щоб така слава про тебе, синку, йшла. Кортить цареві чужі землі воювати, а ворогам — того ж самого забажалося,— от і ллють кров людей невинних. Чого їм треба? їсти чи пити не вистачає, а чи в дранті ходять?
— Та хіба, няньку, лише питво й харч людині потрібні? Герці, походи, пісня! То ж як дихання для душі!
— Співай, коли охота, — розважливо одвітив Корінь, завдаючи лантух на плечі. — Степ широкий, гори словутинські слухають тебе. Жайвір співає— співай і ти. Ходімо, пора!
Вони рушили по ледь помітній стежині, котра вела від землянки крізь тернові зарості до ріки. Зненацька Зореслав рішуче зупинився і сказав:
— Все навчаєте мене, навчаєте! А що мені з того? Співай, як жайвір, кажете ви. Жайвір має своє гніздо, жайвориху, пташат, неосяжне дивоколо. А я…
— Що, синку? — втомлено озвався Корінь, вже розуміючи, до чого гне Зореслав.
— А я — мов сич у дуплі. Серце б’ється — для кого? Сила грає в руках — навіщо? Пісня бринить у грудях — кому її заспіваєш? Вітер понесе її вдаль… та й пропаде вона. Не тримайте мене, я йду!
Зореслав круто повернувся і майже бігцем попростував угору, поміж заростями вікових дубів та беріз.
— Зажди! — гукнув батько, пориваючись за ним. — Куди, дурню!
— До Воронячого поля! Туди, де наші вої б’ються. Не можу сидіти в болоті в таку пору, збагніть мене! Хоч гляну здалека, з могили — на душі полегшає…
Корінь промовчав, наздогнав сина і, важко зітхаючи, чимчикував ззаду. А коли вибралися до могили й почали виходити на неї, винувато сказав:
— Правда, синку, твоя. Не можу я дати тобі ні пари вірної, ні щастя. Що вдію? Дівчат поблизу нема, друзів для тебе теж відшукати годі в нашій пущі. Та не жалкуй за світом буйним, заклопотаним, що панує там, в городищах. То — мара, неволя. Збоку глянеш — ніби й веселощі, радощі. А опинишся там — ніби в багнюку скочиш. Потім вибратися б, та ба, несила! А тут — воля, простір! Синє дивоколо — брат тобі, сонечко — батько, зорі яснії — сестриці! Хіба не так?
— Ех няньку! — з докором озвався син. — Адже не завсігди ви так мислили? Були ж і в краях далеких, і в походах, бачили царства великі, людей незліченну силу…
— Бачив, бачив, — буркнув Корінь, — бодай того не бачити! І тепер, як присниться, — серце мре. Не нюхав ти, чим пахне рабство. Неволя многолика, у неї мотузочків — не злічити. Не отямишся, коли й заплутаєшся, мов муха в павутині…
— Дивися, дивися! — закричав Зореслав, сягнувши верхів’я могили. — Зійшлися!
— Наче пилюга на обрії, — пробурмотів Корінь, затуляючись долонею від сонця.
— Не пилюга, а військо, — схвильовано заперечив син. — З ворогом зійшлися наші вої!
— Проллється крові невинної, — зітхнув Корінь, кидаючи лантух на землю. — Ну й що тобі тут робити, чого біг, мов навіжений? О, дивися, блищить щось серед куряви!
— Мечі та списи! — палко скрикнув Зореслав, махнувши рукою. — Ех, мені б у правицю що-небудь!
Почувши запальну розмову, з-за кам’яного боввана виглянула Мирося, побачила юного хлопця й остовпіла. Вона ще ніколи не виділа такого прегарного парубка: на розпашілому від хвилювання бронзовому обличчі, мов дві блакитні зорі, іскрилися очі, під розхристаною вишиванкою перекочувалися тугі хвилі м’язів, буйнорусий чуб, ніби стиглий сніп ячменю, звихрений грозовим вітром.
— О Перуне! — прошепотіла дівчина, притуливши долоні до грудей. — Яр-Див з’явився на могилі.
А юнак, дивлячись у далеч, аж підскакував, наче під ногами в нього був розпечений пісок.
— Хіба можна отак безпорадно стояти, коли там герць кипить!
— Щоденно люди десь тусають одне одного, — з кпином сказав пастух. — Всюди не поспієш! Ех, немудрий ти!
— Краще немудра хоробрість, аніж розумна байдужість! — крикнув син.
— На всякого дурня, котрий захоче воювати, не настачиш своєї крівці!
— О Світовиде! — тим часом шепотіла Мирося, не зводячи залюбленого погляду з постаті юнака. — Татко боявся, щоб стріла мене якась не зачепила. Ось вона — стріла! В серце кольнула. Це він — мій царевич із снів дівочих…
— До себе гомониш? — поцікавився Боян. — Чи хто прийшов?
Корінь, зачувши голоси, підступив до каменя, побачив Бояна.
— Бояне славетний! — радо привітав він його. — Благословення Матері-Землі на тебе. Давненько не було тебе у наших краях…
— Чи не Корінь? — запитав співець.
— Атож. Я та ще мій син Зореслав.
— Зореслав, — аж засміялася Мирося сама до себе. — Ім’я дивне!
— А тебе чого сюди принесло? — поцікавився Боян. — Залишив отару, прийшов у степ…
— А запитай мене, дурного! — з досадою одвітив Корінь. — Синка мого потягнуло на битву поглянути!
— Всі вони однакові, — кивнув Боян. — Мій провожатий теж такий запальний, аж підскакує…
— Бо ще несмалені. От і Зореслав мій — виє, як вовк уночі: хочу між люди, хочу до городища, хочу у мандри. У пастку йому закортіло, ось як я міркую. Хоч ти йому скажи, Бояне, може тебе, мудрого, він послухає…
— А що я йому скажу? — хитро осміхнувся співець. — Будякову квітку як не заворожуй — вона все одно будякове сім’я вродить. А пшеницю хоч змішай її з блекотою, а вона таки золотий колос викине з парості. Не бійся за сина, Кореню, орлині крила просять польоту. Знаю, з неба можна впасти на скелі, розбитися, а проте путь орла один-єдиний — понад горами, в небо!
— От спасибічки, допоміг, — невдоволено сказав Корінь.
— Гарно мовив Боян, — радо озвався Зореслав.
— Та я знаю, — зітхнув Корінь, — що тобі до вподоби такі слова. Аякже, орлятко прагне волі, а батько не пускає. Та одна справа летіти орляті над горами, над степами вольними, а інша — прагнути до стерва, де в’ються мухи й гави-трупоїди!..
— Теж мудро сказав, Кореню, — похвалив Боян. — Проте справжній орел не торкнеться дзьобом стерва, хоч і пролетить над ним. Тож не бійся за юного птаха!
— Е, розмовляємо про пусте, — скрикнув Зореслав, — а там щось страшне діється!
Боян припав до землі, послухав, на його обличчі карбувалися знаки тривоги.
— Важко землі… Стогне вона… Там діється щось погане! Наче сюди вал котиться…
— Наші вої втікають! — у відчаї крикнув Зореслав.
— Не може того бути! — заперечив батько. — Як то — втікають?
— О зайці мізерні! — заскреготів зубами юнак, аж підскакуючи на могилі. — А попереду — сам цар! Тільки шолом виблискує!
— Ходімо звідси, Бояне, — тихцем сказав Корінь. — Я перевезу тебе на той бік…
— Пісня не втікає, Кореню! — осміхнувся співець.
— Так тебе ж можуть убити…
— Мене — може бути. А пісню — нізащо!
— Я теж не піду! — завзято крикнув Зореслав. — Побіжу на поміч!
— З чим? З голими руками? — посварився Корінь.
Зореслав метнув погляд довкола, забачив неподалік здоровенну палицю, на якій було почеплено кінський череп, висмикнув її з землі і замахнувся, аж свиснуло.