— Вручаю вам життя своє й долю, — просто озвався яровит. — Навіки.
— Славно, славно, — зрадів ведун. — Погомоніть же, а я запалю для вас побратимське багаття та покличу лицарів до священного кола…
Минуло небагато часу, і на березі спалахнуло вогняне коло, сухе віття горіло весело й дружно. У поважнім мовчанні багаття оточило дванадцятеро старших лицарів, оружних, з малиновими оксамитними накидками поверх кунтушів.
Ведун дав хлопцям знак наблизитися, звелів переступити багаття і стати в палаючому колі, взявшись за руки. Голос Ярогана звучав глухо — то згасав, то громово вкочувався до свідомості. Пекло щоки, оголені руки, проте хлопці терпіли, слухаючи урочисті слова посвяти:
— Віднині ви нероздільні, сини волі. Кровна сім’я розпадається, кровні брати навіть стають до герцю один супроти одного, а вогняні побратими віддають свою душу й життя за братів. Де б не були ви — на дні моря чи в небі, під землею чи в пустелі,— знайте: вас нерушимо береже вогняне побратимство. Чуєш, Зореславе?
— Чую!
— Чуєш, Дубе?
— Чую!
— Чуєш, Вітрограю?
— Чую!
— Добре, діти! Віднині ваш отець — вогонь. Знаю, зради не приймете в душу свою, бо там, де вогонь, є лише вірність і воля.
Старші лицарі схвально підняли над багаттям двосічні мечі, благословляючи юних побратимів на важку, таємничу путь…
МАНДРИ
Кмітливим учнем був яровит. Кілька місяців промайнуло, а він уже розумів чужинецькі мови, багато що знав про далекі краї, інші народи й племена. Довгими зимовими днями, коли хурделиця гуляла над крижаними грудьми Словути, одягаючи в пишні шати ліси довкола вільної твердині, Зореслав сидів біля вогнища у землянці ведуна, жадібно переймав від побратимів їхнє уміння читати знаки письма, а також викладати на сувоях тонкої шкіри свої мислі. А вечорами хлопці слухали мудрі слова Ярогана про минуле й прийдешнє людей, про походи праслов’янських пращурів у далеку Індію, де вони заснували преславне царство, про легендарних людей зоряних країв, що, буває, літають понад землею на вогняних зміях, запряжених у дивоглядну сяючу колісницю.
— Раз на сто літ, — оповідав Яроган Зореславу, — диви-ведуни з Чорних Гір посилають вільних воїв до священних вершин, щоб зустрітися з Родом і Ладою та їхніми чурами. Якби ти, синку, потрапив до такого посольства, все було б простіше. А нині тебе поведе власне серце, а поміч матимеш лише від побратимів своїх. Проте пам’ятай: сила рідної землі з тобою, і дасть тобі снагу спрага людей за небувалим. Не забувай цього, Зореславе. Лише той розшукає казку, хто в найтяжчу пору не втратить віри у неймовірне…
Навесні, коли скресла крига на Словуті, лаштували вільні вої торгові човни до Візантії. Смолили днища, лагодили широкі полотняні вітрила, готували припаси.
В травневі тривожні дні, як з далекого півдня поверталися додому лелеки й журавлі, побратими рушили в мандри. Яроган благословив юнаків, і довго ще видно було з човнів його високу постать у білій сорочці.
Все було новим, незвичним для хлопців: і неозорий простір неспокійного моря, і візантійські триреми під велетенськими вітрилами, і гомінливі базарища на майданах чужинецьких городищ.
Царгород заворожив юнаків розмаїттям храмів, будівель, людей. Проте минуло кілька днів, і Зореславові стало тужливо й сумно. Юрби здавалися шумовинням на хвилі, громаддя храмів та жител пригнічували, втомлювали. Згадувалися затишні яровитські гаї, прості, вкриті очеретом хати й землянки, заквітчані весняними вінками дівчата, що співали над берегами широкого Словути. І сльози наверталися на очі, серце рвалося з грудей, прагнуло туди, де воно мало найтихіше, найчарівніше щастя…
Старші лицарі, залагодивши справи, переправили хлопців на той бік Босфору, до Азії. Там їх прилучили до каравану, що прямував прадавніми торговельними шляхами до славетної Басри. Звідти побратими мали намір морськими шляхами дістатися таємничої Індії.
Попрощалися лицарі з юнаками. Караван рушив в путь.
Гори, пустелі.
Холодні ночі, спекотні дні.
Незвично було слов’янам, дивно. Та вони звикли до всього. До мовчазних персів, які протягом дня не промовляли жодного слова, до смішних, лагідних верблюдів, до протяжних тужливих пісень погоничів.
Вже за три дні переходу до Басри на караван налетіла зграя пустельних грабіжників. Жалібно закричали погоничі, злякані верблюди металися по табору, толочачи шатра. Перси люто билися з напасниками, відстоюючи свої скарби, але сили були нерівні.
Побратими скочили на своїх коней, оголили мечі. Билися завзято, неприступно. Навалили довкола з десяток грабіжників. Дуб, виблискуючи ошалілими очима, кричав:
— Втікайте, браття! Я їх затримаю!
— Кинути тебе самого? — хрипів від напруги Зореслав, здиблюючи бойового коня. — Нізащо!
— Тоді всім… кінець! — відчайдушно гукав Дуб. — Ви удвох дістанетеся гір. Втікайте!
— Вогонь не дає втікати! — сміявся Вітрограй, завзято відбиваючись від ворогів. — Гинути — то всім!
Грабіжники щось шалено кричали, пробували накинути на оскаженілих слов’ян аркани, проте все було марно. Тоді вожак розбійників вирішив позбавити хлопців коней, щоб покінчити герць. Засвистіли стріли, жалібно заіржали коні, впавши на гарячий пісок, скинули вершників.
Вороги купою навалилися на лицарів, зв’язали. Прилучивши до інших полонених, повели невідомо куди, залишивши трупи своїх поплічників та персів поміж барханами на з’їжу пустельним стервоїдам.
Ночували полонені в якомусь напівзруйнованому караван-сараї. їх добре годували, веліли перевдягнутися, вмитися. Хлопці дивувалися: що б то могло значити?
— Продадуть, — похмуро кинув полонений перс.
— Де? — поцікавився Зореслав.
— В Басрі. Або в Багдаді.
— Тоді ми скажемо, що нас полонили, — зрадів яровит. — Що на торговий караван напали…
— Смішний ти, хлопче, — похитав головою перс. — Розбійників давно нема. Ми в руках порядних перекупників, поважаних людей. Кому ж ти скажеш слово правди? Султанові? Але ж султанові та його візирам теж потрібні раби. Марна справа, сподівайтеся лише на власну долю та на щасливий випадок. Ви молоді, сильні, можете потрапити в добрі руки. Моліться богам, чужинці, або святому вогню чи сонцю… може, вони зглянуться над вами…
СУЛТАНОВА ДОНЬКА
Минуло два дні. Побратими стояли на базарному майдані у Басрі серед юрмища рабів. Довкола клекотіло торговище, кричали люди, снували волоцюги й злодії, іржали коні. Продавав слов’ян горбатий перекупник з малесеньким, мов печене яблуко, личком, на якому злісно поблискувало двоє булькатих очей. Проте з полоненими горбун був лагідний, одягнув їх у нові смугасті халати, звелів умитися й розчесатися. Юнаки стояли у товпищі бронзових, чорних і жовтих людей, тужливо дивлячись довкола, привертаючи увагу покупців білою шкірою, русявим волоссям та гордовитою поставою.
До них підходили, мацали м’язи, намагалися поглянути на зуби. Побратими одверталися, тамуючи ненависть і безсилий гнів. Перекупник, певно, правив за слов’ян непомірну ціну, бо покупці скрушно похитували головами, цмакали і з жалем йшли геть.
Сонце підіймалося вище, над базаром стояв стовп куряви, почало припікати, Хлопці знемагали від спекоти, обливалися потом. Та ось майданом прокотилися тривожні крики, потім зацокотіли копита коней, сотні дрібних торговців та злодіїв кинулися врозтіч: до торговища наближалася пишна процесія, шестеро чорних рабів несли на довгих тичках блакитне шовкове шатро, їх оточував ланцюжок вершників. Горбун щось перелякано гукнув побратимам, впав на коліна, запопадливо кланяючись. Хлопці зацікавлено дивилися на химерне видовище.
— Падайте ниць! — крикнув горбун. — Наближається султанова донька, хай пошле їй небо сто тисяч літ життя!
— Нам байдуже, хто вона, — буркнув Зореслав. — Ми не звикли схилятися навіть перед ясним Яр-Дивом!
— Гарно відповів, — скупо відгукнувся Дуб.
Процесія зупинилася навпроти слов’ян. З-за серпанку виглянуло смагляве личко, майнули чорні очі, одразу заховалися. Почувся дзвінкий голос, а затим один із вершників дав знак горбунові, щось запитав. Той, догідливо кланяючись, принижено відповідав. Вершник, зневажливо посміхнувся, гидливо кинув на землю шкіряний гаман. Задзвеніло золото, перекупник впав ниць, схопивши здобич, а побратимам звеліли рушати слідом за вершниками.