— Ти повернешся сюди, повернешся сюди, сюди, сюди, сюди…
— Я повернуся сюди, — згодився Зореслав.
— І забудеш, де ти був, що бачив.
— Забуду! — схлипнув від страшної напруги яровит. — Забуду…
— Ти належиш мені, мені, мені! — гриміло в підземеллі, і байдужі стіни поглинали луну, а зловісна Калі, танцюючи на грудях юного сплячого бога, посміхалася глумливо й загадково…
Дума четверта
МАРА ВОВЧОЇ ДОЛИНИ
ВІДЬМА
Печерун вирішив довести свій задум до кінця. Темної ночі рушив він до Вовчої Долини. З собою нікого не брав, щоб навіть довірені дружинники не відали, куди він ходив.
Темні хмари закрили дивоколо. Дерева в долині гули вороже й грізно. Десь в гущавині вили вовки. Печерун, пересилюючи дрижаки, йшов поміж чагарями, ледве пересуваючи ноги. Інколи зупинявся, витираючи з чола рясний піт, і тоді в свідомості пробігала боягузлива думка: чи не вернутися? Цареві можна сказати, що відьма відмовилася. А потім… а що потім?
Знову схилятися перед нікчемним вередливим дідом. Знову каратися невтоленою жадобою влади. Царівну не схилиш до покори — це вже ясно. Ні, ні, треба пересилити себе. Хто прагне сягнути чогось великого, має йти на будь-що!
Так він пробирався далі й далі, намацуючи стежку між віковими деревами й бур’янами. Нарешті з-поміж непролазних тернів замиготів жовтий вогник, над головою у гіллі застогнав сич. Печерун постукав палицею в стовбур дуплистої верби, спаленої громом, що стояла біля стрімкої глинистої кручі. Почулося люте котяче шипіння, блиснули вогнисті очі. Радник сахнувся назад — ще, чого доброго, очі котище повидирає!
З глибини кручі пролунав замогильний голос:
— Хто там?
— Я, — одкашлявшись, промовив несміливо Печерун.
— Бачу. Коли є що сказати до пуття, зайди, — прогуло в горі.
Печерун, зігнувшись, розгорнув кущі, ступив у низеньке тісне житло. На нього дихнуло запахом рав і болота. В малесенькій печі між челюстями горів вогник, в горщику щось булькало, пирскало. Біля печі сиділа ветха баба в брудному рам’ї, закутана до самісіньких очей барвистою візантійською хусткою, з-під якої стирчав довжелезний гачкуватий ніс. Вона ворушила палицею дрова, не звертаючи уваги на гостя.
Печерун хотів розігнутися, але вперся тім’ям у стелю. Ступивши убік, зачепив кота. Шалений вереск підкинув його на місці, серце впало до п’ят, він хотів вилаятися, та вчасно прикусив язика. Відьма мовчки показала йому на обрубок пенька. Радник з полегшенням сів, пригладив бороду. Напруга минала, він з цікавістю оглянув душне й убоге житло. “Невже вона щось відає? Чому ж тоді живе в такій тісноті?” — подумалося Печерунові.
— То для тебе тіснота, — прошамкала відьма, блиснувши на нього більмастим оком, — а для мене — палац князівський. Не для людського ока мої хороми, Печеруне, і моя краса…
“Дивоглядна краса!” — ледь не засміявся радник, проте відьма так пропекла його поглядом, що він вирішив замкнути свої думки глибше, бо ж з усього видно, що читає проклятуща баба мислі, нікуди не дінешся. Треба йти навпростець, без жодної гри.
— Отепер добре мислиш, — кивнула відьма, знову ворушачи жар біля горщика. — Гомони ж, чого бажаєш?
— Цар тяжко хворий, — почав Печерун.
— Відаю…
— Хотів нареченого для доньки, щоб спадкоємця народила. Та норовиста дуже, не захотіла й мого сина…
— Чому б то? Еж боярська кров…
— Покохала пастуха, — злісно сказав Печерун. — Зореслава…
— Відаю, — оскальнулася відьма. — Кореня синок. Могутній юнак, є кого покохати…
— Вибити б з неї те кохання…
— Важко, — заперечила баба, — навіть мені кохання розладнати тяжко. Трави не поможуть. Та ти й сам можеш…
— Що?
— Пастуха… теє до Світовида… а царівна поплаче та й…
— Його вже нема… він ніколи не вернеться до Витича…
— Чому так?
— Рушив у далекі краї за живою водою для царя. Я надоумив…
— Хе-хе-хе, — закихкала відьма, похитуючись на стільчику. — Відьомський розум маєш. Як же це ти придумав?
— Цар не давав спокою: все невмирущості хоче. От я й…
— Гм. А від мене чого бажаєш? Може, й сам захотів безсмертя?
— Нащо мені тії забаганки, — махнув рукою радник. — Я пообіцяв цареві, що ти його зробиш невмирущим, що буцімто знаєш таке зілля, яке відвертає смерть…
— Гм. Ти правду сказав. Знаю таке зілля…
Печерун отетерів, не відаючи, жартує баба чи ні.
— Я гадав, що то пусте…
— Знаю, знаю, — глумливо озвалася відьма, — все на твоїм лиці видно. Хотів, щоб я потроху звела царя зі світу, а ти…
— Цсс! — злякався радник. — Хіба можна так…
— Тут ніхто не почує, — заспокоїла баба. — Кажу тобі, що маю зілля, аби відвернути смерть. І стане Горевій невмирущим. Проте буде вічно спати…
— Спати?
— Атож. Те, що народилося, — має вмерти. Хочеш бути вічним — спи, не живи…
— Ловко, — сказав Печерун. — Цар спить, а радник…
— А радник — царює! — злостиво засміялася відьма. — Хе-хе-хе! Цар хай сидить на престолі — цілісінький, невмирущий…
— Хі-хі, — вдоволено потер холодні долоні Печерун. — Мудра ти відьма. Це все одно, що мертвий на престолі. Руки у мене будуть розв’язані. А тільки царівна…
— Що?
— Тепер мені ні до чого. Краще 6 її не було. Порадь мені…
— Пораджу, а чого ж… Тільки ж і плати вимагатиму…
— Нічого не пожалію, — пообіцяв радник, з острахом поглядаючи на її гачкуватий ніс. — Озолочу…
— Тоді зробимо так… Схилися ближче, теє треба казати тихо, щоб духи півночі не почули завчасно…
Відьма прошепотіла на вухо Печерунові кілька слів. Той жахнувся і з острахом глянув на неї.
— Боїшся? — іронічно мовила баба. — Хто хоче вінця — хай іде до кінця. Як гадаєш, Горевій згодиться?
— Заради невмирущості на все піде. Тільки знайди підхід…
— Та вже знайду, хі-хі! Одним махом усіх позбудемося…
— Хо-хо! — підхопив моторошний сміх Печерун. — Золота в тебе голова. Якби не відьма, взяв би тебе радником, коли стану… Цсс! Проклятий язик, сам себе видає завчасу. Чекаю тебе в покоях Горевійових завтра опівночі. Гляди, не забарися…
— Та вже не забарюся! Почну варити зілля невмирущості! Хі-хі! Темні духи саме в силі… Не забарюся, Печеруне!..
НЕВМИРУЩІСТЬ
Накочувалася ніч, моторошна, густа. З Словути дихав вологий вітер, стукав тужавим крилом у відчинене вікно. Де ж Печерун? Де відьма? Несила терпіти, серце калатає в грудях, як підбитий птах, інколи здається, що воно ось-ось зупиниться…
Чути кроки. На порозі — чорні постаті.
— Ти, ти, Печеруне? Слава Перунові. А з тобою хто?
— Вона…
Цар звівся на ліжку, з острахом глянув на зігнуту постать, з-під хустини блиснули пронизливі, чорні очі. Махнув рукою чатовим:
— Вийдіть за двері. Очікуйте…
Відьма поволі наблизилася до ліжка. Він посміхнувся.
— Ось яка ти… А я чув про тебе, та жодного разу не бачив… Моя підлегла, а не бачив…
— Хто тобі набалакав, що я твоя підлегла? — глухим голосом запитала відьма.
— На моїй землі живеш…
— Хо-хо! — проквоктала відьма. — Спробуй, знайди мене…
— Добре, добре, ти в своєму ділі цариця…
— Ото ж бо!
— Ближче до діла… Радник сказав, що можеш дати мені…
— Невмирущість, — підказала відьма. — Правду мовив…
— Що для цього треба? — радісно підхопився цар.
— Багато чого, — загадково одвітила відьма.
— Все, що забажаєш. Печеруне, золота їй досхочу! Візантійських шовків, оксамитів — землю встели перед нею!..