Олесь Бердник - На вогні святому спалимо розлуку (сторінка 12)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_na_vohni_svyatomu_spalymo_rozluku.docx)Oles_berdnyk_na_vohni_svyatomu_spalymo_rozluku.docx163 Кб1629
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_na_vohni_svyatomu_spalymo_rozluku.fb2)Oles_berdnyk_na_vohni_svyatomu_spalymo_rozluku.fb2424 Кб1804
      — Спочатку постав мені чару та нагодуй, — пожартував Боян. — А я вам пісню заспіваю. При пінистій чарі та під веселу пісню краще бесідувати. Веди мене, царівно, щось вигадаємо, не пропаде твій коханий…

 

Дума третя

ЖИВА ВОДА

 

СИЛЬЦЕ

 

      Вої потягли Зореслава темними переходами, вкинули до льоху. Він боляче вдарився об каміння, схопився на рівні ноги, щоб знову змагатися з насильниками, та перед його носом грюкнули оковані бронзою двері, почувся зловтішний сміх воєводи Тирла, а потім у заґратованому віконечку з’явилося його баб’яче лице з ріденькими вусами, спотворене злобою.

      — Царівни закортіло смердові? Мало тобі ягниць та кіз смердючих, забажалося в царські покої залізти! Ха-ха-ха! В кошарі твоє місце, покидьку! Там треба було й лишатися.

      Зореслав не витримав їдучих кпинів, кинувся до ґрат, затряс їх, аж двері загули. Тирло відсахнувся, гидко вилаявся і пішов геть. Затихли кроки воїв, запала тиша.

      Юнак забігав у тісній кам’яниці, зачіпаючи тім’ям низьку стелю. Бився грудьми об холодний камінь, гамселив кулаками по стінах, ридав від безсилого гніву, картав сам себе за необачність. Правду казав батенько: не покидай степу, рідного Словути, гаю темного! Орел у небі вільний! А сів на землю — вже не відає, куди потрапить: у сильце, в болото, а чи прийме в груди стрілу мисливську. Чого ж він домігся? За подвиг — темницю, за любов — зневагу! О Світовиде! Як мені забути чаклунську ніч, місячне марево, мавок серед галявини? А може, нічого й не було? Лише привиди серця… Є лише оце — наруга, жорстокість посіпак царських, самотина! А царівна забуде його… а може, й забула вже? Що їй пастух, біля неї хмари лицарів. Хоч дурні та нікчемні, зате боярського роду…

      А цар? Як він міг так вчинити після того, як я його порятував? Навіщо мене вкинули сюди? Може, щоб я відмовився від царівни? А далі що? Знову кошара, кози, вівці? І чекання, нескінченне чекання… Ждати іншу любов? Кого ж він зустріне після такого полум’я? Хто відкриє йому таїну зачарованого лісу? Чия любов посіє зерна нової небувалої квітки? Хай навіть Мирося відмовиться від нього, хай стане зневажати, сміятися, а він в душі навіки збереже пам’ять про вогонь, що так солодко палив йому груди…

      Минав час, у льоху згустилися сутінки. Певно, настала вечірня пора. Десь недалеко почулися кроки, гомін чатових, брязкіт мечів. Зореслав затряс двері, розпачливо крикнув:

      — Люди, озовіться, в кого є жива душа!

      — Чого тобі? — почувся байдужий голос, до льоху зазирнув вусатий дружинник, при мерехтливому світлі смолоскипа його очі ховалися в тінях брів. — Чого репетуєш?

      — Я хочу додому, на волю! Де цар?

      — Іч, який швидкий? — насмішкувато буркнув дружинник, підморгуючи волохатою бровою. — А чого ти сюди поперся? Нащо зачепив павутину царську? Ге? А тепер пищиш, як муха в павукових лапах. Терпи, терпи! Згадають тебе, прийдуть, покаєшся… гляди — випустять тебе!..

      Зореслав одвернувся, сів у куточку льоху. Гидко й нестерпно було слухати їдкі речі дружинника. Краще мовчати й чекати. Не показувати страху перед царськими холопами. Краще смерть, аніж приниження перед нікчемними людцями, котрі забули, що таке воля!

      Десь здалека почулися притишені звуки гусел, гомін людей, схвальні крики. Хлопець прислухався.

      — Боян співає, — сказав дружинник, зазираючи у віконечко. — І мені кортіло б послухати, та ба, ти на мою голову десь узявся, треба сторожити. А вечір нині любий, тихий, таємничий.

      — А який вечір? — здивувався юнак.

      — А купальський. Дівчата й хлопці гулятимуть, віночки на воду пускатимуть. Веселощів — до рання!

      Дружинник одійшов, про щось гомонячи зі своїм товаришем. Зореслав охопив долонями голову, затужив. В таку казкову ніч сидіти під замком! А міг би з Миросею гуляти понад Словутою, показувати їй улюблені місця, розповідати про те, як водяники граються на викрутнях, чекаючи необачних плавців, про зеленооких русалок, що гріються проти місяця, співаючи журливих пісень, про зоряних дітей, які прилітають на землю у великі свята, щоб побавитися з людськими дітьми, погойдатися на вербовому гіллі.

      Мелодія гусел гучнішала, глухуватий голос Бояна чітко карбував слова жартівливої пісні:

 

Жив на світі хлопець,

З усього сміявся,

Нічому на світі

Він не дивувався.

Грім у небі грякне —

А йому байдуже.

Людям вельми страшно,

А йому — не дуже!

От схопили хлопця

Воріженьки люті

Кинули до ями,

Закували в путо.

Він собі сміється

Він собі регоче

Навіть у неволі

Сумувать не хоче.

Повели хлопчину

Голову рубати —

Він собі жартує

У руках у ката.

— Ой ти, кате, кате,

Мій коханий друже!

Головне — то жарти,

Голова — байдуже!

 

      Пісня скінчилася, почулися сердиті вигуки дружинників: “Іди, йди геть, Бояне! Не велено співати попід вікнами царевими. Горевій нездужає, звелів гнати тебе геть!”

      Запанувала тиша. Тільки чути було десь в куточку, як шарудять миші. Зореслав замислився: що означає химерна пісня співця? Не інакше, він її заспівав для мене. Щоб не боявся… А чому б то? Ждати визволення?. Від кого? Хіба, може, батенько разом з Бояном щось придумають?..

 

НАДІЯ

 

      Мирося надвечір знайшла Зорулю, потягла її в темний закуток, почала палко нашіптувати:

      — Все вирішено. Боян добру раду дав. Визволимо коханого, а тоді нехай цар кусає лікті. А ти, Зорулень-ко, щось зроби з отими дурнями-чатовими…

      — А що я з ними вдію? — розгубилася Зоруля.

      — Поведи на гульбище. Купальський же вечір! Чару добру хай вип’ють…

      — Невже так закохалася, Миросю? — здивувалася Зоруля.

      — Навіки! — палко обняла подругу царівна.

      — Дивися, щоб не сталося горя з тим коханнячком. Дочка царська і пастух…

      — Він мій цар і володар! Як побачила — світ вогнем зайнявся. А як побула з ним у гаю — душа моя за хмари полетіла!

      — От бачиш, — опасливо мовила Зоруля, — кажеш, що світ вогнем зайнявся… Може, він перелесник!

      — Коли перелесники такі, — крізь сльози прошепотіла Мирося, — хай забирають мене до себе. Нащо мені оці п’яні воєводи, оці дурні прислужники царські, що випрошують затишного місця у мого батечка? Зореслав один зупинив навалу ворожу, я сама бачила! Оце герой, лицар! Оце Яр-Див!

      — Годі, годі! — по-материнському буркотіла Зоруля. — Кудкудачеш, як курка над яйцем! Розхвалилася! Вже йду, йду…

      Вона, скрадаючись, пробігла переходами вежі, царівна — за нею. Чатові, почувши кроки, насторожилися, невдоволено гукнули:

      — Хто вештається?

      — Я, — грайливо одвітила Зоруля, з’являючись із-за стіни.

      — А, Зоруля, — вспокоївшись, позіхнув дружинник. — Чого бродиш увечері? Чом не гуляєш?

      — За вами прийшла, — всміхнувшись, мовила дівчина.

      — Як то за нами?

      — А Купала ж нині. Вже дівчата й хлопці збираються на кручах. Огні запалять. Весело буде — страх!

      Дружинник смикнув себе за вуса, перезирнувся з товаришем, той облизався, журливо похитав головою.

      — Гм. Воно б і нам не завадило… ківш меду перехилити… Так поставили ж нас, чатувати треба…

      — Для якого б то дива? — удавано здивувалася Зоруля.

      — Пастуха ж сторожити.

      — Так він же замкнений.

      — І то правда, — зрадів вусатий дружинник. — Не чаклун же він? Грати товстелезні, не перегризе…

      — То ходімо ж. Бо вже палять вогні. Ой весело буде!

      Дівчина схопила вусатого воя за руку, потягла до виходу. Другий чатовий глянув їм услід, махнув рукою і кинувся доганяти їх, бурмочучи на ходу

      — Як втече — то й з-під варти втече. А як не втече — то і так не втече. Піду і я, може, десь моя доля вінок сплітає…

      А Мирося стояла в закутку вежі біля віконниці, ждала, дивлячись на просторе видноколо словутинської долини. На кручах уже палахкотіли вогнища, золоті іскри котилися стрімким потоком до небесного шатра, розсипалися там на темно-синьому тлі, ставали зірками, розпочинаючи вічну казку літньої ночі. Над гаєм котилися пісні. Мирося тремтіла від хвилювання — вирішується її доля. Все буде інакше віднині: нема дитячих забав, нема батька, нема царства! Є нова стежина — страшна, небезпечна, з якої вже нема вороття! І не треба…

      Неподалік від неї прогупали важкі кроки дружинників, почувся безтурботний, веселий сміх Зорулі. Пора!

      Мирося добігла до льоху, зашкребла у віконечко.

      — Хто там? — озвався Зореслав.

      — То я, наречений мій, — прошепотіла царівна.

      Юнак метнувся до дверей, притиснувся до ґрат, побачивши в сутінках кохане личко, болісно застогнав.

      — Для потіхи так мене назвала?

      — Зореславе, я покохала тебе одразу, як зустріла в степу! Навіщо ж гризота? Не я винна, що тебе вкинули сюди. Ти одгадав мої загадки — сам Яр-Див велів, щоб ти став моєю дружиною. Я супроти долі не рушу. Серце моє горить!

      Юнак взяв її пальці до своїх долонь, почав цілувати.

      — Соколице моя! А я вже гадав, що ти покинула мене в неволі!

      — Я гомоніла з Бояном. Тобі треба втікати…

      — А ти?

      — Я з тобою…

      — Не хочеш бути царицею?

      — Навіщо мені царство? — тихенько засміялася дівчина, пестячи пальцями юначе личко. — В очах твоїх все моє царство.

      — О Перуне! Тепер мені не страшна й темниця!

      — Але ж пора визволитися з неї. Ми придумали ось що: вночі викрадемо ключ, він у радника Печеруна. Як засне, Зоруля підкрадеться…

      — Згода! — стиснувши їй руку, прошепотів Зореслав.

      — Нині Купала, довкола вогні, галас, ніхто не почує! А ми до світання будемо вже далеко, там жодні царські посіпаки нас не дістануть. Цсс! Хтось ходить. Я біжу, коханий! Надійся!..

Пошук на сайті: