Олесь Бердник - На вогні святому спалимо розлуку (сторінка 14)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_na_vohni_svyatomu_spalymo_rozluku.docx)Oles_berdnyk_na_vohni_svyatomu_spalymo_rozluku.docx163 Кб1602
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_na_vohni_svyatomu_spalymo_rozluku.fb2)Oles_berdnyk_na_vohni_svyatomu_spalymo_rozluku.fb2424 Кб1702
      — Відьма з Ведмежої Долини хай вам співає, — засміялася Зоруля. Підхопила хвиля дівчат та парубків, закружляла в нестримному танці полум’яної стихії. Юнак перескочив понад одним багаттям, другим, третім, жарке нутро пломеню дихнуло в обличчя, збадьорило. Дівчина потягла його далі вузькою яругою, що вела вниз, до Словути. А вслід їм котилася прадавня мелодія купальської пісні:

 

Діва на Купала

Зіллячко копала,

Вночі чарувала,

Богам дарувала:

Одному — Дажбогу,

Перуну — другому,

Третьому — Стрибогу,

Четвертому — юнакові молодому!

Діва на Купала

Віночок сплітала,

На воду пускала,

Просила, благала —

В Словути святого,

У неба ясного,

В потоку дзвінкого

А в четвертого — у вітру весняного..

Ой несіть віночок

На чистий струмочок

Там, де хвиля миє

Крутий бережечок

Як він ждати буде

Хай не бачать люди

Хай вінка коханий

Повік-віки весняного не забуде!

Візьмемось за руки,

Подамось на луки,

На вогні святому

Спалимо розлуку!

Пісню заспіваймо,

Літо прославляймо,

У яснім коханні

Лиха-горенька не знаймо!..

 

      Пісня віддалялася, затихала. Ріка дихала паркими туманами. Між стовбурами вікових дерев замиготіло полум’я, біля нього колихалися тіні. Назустріч метнулася тонка постать Миросі.

      — Хто це?

      — Бери свій скарб! — сміялася Зоруля, жартома штовхаючи Зореслава в спину.

      Царівна кинулася юнакові на шию, обняла його, палко цілуючи у в очі. Потім відсторонилася, потягла до багаття. Підвівся Корінь, зворушено сказав:

      — Слава Купалі, живий. Що ж сталося? Отямився Горевій? А ми вже метикували, як тебе витягти. Добре, що рук гидити не довелося. Дивися ж, синочку, тепер шануй волю. Дякуй Яр-Дивові, що перше сильце тріснуло. Наступне може бути з бронзи або заліза. Хто віда, чи вистачить сили розірвати його?

      — Не відаю, батьку, чи вискочив я з сильця, — махнув рукою Зореслав. — Може, в гірше потрапив…

      — Як то? — здивувався Корінь.

      З-за багаття виступив Боян, в темних проваллях його невидющих очей тривожний запит. Полум’я скакало, тріскали жарини, над головами шумів стовічний дуб, а люди мовчали, здивовані несподіваним словом юнака.

      — Що сталося, Зореславе? — зрештою запитав співець.

      — Цар випустив мене. Сказав, що Мирося стане мені дружиною…

      — О радість! — скрикнула щасливо Мирося. — Чому ж печаль?

      — Зажди! Він сказав, що теє буде лиш тоді, коли я добуду для нього живу воду…

      Старий Корінь розгублено глянув на Бояна, той задумливо покивав головою. Мирося торкнулася юнакового плеча.

      — І ти… обіцяв йому?

      — Я дав клятву.

      — О дурний хлопче! — ляпнув себе по колінах Корінь. — Навіщо ж давати клятву, не відаючи, чого від тебе жадають?

      — То не цар, — озвався Боян. — То Печерунова хитрість. Підступний змій… Що ж гадаєш діяти, юначе?

      — Не знаю, — похнюпився Зореслав, ворушачи палицею багряні жарини. — То ж казка — жива вода? Де її знайти? А Горевій велів не вертатися до Витича доти, доки не матиму води!..

      — Хай чекає! — безжурно скрикнула Мирося, пригортаючись до Зореслава. — Хай йому царство, скарби, земля. А ми з тобою, соколе, полинемо у вольні краї. Бояне! Ти обіцяв показати нам путь. Мине ніч, ми попливемо Словутою вниз. Вже є припаси, є човен…

      — Миросю, я поклявся, — тихо озвався юнак.

      — Та клятва добута хитрощами…

      — Дівчино, не збивай мого сина, — похмуро заперечив Корінь. — Він не зламає слова, кому б не дав його. Ох Зореславе! Тут я не маю для тебе ради. Питай Бояна…

      — Тихо, діти, — мовив співець, простягаючи руки до вогню. — Женіть геть журу-гризоту. Хто відає, де його заповітне? Все життя людини — дорога, яку треба пройти, чи вона тяжка, чи легка. На веселих дорогах, на широких шляхах не знайдеш ні правди, ні жар-птиці не спіймаєш. Печерун гадає, що жене Зореслава у безвість? Не йому про теє знати, діти мої. Доню, вспокійся, не тривожся, чує моє серце: і в огні не згорить твій суджений, і в воді не потоне, і не впаде від меча вражого! Слухай раду мою, Зореславе: дав слово — маєш його виконати!

      — Але ж вода жива — то байка? — розгублено запитав юнак.

      — Чув я від Тайно-Дива, старого ведуна в Чорних Горах, — суворо сказав Боян, — що є жива вода Мають її небесні діти Світовида, що з давніх-давен живуть на нашій землі…

      — Хто ж вони? — розкрила Мирося вуста від подиву

      — Рід і Лада. Наші пращури Давно те діялося в незапам’яті. Жили Рід з Ладою та своєю родиною в зоряному дивоколі, широкому й вільному. Багато було там люду — лічити не перелічити І всього мали люди вдосталь на Землі Світовидовій: плодів дивовижних, оксамитів зоряних, палаців самоцвітних, кораблів летючих, що на них вони літали аж до вогнистих зірок…

      — До зірок? — сплеснула долонями Зоруля. — Як же таке можна? Еж вони палючі, як жар!

      — Все тим людям було під силу, — сказав Боян урочисто. — А в дивоколі їхньому не одне сонечко світило, а двоє: наш Яр-Див, котрому ми поклоняємося, і ще дивне світило — Білобог, котрого пращури величали Страхом…

      — Таким страшним воно було? — зіщулилася Мирося.

      — Де там! — осміхнувся Боян. — Страхом нарекли те світило тому, що було воно страх яке прегарне. Казали прадіди, що під тим сонцем люди жили багато віків не старіючи, зберігаючи силу й молодість. Проте й там знайшовся ворог, що посіяв у чистім краю отруйні зерна. І почалася війна кривава, згубна. Розпалося ясне зоряне царство на дрібні частки. І дотепер, буває, падають на землю шмаття того світу, а ми кажемо: падаюча зоря! І згасло від тої руїни чарівне світило Страх, потемніло. Білобог став Чорнобогом. Страх, котрий радував людей, став привидом, що ним лякають дітей…

      — І всі небесні люди згинули? — зажурилася Мирося.

      — Не всі. Тих, що лишилися живими, Рід і Лада посадили на великий летючий човен, і попливли вони зоряною рікою до нашої землі. І став той човен у дивоколі Місяцем, котрий пращури прозвали Срібен-Дивом. А з місячного дому спустилися Рід і Лада на гори високі, неприступні. Дика земля була, непривітна. Та не злякалися того пращури. Сказали дітям своїм: “Ідіть, діти, живіть на цій важкій землі, будуйте поселення, привчайте диких звірів до праці, населяйте дикі краї. І дружіть із земними племенами. Непривітна нова наша отчина, та колись ми повернемося у небо, як чистим вогнем спопелимо в серці своїм зернята забуття. Відтоді ми й запалюємо купальські вогні та стрибаємо понад ними. Ви гадаєте, що то просто так — веселощі? А направду — то ми готуємося стрибати понад прийдешнім вогнищем, яке має спопелити в серці людей зернята забуття. І тоді матимуть люди крилаті тіла і житимуть знову поміж зорями…”

      Розсіялися діти Роду і Лади хто куди в новому світі. А опісля й забули, хто вони, звідки. Почалася знову ворожнеча. Багато племен, народів на землі, та всі вони — діти Роду і Лади. Ждуть прабатьки синів своїх, ждуть довго й терпляче. Живуть вони на горах високих, кришталевих. І мають Рід та Лада воду живу, що оживляє мертвих, дає невмирущість. Проте знаю я, що вода тая може дістатися лише великому лицареві, котрий не побоїться стрибнути понад заповітним багаттям. І ще є правічний заповіт: від того воя, який не злякається правічного вогню, піде славетний рід, що поведе дітей Роду й Лади у зоряний край…

      — Славна казка, — зітхнув старий Корінь, і в його темних очах з’явилася зажура. — Якби ж теє сталося…

      — Станеться, Кореню! — твердо мовив Боян. — Бо заповіли той дивоглядний шлях мудрі пращури. То ж і подумай, Зореславе, на яку таємничу стежку ступаєш. То велика хвилина для яровитського краю, діти. Не зганьбіте її. Нині ніч для пісень і кохання. Ідіть, поспішіте втішитися дарунками купальської ночі, сповніть серця казкою. А’ вдосвіта маю до тебе, Зореславе, важливу бесіду. Чекатиму тебе тут, на галявині…

 

СЛОВУТА

 

      Словута несе Зореслава на своїх грудях униз, до моря, а в душі вогняними жаринами карбуються тихі слова Бояна, сказані на прощання, його батьківське напуття:

      — Корінь — рідний вітець, та любов його сліпа. Мирося — твоє серце, та кохання її — незрима припона. При них не можна сказати тобі того, що маєш знати, юначе. Шлях твій до мети — не барвиста казка, яку так любо слухати на колінах матері чи батька або в затінку квітучих кущів. Йдеш ти, синку, в тяжку дорогу, і провідна зоря одна в тебе — твоє серце Ніхто не допоможе, не покаже, не підтримає, коли в душі твоїй згасне вогонь шукання. Проте вислухай на прощання пораду мою, а коли настане пора, згадай ці слова — в них прихована правда:

      На розпутті вибирай шлях такий, звідки нема вороття.

      За словом є думка, за думкою діло, за ділом є погляд очей, а в глибині очей — нерушимість мовчання.

      Станеш над прірвою — пам’ятай: ти є те, чого не можна віддати!

      А тепер пливи, синку. У вільній твердині, за порогами, тебе щиро зустрінуть. Ось візьми знак, бронзову ладунку, а в ній — срібна куля, образ Яр-Дива. Покажеш Ярогану — ведуну лицарському. Він вкаже шлях, може, нарадить супутників, бо ж самому в далекі землі не пройти. Пливи ночами, вдень спочивай. Словута донесе тебе до порогів, а там, понад берегом, до твердині. Хай Світовид береже тебе, синку. Чує душа моя: звідаєш горя немало, та й славу велику уздриш…

      Тануть голоси. Тиша над світом. Нікого нема. Лише Зореслав на човнику і дивоколо блакитне вгорі.

      Вдень юнак зупиняється десь у затишних затоках, витягає човник на берег у найгустіші лози, щоб вороже око не назирало, і лягає спати. Сон у нього легкий, полохливий, ніби в перепілки поміж стиглим житом. Сновидіння тривожними тінями обсідають свідомість і бентежать уяву. Інколи затріщать лози, кинеться зі сну хлопець, вхопившись за меча, а потім прислухається і заспокоюється: то десь у хащах нишпорить лисиця, полюючи за дикими качками.

      Гасне довгий літній день. Повзуть сутінки. Знову човен на воді, прудка течія підхоплює хистку посудину, виносить на широке річище. Інколи помічає Зореслав у нічних сутінках постаті рибалок, невідомих людей, чує гомін, бачить тремтливі вогні. Старанно обходить, обминає хлопець зустрічних не тому, що страхається, а щоб зайвий раз не потрапити в несподівану пастку.

      Безвітряні дні, зоряні ночі минають. Розпечене сонцем дивоколо гнівається, котить у високості грозові хмари. Запрягає Перун вогняних коней, скаче шаленим галопом понад світом, пускає сліпучі стріли у невидиму ціль, а луна від копит чаклунського коня котиться поміж захмарними горами у далечінь.

      Великі краплі дощу дзвінко клюють плесо ріки. Юнак поспішає витягти човна на луг, перевернути його і заховатися під днищем. Вчасно! З неба рушиться стіна води. Словута пінисто надимає груди, все довкола пропадає в темно-сірій імлі, помережаній синіми блискавицями.

Пошук на сайті: