Олесь Бердник - На вогні святому спалимо розлуку (сторінка 15)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_na_vohni_svyatomu_spalymo_rozluku.docx)Oles_berdnyk_na_vohni_svyatomu_spalymo_rozluku.docx163 Кб1602
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_na_vohni_svyatomu_spalymo_rozluku.fb2)Oles_berdnyk_na_vohni_svyatomu_spalymo_rozluku.fb2424 Кб1702
      Гроза минає, несе тривожну вагітність далі й далі, над лісами, полями і степами, а Зореслав знову рушає в путь, п’ючи повними грудьми освіжене блискавицями повітря, настояне на квітах і травах словутинських лук.

      Нижчали крутоярні гори. Щезали ліси. На березі частіше з’являлися валуни, кам’яні громаддя. Словута повужчав, помчав потужні води стрімкіше, шаленіше. Тривога закралася в юнакове серце: недалеко пороги, треба остерегтися…

      Тепер він вже не пливе ночами, щоб не наскочити на підводний камінь. Встає на світанні, править човен попід берегами, насторожено вдивляючись у дикі кручі, порослі густотрав’ям. В палючому небі кружляють степові орли, інколи понад берегом пробігають табуни диких коней і оленів. І знову спокій, тривога і шаленість річкового плину.

      В кінці липня надвечір два довгі дуби метнулися найвперейми Зореславові, на них видно було з десятеро людей, одягнутих у волохаті вовняні безрукавки, з луками в руках. Напасники люто репетували, погрожували, замикаючи юнака в кільце. Він став гребти до густих очеретів, пригинаючись до днища човника, щоб, бува, яка стріла не зачепила. Та лихо не забарилося! Зламалося весло, човник наскочив на камінь і перевернувся. Переслідувачі радісно загаласували. Зореслав, не вагаючись, пірнув у прохолодний плин, попід водою поплив до берега. Він робив це незгірше від риби. Виринувши між густим ситником, юнак обережно визирнув. Напасники крутилися біля каменя, де він перевернувся, витягали нужденні пожитки з води, про щось жваво гомоніли.

      “Добре, що батьківський меч при мені, — подумав Зореслав, — буде чим оборонитися…”

      Він побрів до берега, розгортаючи пружні стебла очерету. Ступав обережно, щоб не хлюпати. Вибравшись на сухе, причаївся між кам’яним громаддям. Скелі, нагріті сонцем за довгий день, дихали теплом. Зореслав роздягнувся, викрутив мокре шмаття, розвішав на камені. Над світом спадала ніч, запалювала барвисті зорі. Зореслав тремтів від прохолоди чи, може, від хвилювання, дивився у дивоколо, міркуючи над тим, куди йому далі йти. Він виплив на правобережжя, треба триматися Словути, вже десь неподалік має бути вільна твердиня. Аби лише побачити якогось лицаря, котрий вкаже шлях…

      Ще два дні прокрадався юнак поміж бур’янами та чагарями до полудня. Нічого не їв, лише інколи пив воду річкову та смоктав солодкий корінь чар-зілля.

      Шлях йому перепинила вузька глибока протока. На тім боці кучерявилися пишні верби, за ними чорно-зеленою стіною стояли стовічні дуби. Юнак, повагавшись, вирішив дістатися туди. Там, на острові, має бути багато пташиних гнізд, можна розшукати яйця, спіймати риби попід кущами — окунів, сомів, миньків, а то й ляща. Цього Зореслав навчений ще змалку.

      Перепливши, хлопець обережно пройшов понад берегом піщаною косою, минув вербовий гай і зненацька сахнувся назад. Та було пізно! На нього налетів вершник, почулося іржання коня, в повітрі синьою блискавицею заіскрився меч. Юнак притулився спиною до дуба, оголив батьківську крицю, збираючись дорого віддати своє життя. Проте вершник не нападав, між чорними вусами заблищали зуби, він усміхнувся, а в ясно-карих очах промайнула цікавість.

      — Хто будеш?

      — Яровит, — гордо відповів Зореслав.

      — Куди прямуєш?

      — Шукаю вільну твердиню. Коли ти ворог — бий одразу. Бо живим не дамся.

      — Славно, славно! — загукав вершник, ховаючи меча до піхов. — Дай руку, юначе, сідай позад мене на коня. Доля привела тебе туди, куди ти прагнув. Я чатовий вільної твердині. Завтра мій чура поведе тебе до старших. Та не бійся, сховай меча. Тут тобі ніхто не заподіє зла…

 

ВІЛЬНА ТВЕРДИНЯ

 

      Віковий ліс, непролазні хащі на островах, помережаних словутинськими протоками. Хто не відає потаємних стежок, той не знайде шляху до лицарської твердині. Скелястий вигорбень оточено подвійним валом: один з каменю, другий — з товстелезних дубових паль. А далі — майдан, і довкола нього просторі затишні землянки. Посередині майдану височить високий бовван Яр-Дива: такого ще не видів Зореслав у яровитському краю. Має він два чоловічих лиця, два жіночих, а над головою — золота куля Дажбога-сонця. Трохи нижче — люди, взявшись за руки, завмерли в танці, а ще нижче — коні, корови, леви, олені, летючі птахи, а вже зовсім біля підніжжя — змії, риби й черепахи. І все те опирається на потужне коріння дерева, обвитого пишним листям. Гарно, дуже гарно вирізьблено постать Яр-Дива — Світовида, але не відає Зореслав, що означають такі втаємничені образи.

      Юнака привели до землянки, там він дві доби спочивав, прокидаючись, млів од нетерплячки, коли ж настане зустріч з Яроганом — ведуном лицарським. Вдень його запрошували до спільного обіду: на столах під крислатими вербами парували шматки вареної та печеної риби, духовито пахтіли житні коржі, бурштиново іскрився мед в щільниках. Лицарі мовчки їли, доброзичливо поглядаючи на юнака, проте не розпитували нічого. Мовчки розходилися, кожен в своїй справі. Вдень майдан завмирав. Десь над берегами чувся гомін, іржання коней, долинали веселі перестуки молотів з кузні, над чагарями де-не-де курилися дими.

      Надвечір третього дня юнака покликали до Ярогана. Ведун мешкав у землянці над потоком, біля входу до житла лежав здоровенний білий пес. Він ліниво розплющив очі, глипнув на Зореслава байдужим поглядом і знову задрімав. Провожаті одійшли, вказавши йому на двері. Хлопець несміливо відчинив їх.

      У кам’яній грубці танцювало полум’я, освітлювало постать сивоусого діда, вбраного у білу лляну сорочку, що сягала нижче колін. Він тримав у руках жовті шкіряні сувої, повагом розгортаючи їх, розглядав мереживо чорних і червоних знаків. Уздрівши Зореслава, дід ласкаво всміхнувся, кивнув на обрубок верби, сів до вогню.

      — Сідай, синку. Яроган слухає тебе.

      Юнак, хвилюючись, добув з-за пазухи ладунку Боянову, подав її ведунові. Той відкрив, глянув на срібну кулю, поцілував священний знак. Вернув ладунку Зореславові.

      — Сховай, синку. То знак від мого побратима Бояна. Твоє слово — його воля. Така умова між нами. Вірю старому Боянові, він не пошле до вільної твердині людину без важливої потреби…

      Юнак розповів ведунові все, що сталося в рідному Витичі. Яроган слухав мовчки, задумливо дивлячись на танець вогняних язиків, крутив довжелезного вуса, а в його прозорих очах пливли тіні, й важко було збагнути — схвалює він мандри юнака чи осуджує.

      Якусь хвилю тривала тиша, коли Зореслав скінчив свою оповідь, а потім Яроган, тяжко зітхнувши, мовив:

      — Непростий вузол зав’язала доля, синку. Він не лише твій, багато людських доль зійшлося до твоєї стежини. Допоможу тобі на першій порі, а там покладайся на зірку провідну. Матимеш двох друзів-юнаків. Познайомлю тебе з ними взавтра, бо одному не здолати такого шляху. А тепер заспокойся. Хай не бентежиться серце твоє. Бачу, тремтиш від напруги. То перше, чого слід спекатися: де б ти не був, пам’ятай, що стоїш на своєму місці. Ти господар тієї висоти, яку здолав своїми крильми. То — запорука волі, яку стверджує наша твердиня. А тепер питай. Бачу, цікавить тебе багато, а наші лицарі мовчазні…

      — Правду мовиш, батьку, — палко сказав Зореслав. — Подив і зачарованість маю в душі. Звідки в цих пущах вільна твердиня? Хто поклав їй основу? Довкола неситі царства й королівства, смерди й раби, а тут — вольні вої, котрі не піддаються нікому…

      — Оповім казку тобі, Зореславе. Давно це було, у славному східному царстві. Жив у бідній родині юнак, виростав у злиднях та біді, бачив тяжку працю батьків, щоденну покору, терпіння, а за все те — зверхність і кпини володарів. І не стерпів тієї наруги юнак, зібрав людей на майдані, почав промовляти:

      — Люди! Вся сила — у вас, все багатство — від вас, у вас — пісні й мудрість; чому ж схиляєтеся ви перед велінням володарів? Чому животієте в муках і нестатках, несучи на спині власних ворогів?

      Вислухавши юнака, злякано розбіглися люди по своїх притулках. А знайшлися такі, котрі розповіли про все цареві. І схопили сміливця, кинули до темниці. Втік юнак з неволі, зібрав гарних хлопців, почав грабувати володарів, роздавати скарби біднякам. Дякували раби своєму захисникові, проте душі їхні залишалися у рабстві, і ще темніший страх оповивав серця, бо слуги царські шаленіли по селищах та городищах, помщаючись за поразки в бою з вільними бунтарями.

      Минали літа. Один за одним гинули повстанці. Знову лишився сміливець самотнім, так і не розірвавши кільце рабства. І відчув він, як тяжко те здійснити, бо приреченість і покора пустили глибоке коріння в душі людей.

      Пішов бунтар у гори, запалив вогнище на високій скелі, сів біля нього на камені. І сказав сам собі: “Я вільний. Не рушу з місця доти, доки не прийдуть до мене чисті серця, які прагнуть волі.”

      Промайнуло багато років. Мандрував тими горами ще один шукач правди. Побачив легіня біля вогню, все збагнув. Присунув камінь до багаття, сів і собі, простягнувши руки до пломеню. Довго горіло незгасне вогнище, доки зібралося до нього семеро лицарів волі. А відтоді вирішили вони йти у світи, щоб нести людям казку про грядущу волю. Так і зробили: де проходили вони, там діти чули казки про героїв, де з’являлися коні вільних лицарів, там спалахувало повстання супроти сваволі…

      — А де ж вони тепер? — зворушено запитав Зореслав.

      — Між людьми, — тихо відповів ведун. — Незримо йдуть по світу, лише немовлята й вагітні жінки інколи бачать їх та їхніх чарівних коней. Словутинська вільна твердиня — то луна їхньої ходи. Прадавній заповіт залишено нам: колись лицарі волі всю землю виведуть з рабства…

      — А коли теє буде?

      — Навіщо питати — коли? Вважай, що ти в путі до того чарівного дня. Чи збагнув, юначе?

      — Важко мені охопити все одразу. Гарно й страшно. Проте легко в грудях, як після грози…

      — Допоможу. В тому шляху, куди ступаєш, треба мати не лише мужність, а й мудрість, знання. Твої товариші знають грецьке наріччя, персійське, переймеш те знання від них. А ще навчу я вас наріччя індійського, воно вельми важливе буде. Глянь на ці сувої — тут знаки мови…

      — І їх можна збагнути? — здивувався хлопець.

      — Так. Тут записано шлях до індійських країв, їхні слова і багато чого іншого. Дам тобі, синку, меча вогняного, бо крицевий не завжди допоможе. Хай же Яр-Див — наш покровитель — чатує над твоєю стежиною…

      — Ти благословив мене великим ім’ям, батьку. Скажи ж мені, що означають дивні малюнки на його боввані?

      — Ага, — схвально озвався ведун, — ти запримітив ті знаки? То добре, чіпке око маєш. Слухай же, що промовляє до нашого серця те мудре твориво. Вгорі — золота куля: то Світовид, Яр-Див, сонячне світило, що дає нам силу, життя й розум. А під ним чотири лики людські — два жіночі, два чоловічі. То ми, люди, минулі й грядущі, від початку й до кінця земного роду. А ще чотириликість означає, що охоплює людська думка й серце чотири сторони світу, володіє чотирма потугами сил: вогнем, землею, водою і повітрям. Ще нижче ти бачив коней, корів та розмаїту твар, що вільно живе у лісах, степах, у водах і болотах. А все те має початок від дерев і трав, бо й тварі і люди живляться зеленню, а бере вона соки від Землі-Матері, а огонь — від Вітця, Яр-Дива. Так все, синку, замкнено у спільне коло і ніхто не сміє порушити його віковічну ходу. Лише праведні герої, що живуть задля волі і інших людей, покидають земне коло, щоб повернутися до інших світів у дивоколі, де колись жили наші пращури Рід і Лада.

      Пам’ятай же, Зореславе, мудрі знаки. Не поруш того заповіту єдності. Не вбий задарма жодної істоти, не зрубай без потреби жодного дерева. Бо вчинивши інакше, ти гидиш і замулюєш те джерело, що напоїло тебе водами життя…

 

ДРУЗІ

 

      Вони прийшли другого дня, коли сонце вставало над верхів’ям лісу, кидаючи багрянисті полиски на словутинський плин. Яроган покликав юнака з землянки, підвів до двох хлопців.

      — Ось Вітрограй і Дуб — молоді лицарі. А оце — Зореслав, наш новий побратим. Відкрийте душі одне одному…

      Хлопці гостро зиркнули на пришельця, оглянули його з голови до ніг, ніби полоснули по душі мечами. Невловиму мить оцінювали. А потім по-дитячому засміялися. До вподоби припала їм врода юнака, ясно-сумовиті очі, високе відкрите чоло.

Пошук на сайті: