Олесь Бердник - На вогні святому спалимо розлуку (сторінка 17)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_na_vohni_svyatomu_spalymo_rozluku.docx)Oles_berdnyk_na_vohni_svyatomu_spalymo_rozluku.docx163 Кб1602
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_na_vohni_svyatomu_spalymo_rozluku.fb2)Oles_berdnyk_na_vohni_svyatomu_spalymo_rozluku.fb2424 Кб1702
      — Зульфіра, Зульфіра, — шепотіли з острахом раби, одвертаючись. Хлопці дивувалися: чим так зацікавилася султанова донька, що навіть слухає пісні полонених?

      Минуло два тижні. Побратими вирішили втікати. Дуб назирив місце, де можна було копати підземний хід: від густих кущів троянд — до кручі за стіною, що виходила до затоки.

      Копали вночі, по черзі. Один спав, а двоє працювало. Землю розсипали поміж деревами, а частину кидали в потічок, і вода несла її за межі саду.

      За три тижні нору викопали під стіну. Роботи лишилося небагато днів на три. Хлопці приготували чисте вбрання, ножі, трохи харчу. Та в передостанню ніч їх вислідили.

      Чорношкірі вої з смолоскипами оточили слов’ян, в груди їм націлювали списи та шаблі, хтось ударив Зореслава бойовою палицею, чулися погрозливі вигуки. А потім — владний голос:

      — Дорогу!

      Вражені побратими узріли прегарну дівчину: вона відкинула серпанок і свердлила чорними очима Зоре-слава. Хлопці мовчали, зацьковано оглядаючись довкола. Тепер їм не вибратися з неволі, всі шляхи до втечі одрізано! Лишалося одне — в темницю, в кайдани і сморід.

      — Ви хотіли втекти, чужинці? — дзвінко запитала Зульфіра.

      — Так, володарко, — сміливо глянув Зореслав у її прекрасне обличчя. — Хіба не є то останнє право раба?

      — Дивні люди, — вела далі султанова донька, — чому втікали ви з цього чарівного саду? За ним — товпища моїх підлеглих, вони вільні, та що мають, окрім злиднів і вічного прагнення здобути притулок і їжу? Багато з них мріють потрапити сюди…

      — Є домашні звірі, — відповів Зореслав, — а є звірі дикі. Одним добре у неволі, а іншим неволя — смерть. Ми — вільні птахи, прекрасна володарко. Життя нам — лише у небі…

      — Чи знаєте ви, — гостро мовила Зульфіра, — що за втечу з мого саду позбавляють життя?

      — Нам відомо про це, — схилив голову яровит.

      — І все-таки йшли на смерть. В ім’я чого?

      — Велика доля веде нас, — палко мовив Зореслав, з довірою глянувши дівчині в очі. — Що нам смерть, коли там, далеко від твого чарівного саду, ждуть нас рідні люди? Без них ми лише тіні, бо життя без любові — мара…

      — Життя без любові — мара, — прошепотіла Зульфіра, і на її личку промайнула хмарка смутку. — Як страшно ти сказав, чужинцю! Ти вразив мене в серце. Я не відаю любові, не знаю, що вона дає. Я слухала ваші пісні, вони тривожили моє серце не розумію чому.

      — Ти прегарна, володарко, — щиро мовив яровит, — і можеш дати щастя найкращому лицареві. Вір мені. Але серце моє не вмістить іншої, крім тієї, яка стрибнула зі мною над священним вогнем…

      — Розкажи мені про себе, юначе, — попросила Зульфіра, — розкажи все…

      Чорношкірі вої, котрі тільки що готові були розтерзати на шматки втікачів, з подивом дивилися, як могутня володарка слухає схвильовану мову білошкірого чужинця. Очі її то спалахували вогнями захоплення, то туманилися смутком, то мерехтіли тривогою. І такою щирою, ніжною й довірливою здавалася вона побратимам, що вони забували іноді, де опинилися і в якому стані.

      На темно-синьому дивоколі вже блідли зірки, коли яровит скінчив свою розповідь. Зульфіра рвучко підвелася з мармурового сидіння, рішуче махнула рукою воякам:

      — Йдіть геть!

      — Але ж, повелителько… — з острахом сказав наглядач, — вони втікачі й повинні…

      — Я звільняю їх, — владно сказала султанова дочка. — Випиши їм фірман, дай золота. Віднині вони не раби, а мандрівні лицарі.

      — Твоя воля — закон, — кланяючись, пробурмотів наглядач, заздрісно поглядаючи на вражених слов’ян.

      Хлопці не вірили тому, що сталося, дивлячись, як відступають від них вартові і щезають між деревами саду. Дівчина м’яко всміхнулася, торкнувшись ніжними пальцями Зореславового плеча.

      — Ти розбудив мене, ясноокий чужинцю! Я дуже довго спала. Лети! Мої слуги допоможуть вам сісти на корабель, що пливе до Індії. Зустрінеш свою любов — згадай мене.

 

ВОДОКРУТ

 

      Перський торговий корабель щасливо доправив побратимів до Індії. Без особливих пригод дісталися вони Лахора, де на окраїні міста знайшли умовлений притулок. Там їх зустрів літній чоловік в жовтогарячому плащі, поголений. Оглянувши прибулих пронизливими чорними очима, він гарною грецькою мовою привітав їх, запросив відпочити. Шанобливо взяв у долоню знак, який словутинський ведун з вільної твердині поклав у Зореславову ладунку: то був срібний бовван Світовида — Яр-Дива малесенька подоба того кумира, що стояв на майдані Хортиці. Яровит віддав також господареві сувій тонкої шкіри, зашитий у ногавицю. Там було послання від Ярогана. Прочитавши знаки, індус пильно глянув на побратимів, схвально кивнув, але більше не промовив і слова. Одвів їх до невеликої затишної кімнати, а сам зник.

      Хлопці одсипалися після важкої путі, навіть їсти не хотілося. На світанку за ними прийшли. За ворітьми, біля кам’яної стіни, били копитами землю осідлані коні. Окрім господаря, слов’ян вітав ще низенький хлопчина з вузькими очицями, вбраний у білу сорочину й такі ж штанці. Зореслав хотів щось запитати, та господар притулив пальця до вуст, дав знак сідати на коней.

      Їхали довго, цілий день. Спочивали й годували коней в скелястій ущелині біля вогню. Поруч гримотів у долині прозоро-зелений потік, у густих заростях пронизливо верещали сміховинні створіння — мавпи, яких побратими бачили вперше в житті.

      — Наче людина, — дивувався Дуб, дивлячись, як тварини вихоплюють одна в одної з рук плоди. — Тільки що з хвостом…

      — Розкажемо вдома — не повірять! — заливався сміхом Вітрограй.

      Ще дві доби мандрували побратими вслід за мовчазним провідником. Гори повищали, піднялися у дивоколі величною вартою, заіскрилися крижані шапки на верхів’ях. Коням вже важко було йти вузькими стежинами над глибокими прірвами, інколи доводилося спішуватись і обережно пробиратися крутизною, ведучи тварин за вуздечку. Нарешті під вечір вони дісталися високого плаю, там побачили хатину із смолистих хвойних дерев, покриту тесом. Назустріч їм вийшов високий дід з палицею в руці, допоміг розсідлати коней, мовчки повів до житла. На цупкій циновці старий посадовив гостей, запропонував молоко й дикий мед, а опісля звелів спати.

      На світанку юного провідника вже не було, а з ним щезли й коні. Дід знаками показав, що далі треба йти пішки…

      Скелі громадилися до неба, нависали над головами, загрожували розчавити необережного. Провідник пробирався поміж кам’яними велетами легко й упевнено, не оглядаючись, а побратими не могли позбутися тривоги, хоч на душі було урочисто й святково.

      Дихати стало важче. Всюди розчахувалися грізними пащами безодні, десь внизу клекотіли, бурунилися потоки, але так глибоко, що до стежини навіть не долинало шуму.

      Тиша, барвисті скелі і небо.

      Інколи Зореславові здавалося, що все це сниться. Йдуть вони понад крутизною, прямують у таємничу далечінь, прагнуть сягнути чогось жаданого… і не можуть прокинутися.

      Спадали сутінки. Провідник запалив смолоскип, вів побратимів сторожко, обережно. Багряне коло вогню вихоплювало з мороку невеликий шмат стежини, а з боків тремтіла, дихала невідомістю й неспокоєм зловісна імла.

      Лягли спочивати опівночі. Вдосвіта встали, знову йшли цілий день, спочивши лише раз, щоб зварити затірки з ячної муки.

      Минув тиждень. За той час мандрівники не зустріли жодної людини. Лише інколи на скелях можна було уздріти полохливих кіз та круторогих баранів.

      Нарешті провідник вивів слов’ян до берега вузької повноводої річки. Між чорно-багряними скелями пінився водокрут, а далі, подолавши перепону гострозубих порогів, стрибав у моторошну прірву, що дихала вологістю зеленавих туманів.

      Провідник зупинився на маленькому виступі під віттям високого, буйного деодара — блакитного гірського кедра. Запалив багаття, дав знак побратимам сісти довкола. Порушивши довгу мовчанку, сказав:

      — Залишаю вас, шукачі. Ждіть судженого. Далі хай вас веде карма і воля зоряних синів…

      Він повернувся, щоб іти. Зореслав зупинив його запитанням:

      — Кого нам чекати, друже?

      Дід кивнув у бік річки, нічого не сказавши.

      — Що таке карма? — перепитав яровит.

      — Те, що ви заслужили власним подвигом і серцем, — сказав провідник, дружньо глянувши на побратимів.— Те, що обійти марно. Ваша доля…

      Він вже не оглядався і зник так хутко, ніби його й не було. Хлопці переглянулися занепокоєно, ніхто не хотів порушувати мовчання: надто величні гори чатували довкола їх, надто урочисто співала віковічну пісню річка.

      Зненацька до їхнього слуху долинули звуки падаючого каміння. Хтось спускався згори понад берегом. Хлопці насторожилися. Кущі гірської шипшини розступилися, і мандрівники побачили високу постать людини у жовтогарячій одежині, в конічній шапці такого ж кольору. Обличчя невідомого світилося усміхом, темні очі дивилися з-під густих брів спокійно, дружелюбно. Він приклав долоні до грудей, мовчки сів до вогню, простягнувши руки до пломеню. Дивився в танцююче багаття зосереджено, мовби робив важливу невідкладну справу. Нарешті тихо запитав:

      — Хто ви?

      — Люди з далекого краю, де заходить сонце, — відповів Зореслав, намагаючись правильно висловити свою думку чужою мовою. — Ми багато мандрували в чужих краях, доки прийшли сюди, до найвищих гір. Ми були в рабстві, та доля визволила нас. Ми — шукачі…

      — Чого прагнете? — не міняючи пози, запитав невідомий.

      — Живої води. її маємо знайти у Роду і Лади, наших зоряних пращурів. Так нам заповідано мудрими людьми нашого краю.

      Чоловік ворухнувся, його очі блиснули, мов жарини. І згасли.

      — Йдіть за мною, — рішуче сказав він, встаючи з каменю.

      Побратими попрямували за новим провідником, вони вже звикли до мовчазного послуху. Стежина звивалася по такій крутизні, що дух спирало. Річка щезла десь ліворуч, довкола сіріли голі скелі. Поміж ущелинами з’явилося похмуре городище, оточене високою стіною. Довкола нього струмував глибокий потік, до вузької брами вела вимощена чорними плитами дорога, а далі — міст на товстелезних ланцюгах.

      — Ти підеш зі мною, — рівним голосом сказав провідник, зиркнувши на Зореслава. — Супутники твої хай зачекають тут.

      Дуб хотів заперечити, та Зореслав глянув на нього осудливо, і побратим промовчав. Разом з Вітрограєм сіли вони над потоком, а провідник із яровитом пройшли по мосту до брами, що безшумно відчинилася. Довкола не було й душі: ні сторожі, ні тих, хто міг би відчинити.

      Вузькими сходами провідник вів юнака у підземелля. Де-не-де в нішах сяяло примарне світло, ніби жар у ковальському горні. Чим нижче вони спускалися під землю, тим тривожніше ставало на душі у Зореслава. Нарешті вони ввійшли до великої зали, де височів бовван якоїсь богині. На шиї у неї біліло намисто з людських черепів, в одній руці вона тримала людину, в другій — кривавий ніж, яким збиралася відрізати голову приреченого. Богиня танцювала, стоячи однією ногою на грудях дужого юнака, його повіки були склеплені, ніби в глибокому сні. Зореслав так захопився вражаючою постаттю, що зупинився. Провідник зупинився теж, скупо промовив:

      — Калі.

      — Хто така? — запитав юнак.

      — Найвища мати.

Пошук на сайті: