Олесь Бердник - На вогні святому спалимо розлуку (сторінка 20)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_na_vohni_svyatomu_spalymo_rozluku.docx)Oles_berdnyk_na_vohni_svyatomu_spalymo_rozluku.docx163 Кб1602
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_na_vohni_svyatomu_spalymo_rozluku.fb2)Oles_berdnyk_na_vohni_svyatomu_spalymo_rozluku.fb2424 Кб1702

      Люди засміялися. Над майданом поплив недобрий шум.

      — Тихо! — грізно загукав радник. — Не для жартів бесідую нині з вами. Доля Витича рішається, люди! Цар Горевій прийняв питво невмирущості, й віднині його розум — то розум Світовида! Лише тіло тут — погляньте!

      Впала чорна запона. Витичці охнули. На престолі лежав пишно вбраний цар. На плечах спадала розкішна хутряна мантія, на голові поблискував золотий вінець. Очі володаря були скляні й непорушні, дивилися в простір байдуже та гордовито.

      — Мертвий, — прошепотів якийсь дід.

      — Живий! — заперечив радник. — Підступіть, торкніться тіла. Серце б’ється, тіло тепле. Наш цар, люди, став невмирущим! Мені він передав свою державу, звелів правити. Страшну ціну заплатив Горевій за безсмертя: кров царівни Миросі!

      — Це злодійство, людоньки! — заголосила стара баба в юрмі. — Ох, горенько наше! Та куди ж вони поділи ясочку любую, Миросю нашу веселеньку?

      Натовп захвилювався, загомонів, зловісно колихнулася лава дружинників. Печерун скочив на ґанок, грізно крикнув:

      — Годі галасувати, дурні смерди! Радіти треба, а ви верещите, мов коти навесні! Для вашого блага цар вирішив стати невмирущим! Щоб осягнути під свою руку всі землі чужинецькі! Витич стане престольним городищем незміряних країв. Чуєте? Ваші діти забудуть про голод і нестатки. Наші дружини пройдуть до краю землі, і пожежі чужинецьких поселень осяють їхні дороги. Ви станете володарями небачених скарбів, витицькі вої! Слава, слава нашим воям! Слава!

      — Слава! — несміливо підхопили воєводи, а за ними почали кричати й дружинники: — Слава!

      — Невмирущий цар щоденно буде перед вашими очима, — вів далі Печерун, впевнено дивлячись на принишклу юрму. — Я сповіщатиму вам його таємні накази. А нині, щоб достойно відсвяткувати невмирущість володаря, відкрийте царські льохи! Пийте, витичці, гуляйте! Хай радіє цар Горевій у краю Світовида!

      Майдан клекотів від тривожного гомону, і сонце сходило над лівобережним лісом червоне, зловісне, а чорне птаство кружляло довкола Витича, віщуючи щось недобре…

 

Дума п’ята

ЗОРЯНІ СИНИ

 

НЕВИДИМА ДОЛИНА

 

      Троє людей в чорному, з закритими обличчями вивели Зореслава з похмурого городища, дали знак його товаришам, провели всіх до берега ріки, де кипів водокрут, і залишили їх там. За мить вони зникли, ніби їх і не було. Вітрограй і Дуб завважили, що Зореслав якийсь розгублений, тривожний, не такий, як завше: обличчя поблідло, в очах гніздилася туга.

      — Що з тобою? — запитав Вітрограй.

      — Туман в голові, — прошепотів яровит, наморщивши чоло. — Підземелля… кумир богині… у неї черепи людські…

      — Черепи? — здивувався Дуб.

      — Атож. Багато черепів… А в лобі — червоне око, воно світиться вогнем. А потім…

      Юнак потер чоло рукою, ніби намагався визволити щось призабуте з полону безпам’яті, розгублено глянув на друзів.

      — Дивно… Такого зі мною не бувало… Забув. Хтось зі мною гомонів, звелено йти далі, ждати отут… за нами хтось прийде… А ще десь маємо взяти живу воду…

      — Ну, слава Яр-Диву, — зітхнув Вітрограй. — А я вже гадав, що якісь злі люди захопили тебе…

      — А мені не до вподоби все це, — похмуро озвався Дуб, очі його похолоднішали, ніби дві крижинки. — Не до серця вся пригода. І той чоловік, що повів тебе до городища, і ті, що вивели його назад… і просто так, душа тривожна…

      — Пусте, — махнув рукою Вітрограй. — То втома. Далеко від рідного краю все чуже. Мені інколи плакати хочеться від суму. А терплю. Бо цікаво. Може, ніколи в житті не побачиш такого…

      — Як знаєш, — вперто мовив Дуб. — Щось негоже в тому городищі.

      — Чекати треба, — сказав Зореслав. — Вже недовго…

      Вони сиділи довкола вогнища до вечора, слухали невтомний гуркіт водоспаду, зачаровано дивилися в темно-зелену лійку водокруту, де в безвиході крутилися уламки дерев, віття, якісь барвисті квіти, зламане весло і крило великого птаха. Те крило чомусь вельми вразило Зореслава, він не міг одвести погляду від нього. Щось те крило нагадувало, тривожило своєю приреченістю.

      Коли сонце сховалося за кришталеві верхів’я і довколишні скелі набули похмурого сутінкового кольору, на тім боці заворушилися кущі, з’явилася постать високої людини у хутряному вбранні, мовчки витягла з чагарів великий, але, певно, легкий човен, спустила на воду. Впевнено загрібаючи широким веслом, подолала водокрут.

      — За нами? — чи то запитав, чи то ствердив Вітрограй.

      Незнайомець глянув на побратимів дружньо й спокійно, очі в нього були вузькі, як в хлопчика-провідника, обличчя жовтого кольору, з широкими вилицями. Він дав знак, мандрівники сіли в човен. Незабаром вони були на протилежному боці. Зореслав допоміг чоловікові заховати човен в кущах, а потім за його мовчазним жестом рушили в путь.

      Йшли всю ніч, під зорями. Провідник інколи запалював дивний вогонь, що дрімав у маленькій блискучій ладунці: спалахнувши, пломінь не мерехтів, не колихався од вітру.

      На світанку їх огорнув сірий морок, з усіх боків обступили вологі хмари, стало глухо й непривітно. Провідник звелів чекати, а сам зник.

      Побратими взялися за руки, бо навіть на відстані кроку обриси людини губилися в імлі. Згодом довкола заясніло, хмари розійшлися, вгорі засміялося ніжно-блакитне дивоколо. Скільки оком кинь, в незміряність котилися скелясті хвилі гір, грали під вранішнім сонцем райдужними барвами. А перед мандрівниками лежала глибока долина — порожня й безвидна.

      — Куди ми прийшли? — занепокоївся Вітрограй. — Ні душі. А йти далі нікуди…

      Зненацька перед ними на схилі долини замерехтіли іскри, ніби під подихом нечутного вітру хвилювалася незрима запона. За якусь мить вона розійшлася, і слов’яни побачили двох людей — чоловіка й жінку. Зореслав охнув від несподіванки і щасливо засміявся. Люди були вбрані у білесенькі, як сніг, сорочки, вишиті знайомими яровитськими узорами, такими самісінькими, як у рідному краю. Чоловік був темно-русий, з невеликою борідкою та вусами, великі темно-сині очі промінилися добром і щирістю. Жінка мала вінок на золотистих косах, погляд її відбивав лазурність дивокола, повні трояндові вуста всміхалися мудро й схвально.

      — Вітаємо вас, мужні діти, — сказав чоловік, і побратимам здалося, що той голос пролунав у їхній свідомості.

      — Мужність й незламність привели вас сюди, — додала жінка, — і тайна відкрилася вашому серцю…

      — Хто ви? — схвильовано запитав Зореслав.

      — Рід і Лада, — просто сказав чоловік. — Ваші пращури.

      — Правду казав Боян, — щасливо відгукнувся яровит. — А я все гадав, що то казка…

      — Казка, — весело згодилася жінка. — Саме казка не вмирає ніколи, бо вона зберігає в собі зернята правди…

      — Де ж ваш притулок, пращури? Оця пустельна долина?

      — Пустельна для чужого ока.

      Лада махнула рукою. Незрима запона колихнулася, попливла, а за нею — в долині — виросли обриси гарних будівель, під сонцем заблищали розмаїті бані покрівель, і все те чарівне поселення потопало в повені буйнолистого саду. Дихнув легіт, запах незнайомих квітів проник у груди, прояснив свідомість. Побратими дивилися на те диво, мовчали, не в силі одвести погляду від небувалого, що так несподівано відкрилося в суворих горах.

      — Що повело вас в тяжкі мандри? — порушив тишу Рід.

      — Жива вода, — сказав яровит. — Нам треба її мати і привезти до рідного краю. Наші мудрі наставники сказали, що жива вода є лише тут, у зоряних синів…

      — Жива вода, — сумовито, хоча й лагідно, повторила Лада, наблизившись до Зореслава. Вона провела долонею по його русявих кучерях, і хлопець відчув у серці солодку знемогу. — Для кожного є своя жива вода, любі діти…

      — Не збагну, — прошепотів хлопець.

      — Ми покажемо вам те, що належить знати, — сказав Рід. — Ходімо з нами. Ви розповісте нам все, що сталося з вами. А вже потім буде мова про живу воду…

      Рід і Лада рушили, і зачудовані побратими стали спускатися вслід за ними до казкової долини…

 

МІЖ ЗОРЯМИ

 

      Мандрівників поселили у затишному притулку, з вікон якого видно було сад, квітучі кущі троянд, зубці крижаних гір. Піл помешкання встилали пухкі килими, на них можна було сидіти й спочивати. Дві доби хлопці безпробудно спали — тяжка дорога далася взнаки. На третій день до житла завітали Рід з Ладою. Довго тривала щира бесіда. Зореслав оповідав пращурам про життя в далекому Витичі, про царя Горевія й мудрого Бояна, про свою наречену Миросю, яка жде його з мандрів, про вільних лицарів за порогами Сло-вути.

      — Ми дамо вам живу воду, любі діти, — сказав Рід, коли Зореслав скінчив свою розповідь. — Ви повезете її до рідного краю, і я знаю — вона стане вам у пригоді. Та перед тим маю до вас слово, хай воно посіє у ваших серцях розуміння прийдешнього. Цар Горевій та й безліч інших володарів земних прагнуть невмирущості: хтось стверджує її розбоєм, щоб жахнути своїм ім’ям грядущих людей, хтось кривавими походами для загарбання чужих скарбів, інші — громаддям будівель, що непотрібними примарами височать над пустелями давно загиблих царств, а дехто ще й хоче увічнити мізерне тіло. Даремні спроби! Час невблаганний. Будівлі володарів, походи, діла — все розвіється в хвилях вічності, як хмаринка у дивоколі. Ходімо, я покажу вам велич зоряного царства…

      Вони вийшли з притулку, зупинилися перед великою блакитною кулею, в якій відкрився широкий отвір. Побратими перезирнулися спантеличено, а Зореслав запитав:

      — Що це?

      — Летючий корабель, — ласкаво всміхнулася Лада. — Входьте, діти, не страхайтесь…

      — А він справді підніметься? — недовірливо промовив Дуб, оглядаючи кулю з усіх боків.

      — Побачите самі.

      — А не впаде?

      — Ми літаємо в цьому кораблі до зірок, — сказав Рід. — Це надійніше від земних шляхів.

      Побратими схвильовано ввійшли до корабля. їх завели в просторе приміщення, посадили на м’які сидіння. Довкола було чисто, прохолодно. На стінах миготіли барвисті веселкові вогні, інколи в чорних віконцях проскакували фіолетові блискавиці. Рід і Лада сіли перед широким прозорим вікном. В ту ж мить сад, що виднівся надворі, колихнувся, провалився вниз, майнули на сонці крижані верхів’я, забіліли пухнасті хмари, а потім довкола розпростерла незміряні крила темно-синя глибінь неба.

      Хлопці розгубилися, до грудей підкочувалися клубки нудоти, в свідомості хлюпали хвилі тривоги, незбагненності, незвичності. Рід і Лада сиділи усміхнені, привітні, і побратими потроху заспокоїлися. Темрява за прозорими шибами згустилася, в суцільній чорноті заясніли зірки, внизу пливла велична блакитно-зеленкувата куля.

      — Що то таке? — захоплено скрикнув Вітрограй.

      — Земля, — відповіла Лада.

      — Та, де ми живемо? — не вірив хлопець.

      — Та сама.

Пошук на сайті: