Олесь Бердник - На вогні святому спалимо розлуку (сторінка 3)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_na_vohni_svyatomu_spalymo_rozluku.docx)Oles_berdnyk_na_vohni_svyatomu_spalymo_rozluku.docx163 Кб1602
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_na_vohni_svyatomu_spalymo_rozluku.fb2)Oles_berdnyk_na_vohni_svyatomu_spalymo_rozluku.fb2424 Кб1702

      — Ідіть!

      Горипал рушив по хисткій споруді. Ледве сягнувши середини ріки, провалився. Схопившись за краї містка, докірливо глянув на правителя і прохрипів:

      — Ось твоє слово… твоя вірність…

      — Я допоможу тобі, батьку! — крикнув Диводар, пориваючись до нього. — Я зараз!

      — Не смій! — гаркнув повелитель, і хмара стріл перепинила шлях юнакові. — Хай рятує його воля, він на неї так покладався!

      — О мій синку, — знемагаючи від напруги, мовив Горипал. — Не вір володарям! У кого влада в руках — той насильник! О юначе! Будь лише соколом волі! В дивоколі, за хмарами, тебе не сягнуть жодні тенета!..

      Ослабли руки звитяжця, впав він у прірву, вдарився головою об замшілий валун, закривавилася вода і понесла покалічене тіло пінистим річищем у далечінь.

      Правитель зареготав, поблискуючи жовтими рисячими очима:

      — І цьому жовторотому дайте жадану волю! Тільки перед тим випечіть очі! Ха-ха! Хай летить сліпий сокіл у небо! Ха-ха-ха! Хай летить!

      Закричав, затіпався в дужих руках Диводар, та годі було опиратися. Вогнисті блискавиці впилися в очі, змели сонце, синє дивоколо, весь білий світ. Розкрилася багряна безодня, дихнула полум’ям, затопила юнака морем болю.

      Його вкинули у хисткий човник, штовхнули на воду. Бурхлива течія підхопила, понесла. Ще довго переслідував його несамовитий регіт насильників, чи, може, то шаленіли пороги, змагаючись з пінистими хвилями, чи грози лютували далеко в горах? Диводар відчував лише одне: світ — безмірна мука, котрій немає кінця…

      Біль надірвав міру відчуття, свідомість знемоглася і покинула юнака. А натомість прийшли видіння. О щастя! Він знову бачить! Те — попереднє— лише мара. Ось поруч з ним — вірні лицарі, любий наставник Горипал, всі вони оружні, на конях. Тільки чому засмучені мужні вої? Чом схилилися донизу лиця, а з очей капають криваві сльози? Юнак кричить від жаху, кидається до товаришів, хоче обняти, а вони кам’яніють, покриваються темно-зеленим мохом, вростають у землю. І знову хлопець самотній, під поглядом безмежного дивокола. Ба ні! На обрії рояться хмари ворогів, вони наближаються, все тісніше кільце, і куди від них податися? Хіба лише за хмари? Та й дивоколо сповите багряним полотнищем, з нього капле кров, і кожна крапля падає на Диводарове чоло, ніби розтоплена бронза.

      Плив юнак через море муки і не міг переплисти.

      Скільки так було — хто міг сказати?

      А коли вернулася тяма, довкола пливла тиша і рожева імла. Тупий біль довбав голову. Ніби два чорні ворони сиділи на ньому і клювали в ті місця, де колись були очі. Спалахнула блискавиця розуміння: о Яр-Диве, це ж він навіки осліп! Нічого більш не побачить: ні ясного дивокола, ні любих зірочок, ні лагідних квіточок на луках, ані вогнистого сонця.

      Диводар заридав у відчаї, охопивши долонями обличчя. Сльози зросили рани очей, посилили пекучу муку. Не в силі стримати страждання, юнак перехилився з човна, зачерпнув води з потоку, плеснув у обличчя. Трохи полегшало…

      Довкола ніжно хлюпала хвиля — лагідно, заспокійливо. Чомусь у пам’яті зринули слова старого Тайно-Дива: “Всі громовиці закінчуються тишею…”

      Здивувався, чому згадалося саме це слово, намагався осмислити мудрі речення, а в болісній червоній імлі невідступно супроводжували його уважні й сумовиті очі правічного ведуна. Розмотувався клубок думки, соталася нитка уяви. Що ж тепер діяти? Куди подітися? Сліпий, безоружний, мізерний. Якби ще десь там, над Словутою, можна дістатися порогів, знайти лицарів-воїв. Вони б прийняли, приютили. Та як знайти шлях до рідних родів-племен? Хто проведе, хто нагодує?

      Човен плив за течією. Відчувалося, що річка заспокоїлася, гори лишилися позаду, десь здалека долинали дитячі крики, іржання коней. Потім знову все заспокоювалося, тільки над потоком з різким карканням літало вороння та в надбережних гаях виспівували безтурботні птахи.

      Десь внизу гримнуло. По воді сипонули краплі дощу. Під вітром захвилювалася ріка. Човен погнало кудись до берега. Над головою стьобнув грім, оглушивши юнака. “Може, кинутися у воду, доки вирує гроза, і одразу покінчити з мукою?” — подумав Диводар.

      Човен зупинився, ткнувшись носом у щось тверде. Дощ полив як з відра. Грім гуркотів, не втихаючи ні на хвилю. Від берега пливли тугі струмені пахощів — хвої, грибів, диму.

      “Хтось палить вогнище”, — подумав хлопець. Гроза котилася вдалеч, дощ раптово перестав. Юнакові стало холодно, він спробував звестися на ноги.

      — Хто там? — почувся старечий голос від берега.

      — Хіба не видите? — якимсь морозним голосом відказав юнак.

      — В тім то й річ, що не виджу, — відповів голос. — Я сліпий.

      Стріла кольнула в серце хлопця. “Сліпий”. Як же це? Чому він потрапив до такого, як сам?

      — Хто ж ви? — тремтячи від хвилювання, запитав Диводар,

      — Мене тут всі знають, — озвався голос. — Хіба не видиш — я ж Боян, співець…

      — Я не тутешній, — болісно пояснив хлопець, простягаючи руки в пітьму. — І я теж сліпий. Мене осліпили вороги в горах. І пустили на глум, на муку вниз за водою…

      — О Світовиде! — зітхнув Боян. А за тим юнак почув, що він шкандибає до води. — То ти поранений і покинутий! Дай руку, я поможу тобі. Чую по голосу — юний ти…

      — Шістнадцять літ…

      — Дитя ще… Ось так, тримайся за мене.

      Юнак відчув суху міцну долоню старого, припав до нього, вибираючись з човна.

      — Ну, втішся, любий синку. Втішся… Зі мною не пропадеш. Ходімо в притулок, там я тебе підлікую, заворожу. Ти мені повідаєш все. Все минає, мій голубе. Все минає, як світанкова мла…

      …Правду сказав правічний Боян.

      Залишився Диводар у тихому притулку на берегах Дністра. Минали дні. Загоїлися рани. Приходили, народжувалися нові відчуття, інші прагнення, невідомі раніше думи.

      Юнак виходив з тісної землянки надвір, сідав проти сонця на березі. Пив обличчям, усім тілом ласкавий трунок променів, прислухався до гомону світу. День за днем загострювався його слух, охоплював такі глибини, які раніше були втаємничені для буденної тями. Страждання пробуджувало приховане, віковічне, дивоплинне. Минула осінь, спливла зима, прибула з теплих країв весна.

      Соловей починав чарівливу пісню в гаю, і Диводар єднався з ним в тому мелодійному потоці веселощів,, і бачив його нетутешніми очима, і радів його пташиним щастям, кохався його солов’їною любов’ю. Глухо шуміли віковічні дуби на кручі дністровській, і юнак чув сумовитість та тугу в тому бентежному гомоні, а уява малювала буйнолисту крону, що прагнула в блакитну прірву дивокола і безсила була осягнути волю, бо пила живлючі соки тужавим корінням з мовчазної землиці. Припадав сліпий хлопець обличчям до пахучих лугових квітів, вдихав запаморочливу хвилю в груди, знеможено лягав горілиць, розкинувши руки проти неба, і слухав, слухав, слухав болісний і щасливий стогін землі. Чому їй болить? — думалося Диводару. Чому вона щаслива? А болить їй, певно, від крові й муки людей та звірів… А радіє вона, бо Яр-Див щоденно осушує її сльози і пролиту кров, і багрянець муки стає барвами квітів на луках, в лісах… а радість народжує нові світанки, інших дітей, і солов’їні пісні…

      Так приходила мудрість. Так зростало зернятко співстраждання, посіяне великою мукою. І не відав юнак, що садівником того зернятка буде неймовірне терпіння й любов до людей. А нива життя ще лише починалася, і була вона довга, як горе…

      Старий Боян, вилікувавши хлопця, піклувався про нього, проте не надокучав настановами чи втішанням. Годував, дав притулок. Кудись ходив, пропадав цілими днями. А вернувшись до бідної землянки, порався надворі або мугикав щось сам собі. Одного разу Диво-дар почув низькі приємні звуки. Здавалося, що то польові джмелі кружляють довкола блакитних волошок під звуки степового леготу. Ба ні, то співає хвиля, цілуючи прибережне каміння! Чи, може, бринить лякливе осикове листя під вітром? Як гарно… як невимовно чарівно!.. Хочеться плакати, стати часткою пісні, не розлучатися з нею…

      Хто ж це грає? Боян? Певно, що він. Досі ще не чув його співу й гри, не до того було. На чім він грає? Диводар бачив чимало музичних ладунок в Чорних Горах, у Словутинському братерстві на Хортиці. І цимбали, і сопілки, і верховинські ріжки та сумовиті трембіти. А це, певно, якісь гусли. Тільки незвичайні. Звуки промовляють до серця, солодко хвилюють душу…

      Боян заспівав. Тихий голос вплітався в мелодію, то піднімався над нею, то пропускав її вперед, то затихав у болісному зітханні, і, здавалося, слова співця народжувалися одразу, ось тут, несподівано, як прозора хмаринка на передгрозовому небі влітку:

 

У долині призабутій на калині

Накувала три дороги зозулина,

Накувала сива, накувала

На чарівне диво-свято, на Купала.

А що першая дорога — у, пустелю,

Там самотність свої килими постеле,

А що друга — та під грози-блискавиці.

Ну а третя — до заснулої дівиці…

Та дівиця жде з правіку — не діждеться,

Хто до неї із любов’ю доторкнеться,

Хто вуста її холодні поцілує,

Хто їй казку голубину наворкує.

Три дороги, три тривоги, три стежини

Накувала опівночі зозулина,

Накувала дива, накувала

На чарівне диво-свято, на Купала…

 

      Пісня завмерла, згасла. А юнакові здавалося, що вона відлунює в лісі, в дивоколі. Плюскотить у річковому потоці, шелестить поміж шовковими травами.

      — Де ти почув таке, батьку? — схвильовано запитав Диводар.

      — Що, синку?

      — Пісню… звідки вона?

      — З серця, — просто відповів Боян. — Серце моє співає… Інколи смутно, інколи — радісно… Тобі до вподоби моя пісня?

      Диводар не відповів. Простягнувши руки в пітьму, попрямував на звуки струн, що ще ніжно бриніли під віщими пальцями, присів біля співця. Торкнувшись долонею його обличчя, перебіг вниз, відчув гладеньку поверхню музичної ладунки, туго нап’яті струни. Вони задзвеніли від доторку.

      — Що то є?

      — Гусли. Сам витворив.

      — А струни?

      — Теж сам. З кропиви. Інші співці роблять їх з жил. А я — з кропиви…

      — Он як? — здивувався юнак. — І тримаються?

      — Ще й як, — похвалився Боян, вдоволено сміючись. — Знаю таємницю одну. Коли збирати кропиву, в якому місці, як сушити, тіпати. А головне — вибрати жилаві пасма, вони не в кожній бадилині є. Опісля ще треба в’ялити на сонці, вимочувати в живиці, в олії, сукати, смолити. Ого, тонка справа! Зате славні струни маю. Ти чув? Як живі, співають…

      — То правда.

      — Ото ж бо. А тонші струни я роблю з шовку. Шовкові нитки мені подарували знайомі вої верховинські. Бували вони в землях східних, там купили. Весело співають шовкові нитки, високо. А жили звірині глухо піють, жалібно, не люблю я їх… Кров на них…

      — От якби мені… — прошепотів юнак.

      — Що?

      — Опанувати ту справу…

Пошук на сайті: