Олесь Бердник - На вогні святому спалимо розлуку (сторінка 5)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_na_vohni_svyatomu_spalymo_rozluku.docx)Oles_berdnyk_na_vohni_svyatomu_spalymo_rozluku.docx163 Кб1620
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_na_vohni_svyatomu_spalymo_rozluku.fb2)Oles_berdnyk_na_vohni_svyatomu_spalymo_rozluku.fb2424 Кб1795
      Кілька днів та ночей ховався Корінь між очеретами, набирався сил, підхарчовувався. їсти було що: безліч пташиних гнізд на піщаних косах і сила-силенна — не розминутися — риби між водоростями. Тільки нахилися, помацай — і тикається тобі до рук товстелезна рибина. Викидай на берег, їж!

      Оговтавшись, Корінь почав вибиратися з очеретів. Вийшов на берег Дунаю. Місячними та зоряними ночами мандрував усе далі й далі, ще боячись з’явитися перед очі людські, щоб не втратити волі, здобутої такою дорогою ціною.

      А перед зором його вдень і вночі мріла рідна земля, ніжно-зелені луки, густючі правічні ліси, казковий Словута. Тільки туди, туди, де блукає по хащах його дитячий дух, де під оком всевидючого Яр-Дива лежить попелище рідного селища…

 

ЗОРЕСЛАВ

 

      За кілька місяців добрався Корінь до вільних верховинських племен на Карпатах. То там, то тут зупинявся, просився до праці, помагав чи то лісовим бджолярам, чи пастухам або рибалкам. Отримавши трохи харчу та якусь одежину, щоб прикрити тіло, йшов далі. А біля Чорногори сподобав Корінь яснооку, русяву верховинку. Звали її Речиславою. І так покохав яровит дівчину, що годі було й гадати про повернення до Словути омріяного. Одружив старий верховинський ведун залюблених біля жертовного вогнища перед оком всесильного Яр-Дива, закликав всеплодючу Матір-Землю, аби помагала подружжю у спільному житті, у викохуванні щасливих та веселих діток.

      На друге літо народився у них син. Сталося це теплої зоряної ночі. Ніжно пломенів у високості Волосожар, палахкотів вогнистий пояс Лади, нечутно оберталася на темно-синій дорозі дивокола мерехтлива Колісниця Перунова. Вийшов щасливий батько надвір з житла, виніс на широких долонях сповитого сина, піднявши над землею, розчулено сказав:

      — Дякую вам, Роде і Ладо! Зореслав народився! Зореслав! Чуєте? Благословіть і захистіте!

      Раділа змучена мати, раділи сусіди-верховинці. А другого дня Речислави не стало. Померла вона від незримого вогню, що палив їй груди. Залишився Зореслав сиротою.

      Ридав невтішний Корінь за дружиною ночами, коли ніхто не бачив сліз, годував сина молоком ягниці, сумно сидів цілими днями над могилкою, марніючи від пекельної туги.

      — Зведеться нінащо чоловік, — зітхали верховинці. — Є ж інші жінки, та за такого перелесника піде всяка світ за очі, а він сам віддав серце покійній. Таж тепер їй добре на плаю сонячному, у краях Яр-Дива! Чом же печалиться Корінь? Негоже це…

      Дарма! Вже нікого не міг покохати яровит. Очі його обминали найкращих жінок. Підгодував синка, загорнув його в ряднину, склав у сакви трохи харчу та й попростував на схід, до Словути. Наступної весни був уже на рідному березі. Гай-гай! Не впізнав Корінь знайомих місць. Там, де було селище, зеленіли непролазні чагарі, на руїнах ріс чортополох і блекота, в задимлених печах і покинутих землянках жили дикі коти й довжелезні полози-гади.

      Зате Витич знову пишався на кручах словутинських — ще багатший і величніший, ніж колись. Посеред городища біліла висока, змурована з каменю, вежа, довкола неї колами розкинулися прегарні дерев’яні тереми та хороми, а далі за торговищем, як і раніше, притулки ремісників, кузні, хати, вкриті очеретом, медоварні. І ще дізнався Корінь про те, що нині яровити мають царя Горевія, що Витич — престольний город і що сусідні полянські та й деякі древлянські племена дають данину цареві, а в разі потреби — оружних дружинників.

      Опечалився вельми Корінь. Думав думу тяжку. Гадав, що матиме волю, вернувшися до краю рідного, а тут дурні яровити на свою голову, на глум придбали царя. “Щоб і в нас було так, як у чужинецьких землях! Щоб і нам було чим похвалитися перед людьми!”

      Гірко усміхався тим словам яровитів мудрий Корінь. На своїй спині звідав він ту славу царську, князівську чи якусь іншу. Відчув він і владність хижих напасників, і безжальність римську, бачив безліч люду з усіх усюд — від краю до краю білого світу, і жоден чоловік добрим словом не згадував свого володаря — близького чи далекого.

      Ну, та що є — те є!

      Вирішив Корінь оселитися в рідних місцях. Проте у Витичі жити не захотів. Викопав землянку в ярузі над Словутою, та в таких чагарях, щоб ніхто й з вогнем його не розшукав. Завів собі Корінь ягнят, кіз, переправляв улітку отару на луки словутинські, нагулював її там, запасав на зиму сінця. А як випадали сніги, тримав тварин у теплій землянці-кошарі під горою.

      На витицькому торговищі вимінював Корінь на вовну все, що йому треба,— харч, вбрання, ножі чи теслярські поладунки. Рідко бачили його люди у городищі, а тому прозивали ведуном. Проте любили вівчаря за вдачу пряму, одверту, за спокій нерушимий, за правду.

      Диким, відлюдним зростав і син його Зореслав. Від батька мав могутній стан, від матері — ніжне довгасте обличчя, русяві кучері, великі блакитні очі з довгими віями. Допомагав хлопець батькові пасти ягнят, готувати на зиму паливо, косити сіно на луках. А інколи кидав усе, йшов на високу кручу, днями нічого не їв, не пив, все дивився у далеч, журливо прислухаючись до гомону таємничого світу.

      Летіли у дивоколі лелеки, і Зореслав прагнув услід за ними, і марилися йому таємничі краї, змії-дракони, про які розповідав нянько Корінь у казках, дивоглядні царівни, вольні звитяжці-лицарі. Чи є воно насправді в світі, чи то лише так, вигадано?

      Приховані в душі сили розпирали хлопця, вимагали вияву. Розумів те старий пастух, проте нічого не міг вдіяти, мовчки дивився, як сина потужно притягує до себе метушливий світ, який так жорстоко глумиться над тими шукачами, котрі необачно потрапляють у його пастку. Одного разу сумно запитав:

      — Чого прагнеш, синку? Куди тебе несе, куди пориває?

      — Хочу простору, — тужно відповів Зореслав.

      — Невже мало маєш простору? — здивувався батько. — Маєш прегарні ліси, маєш луки словутинські, дивоколо над головою…

      — Ведмедів у лісі, — глумливо підхопив син, — жаб у болоті! Няньку мій, ви мудрі, ви добрі! Та невже я маю вік звікувати біля ягнят? Ви ж казки оповідали мені ще як був я дитям, а там же герої йдуть у далекі краї, щоб добути жар-птицю або живу воду. Чи ж добували вони жар-птицю, сидячи у землянці? Піду у Витич, стану дружинником, побачу світ. Чув я — цар Горевій готує похід на південь, може, і я побуваю в далеких краях. Пустіть, няньку!

      — Ти збожеволів! — схопився за голову батько. — Самому лізти в пастку? Я стільки мучився, доки вибрався з рук всяких володарів, а ти сам сунеш шию в аркан. О мій нерозумний сину, схаменися!

      Зореслав гнівався, знову пропадав на улюбленій кручі, дивився на словутинське плесо, на грайливі хмарки у високості, що казковими човниками пливли собі безборонно у таємничі краї. Інколи на хвилях ріки з’являлися барвисті вітрила чужинецьких гостей, під ними, на човнах, чорніли постаті насторожених воїв, блищали мечі й кольчуги, чулися протяжні пісні.

      Хлопець заздрісним оком дивився їм услід і твердо рішав у серці своєму, що жодна сила не втримає його в батьківській оселі. Жодна сила в цілому світі!..

 

ЦАР ГОРЕВІЙ

 

      З давніх-давен жив рід Горевія в ірпінських непролазних лісах. Довкола — болота, мочарі, ведмежі нетрі та дикі деревлянські племена. В батьківському роду було біля сотні душ. Багато з них ставали воями, ремісниками, ведунами. І лише поодинокі діти жили відособлено, не прикладаючи рук до ремісництва чи полювання. Єдине — бойові грища: змагання на мечах або стрільба з лука. Передавався споконвічний заповіт од батька до сина, що рід Горевіїв прадавній, царський і ведеться він од самого Стрибога. Належить йому колись володіти землями і народами. Те слово було нерушне, його знав кожен син, і всяк готувався до такої предивної долі.

      Проте заповіт заповітом, а життя текло собі в лісовій пущі понуре і дике. Довколишні деревляни неохоче платили данину, треба було щороку влітку озброювати з півсотні вершників, з галасом і погрозами наскакувати на сусідні поселення, забирати у лісових мисливців хутра, віск, меди чи полотна у їхніх жінок, таким чином стверджуючи споконвічну царську достойність роду. Призвичаївся до того молодий Горевій, та все ж таки не вдовольнявся тими мізерними здобутками. Оповіді батька-матері про колишню славетність роду роз’їдали його уяву, тривожили душу, кликали до дії.

      — Вийдемо з лісів, — казав він батькові, — завоюємо царство. Чому сидимо у берлозі, наче ведмеді? Де заповіт Стрибога, чому він не здійснюється?

      — Зажди, синку, — втішав старезний Горевій сина. — Час настане! Те не в людській руці. І стріла довгі роки лежить у сагайдаці, доки в ній нема потреби. А прийде пора — вона летить до цілі. Тепер ще не пора вийти з благословенного лісу. І яровити, і поляни та й всі інші слов’яни дуже люті до волі, не бажають єдиної руки. А чом? Бо розбещені мандрівними лицарями, словутинськими воями. Не куштували лиха! Треба, щоб пролилася кров, щоб прокотилися грози, щоб горе вкралося до душ людських. Тоді настане наш час, синку! Тоді! Не поспішай — Стрибог готує для нас славетну стежку…

      Якось навесні, коли Словута небачено виповнився і докотив свої води до поселища царського роду, завітали до ірпінської долини гості з далекого північного краю. Були вони суворі, неговіркі. Пропонували двосічні мечі, бронзові шоломи, срібні прикраси для. кінської збруї. Брали за те віск, тонке полотно, лісовий мед. Пливли гості до моря, а там — аж у багату Візантію.

      Потягло молодого Горевія з ними. Невтримно, непереможно. Батько затримував. Та, порадившись з веду-нами, одпустив.

      Дав синові тридцятеро дружинників, посадив їх на просмолені човни-дуби, наділив розмаїтим скарбом-збіжжям, щоб було чим торгувати у заморських землях, та й благословив ім’ям пращурів-царів на щасливу мандрівку.

      Нап’яли дружинники вітрила і попливли вслід за чужинцями до Словути. А там — широким плином вниз, до моря. Біля гримотливих, несамовитих порогів напали на них степові розбійники, та оборонилися від них дружинники Горевія, бо на підмогу прийшли вольні лицарі з Хортиці.

      Довга, небезпечна була путь. Всього звідали мандрівники — і спеки, і бурі, доки дісталися багатої Візантії. Пишність і велич імперії вразили Горевія, загострили його жадобу до розкошів, розтруїли марнолюбство. Він никав по торговищах сходу понуро, невдоволено, в душі кляв батька і пращурів, котрі мріяли про царську велич і славу, сидячи в гнилих мочарях, тоді як в далеких землях пишаються багаті володарі, сповнені моці й розкоші. Життя минає, думав Горевій, і хто не загнуздає його, як дикого коня, той хіба може-бути вершником?

      Довго чи недовго торгували слов’янські гості в чужих землях, а другого літа повернулися до рідних лісів. Бучно вітали батьки й родичі Горевія, щасливо репетувала малеча, граючись барвистими ладунками та цяцьками, вбиралися радісні дівчата у східні шовки, а винуватець свята був понурий і непривітний.

      — Чим невдоволений, синку? — запитав батько.

      — Жовч їсть мене, — прямо одвітив син. — Ти манив мене царством, а ким я став? Показати голодному страву, а потім одняти? Більшої муки годі й вигадати!..

      — Тямлю те, що мовиш, — хитро осміхнувся батько. — Та втішся, чуєш? Твій час настав!

      — Не відаю, про що мовиш. Чи смієшся?

      — Та ні, не жартую. Доки ви мандрували в далеких краях, над яровитами прокотилося лихоліття. Степові кочовики попалили села, силу-силенну людей понищили, самі помчали далі, до заходу сонця. До наших лісів не пробували вдертися — зась їм!

      — То й що, батьку? Що ти радиш?

      — Немудрий ти! — з докором глянув на Горевія батько. — Таж яровити нині, мов безпритульний гурт ягнят. їх можна голими руками брати, ніби маленьких ведмежат. Витич у попелищі, люди — в яругах, в хащах, нема захисту, нема міцної руки. Ти відновиш городище, збереш під свою руку ремісників, дружинників, захистиш яровитів од напасників. Хто послав тебе? Стрибог! Ти — цар. Дерево виростає з малої насінини, царство твоє також має зрости від нашого роду. Так буде, так тебе я благословляю!..

      Недовго сумнівався Горевій. Вийшла дружина з ірпінських лісів, попрямувала до полудня, до колишнього витицького городища. Незабаром закипіла робота, виростав новий тин, заборола, піднеслася до неба бойова вежа. Виходили з криївок люди, дивувалися, проте, втішалися тим, що є захист, що вже не треба боятися. Можна селитися серед піль, сіяти й господарювати.

Пошук на сайті: