Олесь Бердник - На вогні святому спалимо розлуку (сторінка 6)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_na_vohni_svyatomu_spalymo_rozluku.docx)Oles_berdnyk_na_vohni_svyatomu_spalymo_rozluku.docx163 Кб1602
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_na_vohni_svyatomu_spalymo_rozluku.fb2)Oles_berdnyk_na_vohni_svyatomu_spalymo_rozluku.fb2424 Кб1702
      Зверхність Горевія визнали беззастережно — страх перед недавнім горем допомагав новому володареві. Минали літа, ширилася влада Витича, розпростерла крила на багато слов’янських племен. Горевій проголосив себе царем, мав під своєю рукою могутню дружину. З далекої Візантії, з полуночі від варягів володарі посилали цареві свої дарунки і вояків, пропонували дружбу й спілку.

      Одружився Горевій з варязькою княжною Рогдинею, породила вона йому доньку Миросю, а сама невдовзі померла, тужачи за далекою суворою північчю, за холодним блідо-синім небом, за ніжними нічними сполохами — казковими вогнями таємничого диво-кола.

      Недовго сумував Горевій. Насипав високу могилу над Словутою, а сам знову захопився походами на непокірних деревлян та будуванням пишних теремів у Витичі. Багато жив царг проте гризла його жура за пишнотою візантійською, за могутністю заморською. Марилися незліченні дружини, бойові кораблі, колихання списів та хоругов на далеких чужинецьких дорогах, вітальні крики племен і народів, що віддають свою силу й славу до рук єдиного володаря Горевія.

      Ті думки не давали спати цареві. А тут ще безконечні шептання радників, які їдять поїдом один одного, прагнучи наблизитися до царського трону. А найпаче радник Печерун. Все заохочує Горевія до пишноти, сповиває павутиною лестощів, штовхає до далеких походів.

      Крім усього, підросла донька Мирося. П’ятнадцять літ їй, висока, гарна, прудка, мов степова кобилиця. Проте забуває про царську гідність, живе, як бадилина при дорозі: всі вітри хитають її.

      Як уберегти, як її уособити? Подруги в неї — прості дівчата, забуває вона, що царівна, донька Стрибога, що належить їй народити наступного царя, перед яким тремтіли б усі народи…

 

МИРОСЯ

 

      Дивною здавалася Мирося ще змалечку. Гнівила царя й лякала. Світличні дівчата, яким доручено було доглядати дівчину, бігали, мов зачумлені, розшукуючи свою пестунку. Та де там!

      Цар сердився, сварив Миросю, а відтак виганяв з покоїв. А Миросі тільки того й треба було: вона виривалася на волю, щоб одразу ж гайнути в правічні ліси, де її чекали подружки. Там вони сплітали барвисті вінки з польових квітів, палили вогнища, оповідали біля них страшні та цікаві історії, які чули від старих бабусь. І мріялося Миросі про королевича прегарного, заморського, який колись з’явиться негадано, несподівано, умикне її з вежі царської і помчить на коні казковому до життя небувалого. Щоб кожен день, як у казці: походи, зачаровані ліси, ведуни й змії, пригоди й герці з розбійниками, польоти на чарівних лебедях і дружба з мудрими лісовими ведмедями.

      Цар Горевій таки ладнав бойову дружину для походу. Десятки ковалів уночі і вдень кували мечі, рогатини, наконечники стріл, вої об’їжджали диких коней на широких пасовиськах в луках словутинських, митці-зброярі ткали з дроту заморського панцирі-кольчуги. Хотів яровитський володар посунути межу свого царства на захід, аж до верховинських карпатських поселень, помірятися силою з князями забескидними. Та доля попередила його, з півночі насувалося військо високих білочубих людей, грізно узброєних, споряджених в шкіряні непробивні панцири. Втікачі оповідали про суворість тих воїв, проте не жалілися на жорстокість чужинців. Селищ вони не палили, дітей та жінок не вбивали, брали тільки данину, залишаючи в городищах своїх правителів з невеликою дружиною для правування слов’янськими племенами.

      Витич розтривожився, мов мурашник. Довколишні села опустіли, хто перевозив своє збіжжя до городища, хто перепливав у заславутинські болота, нетрі Дружина спішно готувалася до бою, передові гурти воїв уже рушили в поле, де мало з’явитися чужинецьке військо.

      Мирося, прокинувшись раненько, здивувалася: внизу, на подвір’ї, перегукувалися оружні вої, щось кричав цар Горевій, іржали коні. Дівчина визирнула з віконниці: а що то має бути? Ген, аж за частокіл витичський, скільки око сягає простують дружинники, на обрії димляться тривожні знаки, в дивоколі голосно кричить вороння.

      Вона хутенько вбралася в сорочку-вишиванку, шовковою стрічкою перехопила буйні коси на чолі, зазирнула в поліроване бронзове люстерко на стіні і стрімголов збігла вниз. Цар, побачивши її, щось закричав, затупотів ногами, почав штовхати її назад.

      — Та що це з вами? — напосілася вона на батька. — Куди простує дружина?

      — Битва, Миросю, — роздратовано одвітив цар. — Ворог ускочив до нашого краю!

      — От бачте! — їдко мовила Мирося, не жахаючись тої вісті. — Хотіли ви прилучити чужої земельки, а гляди, аби нашу не прилучили.

      — Цить! — замахнувся на неї Горевій. — Іч, яка язиката! Та я їх, мов курчат неоперених, порозганяю по нетрях лісових!

      Цар з воями й радниками поскакав за ворота городища, курява покрила дружину витицьку, а вороння все густіше й густіше збирається в небі грозовому. Десь з-за обрію долинають глухі громи, в повітрі спекота, і тривога незвідана плине понад землею, закрадається в серце царівни.

      Вона піднялася до себе в світлицю, розшукала подружку Зорулю, схопила за руку.

      — Що нам робити? Так хочеться глянути на герць, а батенько не дозволяє!

      — А тобі не лячно? — сполохалась Зоруля, притуливши долоні до грудей.

      — Та ні! Так хочеться, хоч плач!

      — То одягнися хлопцем!

      — Ай правда! — щасливо скрикнула Мирося. — Як це я не додумалася? Добудь мені сорочину та штанці полотняні… і шапку з ягниці, щоб коси убгати. Ще встигну доскакати до Воронячого поля… поки не почалося. Знаю короткий шлях, через Ведмежу долину…

      Незабаром царівна вже зводила свого Гнідка в крутояр по вузесенькій стежині поміж бур’янами. Там вона одяглася в хлоп’яче вбрання, приторочила свою вишиванку до сідла, скочила на коня і — вйо! — майнула поміж чагарями до Ведмежої долини.

      Не встигли ранкові тумани відкрити словутинське плесо, як царівна вже вибиралася по стрімкій кручі до прадавньої могили, що височіла на краю Воронячого поля. З прадавності вважали люди проклятим те поле, бо кипіло на ньому безліч боїв і можна було знаходити у бур’янах жовті черепи й кості, а інколи траплялися іржаві мечі або підкови.

      Ось і нині до зловіщого поля зближалися з двох боків дружини супротивників, щоб помірятися силами. Глухо стугоніла земля, жовта курява котилася понад степом, лементувало чорне птаство, віщуючи смерть багатьом воям.

      Мирося тривожно озирнулася. Все-таки страшно! Може, вернутися? А то наскочать чужинці, захоплять в полон. Якби хто був поруч!

      А втім, вона не сама. На могилі хтось сидить, притулившись спиною до прадавнього кам’яного боввана. Хто ж це? Свій чи чужий? Придивившись гарненько, Мирося впізнала у тій постаті славетного співця, відомого всім яровитам сліпого Бояна…

 

ВОРОНЯЧЕ ПОЛЕ

 

      Боян мандрував саме від полудня, де гостював на Хортиці у вільних лицарів. Багато городищ він одвідав, багато пісень та дум проспівав людям. За те мав від них шану, славу і притулок дружній з харчами та келихом меду хмільного.

      Давненько почув співець вільний, що утверджується на землях Витича нове царство, і дуже засмутила та вість Бояна. І сказав він братчикам — воям словутинським:

      — Піду, понесу яровитам пісню вільну, думу нескорену. Мо’, допоможе це людям збагнути, де їхня путь достойна і єдина. Диво дивне, як легко сини волі зрікаються найдорожчого? Навіть вовки-сіроманці, птахи захмарні бережуть волю свою, а люди — Ладині діти — забувають заповіти пращурів!..

      — Іди, Бояне! — сказали вільні вої.

      Співець подолав Дике Поле, прибув до меж царства витицького. А того ранку, коли напасники з полуночі вдерлися до земель яровитських, дістався він Воронячого поля. Втомившись, сів на могилі спочивати.

      Зненацька він насторожено завмер, прислухався. Понад степом прокотилася якась тривожна хвиля.

      — Вороння, — прошепотів співець. — Поганий знак.

      Ліг на землю, притуливши вухо до трави.

      — Стогне матінка. Військо суне. Та й не одне — з двох боків. Буде герць. Ото ж бо й чує проклята птиця, хмарою кружляє у дивоколі, жде свого часу. Ба, а це хто там шелестить? Хтось є чи мені здається?

      Не здавалося Боянові. То простувала до нього Мирося, вбрана у хлоп’ячу сорочину та штанці. Косу вона запхала під шапку, і тепер її не впізнав би навіть рідний батько, тим паче, що дівчина замурзалась багнюкою, як пробиралася яругою.

      — Хто там? — озвався Боян. — Хто б ти не був — добра людина чи розбійник — подай голос.

      — Це я, — несміливо одвітила Мирося, поглядаючи на обрій, де все вище підіймалася хмара куряви.

      — Хто такий “я”? — насмішкувато мовив співець. — Щось мале, голос тонкий. Наче дівчина…

      — Ба ні, хлопець, — поспіхом заперечила Мирося.

      — А чого приперла тебе лиха сила в таку пору на Вороняче поле?

      — Хочу глянути на битву.

      — Чи не здурів? Нащо воно тобі?

      — А цікаво, — зітхнула Мирося. — Чув про лицарів, героїв, а герцю не видів. Кажуть, що це гарно, весело!

      — Хто такі думки посіяв у твоєму умі? — здивувався Боян. — Гарно? Чи не об’ївся ти блекоти?

      — А мені батько казав.

      — А хто він — твій батько?

      — Та… коваль він, — збентежено мовила Мирося, колупаючи босою ногою землю. — Нема вже його. Я сирота…

      — Гм, — похитав головою Боян, — твій батько, синку, або дурень… або цар…

      — Цар? — здивувалася Мирося. — А то ж чому?

      — А дуже просто, — приязно пояснив Боян. — Бо царі, синку, дивляться на герць збоку. Той, хто заюшений кров’ю, не скаже, що це весело. От якби тебе розчахнули до пупа…

      — Що ви?! — сплеснула в долоні Мирося, жахнувшись. — Таке страшне мовите! Хіба таке буває?

      — Атож! — зітхнув Боян. — Був я дружинником, різався в страшній січі. Всього набачився. Мене з побратимом старшим захопили вороги та й познущалися. Очі мені випалили, а тоді пустили вниз за водою в човні… на глум, на муку… Хотів я на себе руки накласти, та врятував мене прадавній Боян. Виходив мене, просвітив серце. І збагнув я, що не я один у світі нещасний. Море муки над світом котиться. Я сліпий на очі, а є сліпі на серце. То страшніше, синку…

      — Сліпі на серце? Як то?

      — А хоч би й володарі, царі… Б’ються, умножають скарби, землі загарбують, а навіщо? До якого пуття? Голий приходиш у цей світ — голий підеш з нього. Кому ж залишиш купу того непотрібу, заради якого море крові пролив? Ото справжні сліпці! А мені того не потрібно: вольний, як птиця! Ходжу лісами, полями, людей звеселяю чи засмучую. А як звати тебе?

      — Та… Мирославом кличуть.

      — Гарне імя, — похвалив Боян. — Їсти хочеш?

      — Та ні, ситий.

      — Бреши. Коли це сирота ситим буває? Ось пиріжок з маком, бери, дуже смачно…

      — Справді, смачно, — похвалила Мирося, куснувши пиріжок. — Ніколи такого не їв.

      — На здоров’я… А цить, здається мені, вже близенько військо. Чи ти бачиш, хто там?

Пошук на сайті: