Олесь Бердник - На вогні святому спалимо розлуку (сторінка 7)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_na_vohni_svyatomu_spalymo_rozluku.docx)Oles_berdnyk_na_vohni_svyatomu_spalymo_rozluku.docx163 Кб1602
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_na_vohni_svyatomu_spalymo_rozluku.fb2)Oles_berdnyk_na_vohni_svyatomu_spalymo_rozluku.fb2424 Кб1702
      — То наше, витицьке, — схвильовано мовила Мирося. — Дружинники лаштуються в лаву…

      — Готуються, — пояснив Боян. — Ворог, певно, близенько. Хтось скаче на коні — чую. Чи не до могили?

      — Еге! — затривожилася дівчина. — Сам цар Горевій.

      — Ще його тут бракувало, — буркнув Боян. — Чого йому?

      — Ви ж, діду, як запитає про мене, скажіть, що я поводир, — попросила Мирося, ховаючись за кам’яним бовваном.

      — Скажу, скажу. Кому ти потрібний?

      Вороний кінь Горевія толочив копитами степову тирсу-ковилу, за ним з брязкотом і галасом скакали радники і воєводи, ще трохи далі сунулася лава дружинників. А від полуночі долинав зловісний гомін, там над хмарами жовто-попелястої куряви майоріли стяги, похитувалися списи. Витицькі вої лаштувалися велетенським півколом, позирали на тривожний обрій, голосно перемовлялися.

      Цар уздрів постаті на могилі, круто здибив коня.

      — Агов! Ти хто такий, хлопче?

      — Поводир, — придушеним голосом одвітила Мирося, виглядаючи з-за кам’яного боввана.

      — Кого водиш?

      — Бояна сліпого.

      — Бояна? — здивувався цар. — Це добрий знак, що він в таку пору з’явився. Хай іде сюди…

      — Цар велить, щоб ішли до нього, — шепнула Мирося співцеві.

      — Не піду, — позіхнув Боян.

      — Ну, що там таке? — нетерпляче гукнув цар, поплескуючи долонею по шиї коня. — Чому не йде Боян?

      — Гордий, — їдко зауважив радник Печерун, і його чорні очі спалахнули мстивим вогнем. — Чув я його пісні, все про волю співає.

      — Він не хоче, — пропищала Мирося.

      — Хіба не відає, що я цар? — гримнув Горевій.

      — Мені однаково, хто ти, — озвався Боян, прислухаючись до брязкоту зброї. — Не бувало такого, царю, в Слов’янщині, щоб пісня до царів йшла. Царі до пісні йдуть — так бува. Тож вибирай!

      — Іч, гординя яка! — скипів цар. — На моїй землі сидить та ще й патякає казна що!

      Роздратовану мову Горевія перебив бойовий клич, що котився над степом, тривожний гомін: “Ворог! Ворог!”

      Цар кинувся до коня, скочивши в сідло, крикнув здалека співцеві:

      — Твоє щастя — битва починається. Ми ще не скінчили розмови. Втечеш — на дні моря знайду!

      — Бояни не втікають, — пожартував Боян.

      — Оспіваєш мою перемогу — прощу! — гукнув Горевій вже на скаку.

      Мирося висунулася з-за каменя, схопила Бояна за руку.

      — Ой-йой! У мене ледве душа в п’яти не втекла. Як ви посміли так з ним розмовляти?

      — А як?

      — Гостро.

      — Як умію, хлопче. Пісня вища од усіх володарів. Царі вмирають, а пісня живе собі та й живе. Пам’ятай про те, Мирославе. Сядьмо ось тут, будеш мені оповідати, що там діється на полі кривавому…

      Дві лави воїв зближалися, над ними кружляла хмара чорних птахів, над степом дрижало гаряче марево. Сонце нещадно пекло, у небі тривожно купчилася грозова просинь, здавалося, що десь там, у високості, Перун напинає велетенський лук виднокола, щоб метнути на землю громову стрілу герцю…

 

БИТВА

 

      Почувши про наближення чужинецького війська, Корінь не втікав під захист витицьких стін. Разом з сином заганяв ягнят на пліт, переправляв на лівий берег, ховав у кошару, що її здавна мав у словутинських плавнях. Покінчивши з тою справою, батько з сином перепливли до землянки, щоб взяти з собою ще деякі припаси, і ось тут Зореслав забунтував. Повертатися на лівобережжя рішуче відмовився. Сказав, що не хоче бути вартовим біля ягнят і кіз, що йому вже обридла ґирлиґа пастуха, що заради такого животіння хіба варто було з’являтися в цьому світі?

      — Серце моє горить! — з сльозами на очах промовив хлопець. — Як мені хочеться бути з лицарями.

      — Дурне, аж кручене! — буркнув Корінь. — Хіба то лицарі? Б’ються, а спитай: для кого, за кого? Щоб Горевієві солодко жилося!

      — Вони для слави б’ються! — палко сказав Зореслав, і очі в нього іскристо замерехтіли. — Невже ви, батьку, не прагнули бойової слави?

      — Пусте мелеш, — махнув рукою Корінь, збираючи в торбу всяке начиння. — Різна слава буває. Одна нечутна — та вічна, добра. А інша — ганьбище. Теж славою її люди зовуть. Не дай боже, щоб така слава про тебе, синку, йшла. Кортить цареві чужі землі воювати, а ворогам — того ж самого забажалося,— от і ллють кров людей невинних. Чого їм треба? їсти чи пити не вистачає, а чи в дранті ходять?

      — Та хіба, няньку, лише питво й харч людині потрібні? Герці, походи, пісня! То ж як дихання для душі!

      — Співай, коли охота, — розважливо одвітив Корінь, завдаючи лантух на плечі. — Степ широкий, гори словутинські слухають тебе. Жайвір співає— співай і ти. Ходімо, пора!

      Вони рушили по ледь помітній стежині, котра вела від землянки крізь тернові зарості до ріки. Зненацька Зореслав рішуче зупинився і сказав:

      — Все навчаєте мене, навчаєте! А що мені з того? Співай, як жайвір, кажете ви. Жайвір має своє гніздо, жайвориху, пташат, неосяжне дивоколо. А я…

      — Що, синку? — втомлено озвався Корінь, вже розуміючи, до чого гне Зореслав.

      — А я — мов сич у дуплі. Серце б’ється — для кого? Сила грає в руках — навіщо? Пісня бринить у грудях — кому її заспіваєш? Вітер понесе її вдаль… та й пропаде вона. Не тримайте мене, я йду!

      Зореслав круто повернувся і майже бігцем попростував угору, поміж заростями вікових дубів та беріз.

      — Зажди! — гукнув батько, пориваючись за ним. — Куди, дурню!

      — До Воронячого поля! Туди, де наші вої б’ються. Не можу сидіти в болоті в таку пору, збагніть мене! Хоч гляну здалека, з могили — на душі полегшає…

      Корінь промовчав, наздогнав сина і, важко зітхаючи, чимчикував ззаду. А коли вибралися до могили й почали виходити на неї, винувато сказав:

      — Правда, синку, твоя. Не можу я дати тобі ні пари вірної, ні щастя. Що вдію? Дівчат поблизу нема, друзів для тебе теж відшукати годі в нашій пущі. Та не жалкуй за світом буйним, заклопотаним, що панує там, в городищах. То — мара, неволя. Збоку глянеш — ніби й веселощі, радощі. А опинишся там — ніби в багнюку скочиш. Потім вибратися б, та ба, несила! А тут — воля, простір! Синє дивоколо — брат тобі, сонечко — батько, зорі яснії — сестриці! Хіба не так?

      — Ех няньку! — з докором озвався син. — Адже не завсігди ви так мислили? Були ж і в краях далеких, і в походах, бачили царства великі, людей незліченну силу…

      — Бачив, бачив, — буркнув Корінь, — бодай того не бачити! І тепер, як присниться, — серце мре. Не нюхав ти, чим пахне рабство. Неволя многолика, у неї мотузочків — не злічити. Не отямишся, коли й заплутаєшся, мов муха в павутині…

      — Дивися, дивися! — закричав Зореслав, сягнувши верхів’я могили. — Зійшлися!

      — Наче пилюга на обрії, — пробурмотів Корінь, затуляючись долонею від сонця.

      — Не пилюга, а військо, — схвильовано заперечив син. — З ворогом зійшлися наші вої!

      — Проллється крові невинної, — зітхнув Корінь, кидаючи лантух на землю. — Ну й що тобі тут робити, чого біг, мов навіжений? О, дивися, блищить щось серед куряви!

      — Мечі та списи! — палко скрикнув Зореслав, махнувши рукою. — Ех, мені б у правицю що-небудь!

      Почувши запальну розмову, з-за кам’яного боввана виглянула Мирося, побачила юного хлопця й остовпіла. Вона ще ніколи не виділа такого прегарного парубка: на розпашілому від хвилювання бронзовому обличчі, мов дві блакитні зорі, іскрилися очі, під розхристаною вишиванкою перекочувалися тугі хвилі м’язів, буйнорусий чуб, ніби стиглий сніп ячменю, звихрений грозовим вітром.

      — О Перуне! — прошепотіла дівчина, притуливши долоні до грудей. — Яр-Див з’явився на могилі.

      А юнак, дивлячись у далеч, аж підскакував, наче під ногами в нього був розпечений пісок.

      — Хіба можна отак безпорадно стояти, коли там герць кипить!

      — Щоденно люди десь тусають одне одного, — з кпином сказав пастух. — Всюди не поспієш! Ех, немудрий ти!

      — Краще немудра хоробрість, аніж розумна байдужість! — крикнув син.

      — На всякого дурня, котрий захоче воювати, не настачиш своєї крівці!

      — О Світовиде! — тим часом шепотіла Мирося, не зводячи залюбленого погляду з постаті юнака. — Татко боявся, щоб стріла мене якась не зачепила. Ось вона — стріла! В серце кольнула. Це він — мій царевич із снів дівочих…

      — До себе гомониш? — поцікавився Боян. — Чи хто прийшов?

      Корінь, зачувши голоси, підступив до каменя, побачив Бояна.

      — Бояне славетний! — радо привітав він його. — Благословення Матері-Землі на тебе. Давненько не було тебе у наших краях…

      — Чи не Корінь? — запитав співець.

      — Атож. Я та ще мій син Зореслав.

      — Зореслав, — аж засміялася Мирося сама до себе. — Ім’я дивне!

      — А тебе чого сюди принесло? — поцікавився Боян. — Залишив отару, прийшов у степ…

      — А запитай мене, дурного! — з досадою одвітив Корінь. — Синка мого потягнуло на битву поглянути!

      — Всі вони однакові, — кивнув Боян. — Мій провожатий теж такий запальний, аж підскакує…

      — Бо ще несмалені. От і Зореслав мій — виє, як вовк уночі: хочу між люди, хочу до городища, хочу у мандри. У пастку йому закортіло, ось як я міркую. Хоч ти йому скажи, Бояне, може тебе, мудрого, він послухає…

      — А що я йому скажу? — хитро осміхнувся співець. — Будякову квітку як не заворожуй — вона все одно будякове сім’я вродить. А пшеницю хоч змішай її з блекотою, а вона таки золотий колос викине з парості. Не бійся за сина, Кореню, орлині крила просять польоту. Знаю, з неба можна впасти на скелі, розбитися, а проте путь орла один-єдиний — понад горами, в небо!

      — От спасибічки, допоміг, — невдоволено сказав Корінь.

      — Гарно мовив Боян, — радо озвався Зореслав.

Пошук на сайті: