Олесь Бердник - На вогні святому спалимо розлуку (сторінка 9)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_na_vohni_svyatomu_spalymo_rozluku.docx)Oles_berdnyk_na_vohni_svyatomu_spalymo_rozluku.docx163 Кб1602
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_na_vohni_svyatomu_spalymo_rozluku.fb2)Oles_berdnyk_na_vohni_svyatomu_spalymo_rozluku.fb2424 Кб1702
      — Хай буде воєводою.

      — Гм. Хай буде. А чого ж… Хоробрий, вмілий — хай буде! Мені добрі вої потрібні! Ой!..

      — Зореславе! — гукнула Мирося. — Віднині ти царський воєвода! Чуєш?

      — Слава воєводі Зореславу! — кричали дружинники, і їхній галас підхопила витицька юрба. — Слава Зореславу!

      — Кричи: слава цареві! — шепнув хлопцеві радник Печерун.

      Юнак, нахмурившись, мовчав. Лише один раз докірливо зиркнув на Миросю.

      — Чого він мовчить? — запитав цар у радника. — Німий чи що?

      — Чому не кричиш? — гостро озвався Печерун, вколовши хлопця недобрим поглядом.

      — Не вмію, — непривітно одвітив юнак.

      — Гордий! — покрутив головою цар. — Ну, подякуємо Світовидові, людоньки, за побіду славетну! Всі до Витича! Свято на три дні. Ой! Хоч би добратися до покоїв, там спочину. Меду, збіжжя, всякого добра з царських льохів — на майдан! Хай знають всі — цар Горевій святкує побіду!..

      — Заплутався в сильці бідолаха, — зітхав Боян, прислухаючись до гомону, що віддалявся від могили. — Спробуй тепер вибратися з нього. Ну, та дарма! Хай змагається. Я теж почимчикую за ним, може, зумію стати в пригоді. Побіда побідою, а треба йти до людей, поспівати їм. Бо без пісні яке ж то буде свято?..

 

НІЖНІСТЬ

 

      Понад степами, що дрімають під чарами місячними, понад лісами, понад таємничою словутинською долиною котиться відлуння свята. Вже незабаром північ, а урочисті крики не затихають, тіні миготять на високих вежах городища, велетенські багаття несуть в темно-синю глибінь іскристий потік, і весь Витич схожий на смолоскип, що його Дайбог поставив на стрімкій кручі на втіху річковим русалкам та повітрулям.

      Двоє дивляться на все те з кручі, залитої місячним потоком. Дивляться і не бачать. Бо вже нема для них світу, зірок, нема правічного гаю, що мріє стіною неподалік, нема колихання вогнів у річковому плесі Є лише очі — четверо палючих жарин. Вони стрічаються, милуються, не можуть розійтися поглядами. І промовляють одне одному щось нечутне, і несміливо кружляють у жагучому танці, ніби світлячки навесні поміж кронами дерев.

      — Там свято, — озвався юнак, відчуваючи, що вуста в нього спрагло пересихають. — Чом ти покинула його?

      — Тут моє свято, — дзвіночком засміялася дівчина. — Віднині нема свята для мене без очей твоїх, юначе.

      Хлопець не відповів, лише простягнув навстріч їй свої руки. Вона торкнулася його пальців своїми, ніби пелюстки квіток торкнулися одна одної, ніби сплелися два промені у дивоколі, ніби легіт степовий обняв шовковисту траву ласковим подихом. Збентежилася кров, ударила тугою хвилею в свідомість, понесла в казку.

      А ось моє царство — гай, кручі. Тут я царюю змалку, тут ми граємося з мавками лісовими, з перелесниками словутинськими…

      — Покажи мені їх, — захоплено попросив Зореслав. — Чи, може, вони не бажають?

      — Та ні, вони з радістю захочуть, — скрикнула дівчина. — Вони дуже тішаться, коли люди приходять до них з любов’ю. Мені казала одна мавка, що все чарівницьке царство святкує, коли між людьми хтось покохає один одного. І тоді на землі виростає ще одна квітка. Я дуже тішилася, коли почула таке. Тепер ти збагнув, що таке квіти? То вічні знаки великого кохання. Вже тих людей і на світі нема, вони рушили до краю Яр-Дива, а тут, на землі, лишилися вічні свідки закоханих. Скільки різних квітів, стільки й різних чуттів. Незабудки — то тремтлива, несмілива ніжність. А шипшина лісова — то вірність і палкість. А лілея водяна…

      — Знаю, — зачаровано підхопив Зореслав, — то — цнота, чистота.

      — Правда, — згодилася дівчина.

      В зоряному мареві Мирося пливе перед юнаком, а йому здається, що в нього нема тіла, що він став невагомим і окриленим. Можна знятися й полетіти над світом. Біла вишиванка Миросі зіткана з місячної імли, з самоцвітних росинок, очі дівчини — дві падаючі зорі, що чудом заблукали сюди і зупинилися на ніжному личку.

      Вони біжать по кручі, падають, сміються, знову-підхоплюються й летять, летять понад землею. І сміється Словута, і танцюють зорі в небі, і ронить сльози ніжності лагідний місяць у плин річковий.

      Правічний гай зустрічає хлопця й дівчину настороженим спокоєм. На товстезних стовбурах дубів срібне прядиво, з темних долоньок листя спадають на землю холодні вогненні росинки, тонко видзвонюють пісню чаклунської ночі. Дзінь, дзінь, дзінь! Прокидається царство снів, королівство чар, країна небувалого…

      Хлопець і дівчина притишені. Має щось статися. Вони виходять на широку галявину. Рука в руці, щока до щоки, і одне-єдине, вже нероздільне, серце.

      Ледь чутний сміх сповнює нічний простір, напружилися росянисті трави, стрепенулися дуби, верби, явори, задумливі сосни. Довкола закоханих попливло, замерехтіло барвисте кільце іскор, квітів, пісенних звуків.

      — Що це, Миросю?

      — Хоровод, Зореславе. То мої подружки мавки вийшли для нас у кільце, славлячи Хора — кумира зоряного, батька Яр-Дива і Зоре-Дива. Прислухайся, вони співають…

      — Чую… А про що?

      — Про кохання. Вони не відають інших пісень. І казали мені, що, окрім кохання, на світі все тлінне. Зло, розлука, убивство, невірність — то лише мара, людям здається, що воно є, а пізніше вони розуміють, що то тіні обману і втоми… Ось я покличу Росину, мою улюблену мавку. Росино, Росино!

      Покотилася луна над лісом, колихнувся казковий хоровод, затихли звуки веснянки. Імлиста постать усміхненої мавки наблизилася до закоханих, простягла прозорі руки.

      — Чого бажаєш, подруженько?

      — Чи видиш щастя моє, Росино? Чи загорівся вогник нашої любові?

      — Бачу, радію! Та зажди… хочу поглянути, яку квітку ви посієте для світу. Заждіте, щасливі люди, гляньте на квіточку власного серця…

      Кільце мавок кружляє хутчіше, пісня звучить урочистіше, вже зрушили з місця стовічні дуби, глухо пританцьовують коренастими ногами, вже закружляли в бурхливому танці розпатлані верби, прокинулися в дуплах нічні сови, присвічуючи вогниками круглих очей, і зібралися на краю галявини поважні лісовики поруч з ведмедями, схвально вимахують зеленими лапами.

      Зненацька посеред галявини загорівся барвистий вогонь, сипонув довкола полум’яним дощиком, розтанув на траві. А натомість розпукнулася прозора блакитна квітка, ледь видима у мареві місячної ночі.

      — Нова квітка! Нове кохання! — щасливо загукали мавки, і в лісі залягла тиша. Росина підпливла до Миросі, схилилася перед нею в поклоні, лагідно усміхнулася Зореславу.

      — Все наше царство дякує вам, люди, за нову красу. Тільки квіточка ваша незвичайна. Такої ще не було.

      — Чому, подружко?

      — Не відаю про те. Чую голос Матері-Землі. Вона мовить, що вашу квітку не скоро побачать люди…

      — Невже наша любов недостойна інших квіток? — крізь сльози озвалася Мирося.

      — О ні, подружко. Ваша квіточка — не на часі. її зможе узріти лише пробуджене серце онуків ваших. Вона — для майбутніх весен, подружко. Радій!

      Глухо загриміли громи десь вдалині. Здригнулася земля. Дихнув понад лісом холодний вітер. Коло мавок і лісовиків розпалося, померкла блакитна квіточка на галявині. Мирося лячно притулилася до Зореслава.

      — Що ж буде далі з нами, Миросю? — прошепотів Зореслав.

      — Зажди, коханий. Не загадуй. Не лякай невидиму квітку. Хіба ти забув? Нема ні зла, ні крові, ні лиха. Є лише любов… лише кохання…

 

ВИБІР НАРЕЧЕНОГО

 

      Цареві снився страшний сон. Буцімто сидить він на троні і видно йому всі краї царства: поля, ліси, озера, гори. Видно людей, котрі везуть йому данину, видно численні дружини воїв, готових рушити в похід, видно селища й городища, незліченні гурти худоби і поля золотих ячменів та проса.

      І всі йому вклоняються, всі дякують за царювання, за ласку й щедроти. Зненацька відчуває цар, що йому одбирає руки й ноги, не може він ворухнутися, не може мовити й слова. Бачить теє радник Печерун, зловтішно посміхається, витягає з піхов меча і починає краяти царство на шматки. Що він діє? — жахається цар, а вуста його мертві, не чутно й слова. З’являються ще якісь воєводи, радники, змагаються з Печеруном за кращий шмат царства, той тягне собі далеке поле, той запихає в лантух густий ліс, той викопує озеро і несе його на край світу. І не дивується Горевій тим, що то ж химера,— бо як можна краяти царство на шмаття? — а одна лише думка тривожить його: не можна допустити цього, треба отямитися від сну, від непорушності, схопити за руку злодіїв…

      Нажаханий і неспокійний, прокинувся Горевій, застогнав від болю в пораненім тілі.

      — Вої мої, де ви? До мене!

      Двоє чатових нечутно ввійшли до покоїв, наблизилися до ліжка.

      — Чого бажаєш, царю?

      — Підведіть мене до вікна…

      Чатові підвели царя з ліжка, допомогли сісти на підвіконня. Він глянув униз, на дворище. Там покотом спали вої після святкової ночі, на торговищі чаділи недопалки вогнищ. Світлішало небо, блідли зірки, над кручами й словутинськими долами густішали тумани.

      — Що за дивний сон? — бурмотів цар. — Невже я помру? А зі мною й царство моє розпадеться… О Перуне! Не дай статися такому лихові. Я ще не довершив свого задуму, рано йти до краю Світовида… А коли й так, то пошли мужа сильного для Миросі, щоб онук мій утвердив царство славне від краю до краю землі. Всі мої, кличте радника Печеруна, кличте доньку мою Миросю!

      Небавом Печерун вже вповзав до покоїв, чорні очиці його бігали вусібіч, він не відав, чого йому чекати — ласки, а чи кари.

      — Печеруне… маю вирішити невідкладну справу…

      — Кажи, царю. Я піду на край світу, аби тобі догодити!

      — Так далеко не треба… Ой, шпигає в спину! Прокляті напасники! Так помолотили мене… ой! Як сніп ячменю… Кепська справа… Я, мабуть, помру, Печеруне!..

      — Що мовиш, царю? — з удаваним жахом скрикнув Печерун. — Та чи можна думати про таке? Ми ще не утвердили царство витицьке, ми ще маємо рушити силу свою до країв верховинських, щоб і там знали руку царя Горевія. Не мисли, царю, про сумне, тобі рано йти до краю Світовидового!

      — Не вмовляй мене! — простогнав Горевій. — Сам би хотів жити вічно, та долю не об’їдеш… Ой! На всяк випадок маю утвердити волю свою. Ага! Мирося прийшла… От і добре!

      Царівна метнулася до батька, притулилася щокою до грудей. Зазирнула в обличчя, приклала ніжні долоні до чола.

      — Чого вам, батеньку? Чому в передсвітання покликали?

      — Миросю, — урочисто озвався цар, обнімаючи її за плечі, — маєш нині вибрати собі нареченого.

      Дівчина сахнулася від нього, а в очах Печеруна засвітилися вогники цікавості.

      — Татку, як то вибирати? З кого?

      — Маю на оці трьох воєвод і лицарів своїх. З них ти й вибереш собі долю…

      — Хто ж це? — помертвілим голосом озвалася дівчина.

Пошук на сайті: