Я дивлюся на обличчя Лю. Воно сяє розмаїтими променями.
— Ти знайшов мене, — шепоче вона. — Ти знайшов мене навіть в іншому світі…
— Я не міг інакше, — сказав я. — Я не міг без тебе там… на землі. Ходімо, Лю… Треба поспішати. Може, нам пощастить повернутися назад…
— Ні, — сумно відповіла Люсі. — Не пощастить… Хіба ти не відчув падіння?..
— Відчув. То й що?
— Висота лабораторії Шрата не відповідає рівню поверхні тут, в антисвіті, — сказала Люсі. — Я одразу зрозуміла це…
— І тому… ти не повернулася?
— Тільки тому…
Страшний відчай пронизав моє серце. Що з того, що я знайшов Люсі. Адже ми назавжди залишимося в чужому, невідомому світі.
— Що будемо робити, Люсі? — глухо запитав я.
Лю мовчала…
Розділ четвертий
НА ЧОРНІЙ ДОРОЗІ
Вона дивилася на мене спокійно, лагідно. Під тим поглядом я теж заспокоївся. Лю погладила мою руку, сказала:
— От і все… Все добре… Ми разом. Що тобі ще треба? Ти хочеш повернення? А навіщо? Може, так треба, щоб ми потрапили сюди? Адже ми живемо, дихаємо… навколо земля, небо, дерева… Ну й що ж, якщо все не таке, як на землі? Звикнемо, будемо жити. Найголовніше — ми разом. Два серця, з’єднані любов’ю, можуть створити новий світ. Чуєш, Генріху?
— Чую, — схвильовано сказав я. — І згоден з тобою…
— Тоді йдемо. Тут ніби якась дорога. Я розглядала її перед тим, як зустріла тебе…
Ми взялися за руки, рушили по вузькій дорозі, всіяній дрібними і гострими камінцями. Обабіч тягнулися густі похмурі хащі, височіли страшні скелі. Інколи вони обривалися — простилалося безмежне поле, вкрите непроникливим туманом.
Ми йшли довго. Мовчали. Куди веде нас ця чорна дорога?
Спереду, на тлі фіолетового неба, спалахнуло багрове сяйво. Воно пульсувало, підіймалося все вище і вище, кидало зловісні відблиски на чорну землю, на похмурі дерева.
— Що це? — прошепотіла Лю.
— Може, сонце? — відповів я.
— Сонце? Тут, в антисвіті?
— А як же? Тільки тут воно антисонце. Ми бачимо його інший аспект, не такий, як у нашому світі.
— Як цікаво, Генріху. Навіть заради того, щоб узнати новий, зовсім новий світ, варто пожертвувати життям…
— Якщо це дасть користь людям…
— А звідки ти знаєш, що це не дасть користі? — дивно поглянула на мене Лю.
— Ми ж не повернемось туди… в той світ…
— Ніхто не знає… І потім… наскільки я зрозуміла… цей світ не зовсім чужий нашому… Навпаки — вони брати, вони сусіди і зв’язані якимсь чином… Хіба не так?
— Мабуть, так, — невпевнено сказав я. — Шкода, що ми мало цікавились цим… А від Шрата я мало що взнав…
Раптом Лю зупинилася, злякано притиснулася до мене.
— Що таке, дівчинко моя?
— Ти бачиш?
— Що?
— Очі… Погляд?
Справді, перед нами хтось був. Він дивився на нас хижо і злісно. Але побачити його ми не могли. Що ж це за істота? Чому вона так вороже дивиться на нас?
Я осмілився і рушив назустріч. Погляд зник. Я взяв Лю за руку, ми пішли далі.
— Що це було? — прошепотіла вона.
— Не знаю. Може, тутешня істота.
— Мені стало страшно… Вона пронизувала мене поглядом наскрізь. Чому вона може ненавидіти нас?
— Ти дивна, Лю… Хіба на землі мало хижих тварин, які люто зустрічають гостей і знищують їх при нагоді. І не лише тварин, а й людей таких досить. Може й тут так… Може, ми зустріли якусь тварину…
— Ні, — заперечила Лю. — Це не тварина. Така лють може бути лише… в розумної істоти…
Далі ми йшли сторожко, оглядаючись. В душі з’явилося почуття непевності, небезпеки. Мені здалося, що за нами слідом хтось іде. І навіть не одна істота, а багато…
З узбіччя знову хтось глянув. Погляд був ще пронизливіший, ще лютіший від першого.
— Мені страшно, Генріху, — сказала Лю.
Я мовчав. На обрії багряніло небо, наливалося кривавими барвами. Потім з’явився краєчок диска. Я сподівався побачити яскраве земне сонце, та це було не воно. Світило мало похмурий, неприємний вигляд. Воно посилало на землю тьмяні, коричневі промені, від яких не було ні світла, ні тепла. Навпаки, мені здалося, що навколо похолоднішало.
Чорні дерева заворушилися, простягнули свої гілки, позбавлені листя, назустріч сонцю.
В ущелинах між скелями поповзли химерні тіні.
Дорогу стало видно чіткіше. Десь спереду в фіолетових сутінках бовваніли чи то споруди, чи то гори.
— Підемо туди? — запитав я. — Може, там зустрінемо істот…
— Як хочеш, Генріху…
Але не встигли ми ступити двох кроків, як на нас з усіх боків накинулося ціле полчище дивних істот. Вони виникали ніби з туману, шикувалися щільними рядами і оточували нас кільцем.
Лю притиснулася до мене, я обняв її.
— Спокійно, Лю… Спокійно…
Я намагався розгледіти обличчя істот, але все було дарма. Вони були чорні, огидні — це все, що я міг відчути. Ні обличчя, ні чітких форм.
Темні істоти щільною стіною посунули на нас. В одному місці вони залишили вихід. Значить, вони бажають, щоб ми йшли кудись. Куди ж?
Мимоволі я рушив по дорозі. Лю трималась за мою руку. Химерна варта мовчазно супроводжувала нас. Я відчув, що Лю тремтить всім тілом.
— Я не хочу, Генріху, бути полоненою таких гидких, мерзотних тварюк.
— Я теж, Лю… Щось треба робити!
Невже ми для того проникали в інший світ, щоб стати жертвою насильників? З одного боку Шрат і його банда, з другого боку — ще гірші демони! Могутнє бажання — звільнитися з лабет темних потвор — пронизало наші тіла. Я побачив, як чорна варта віддалилася. Почулися звуки, схожі на високе, пронизливе вищання.
— Лю! Біжімо! — крикнув я.
Ми стрімголов кинулись уперед. Темні істоти переслідували нас. Але відстань між нами зростала. Серце моє билося радісно і переможно. Ні, ми таки вирвемося з проклятого кола. Ось вже недалеко хащі дерев. Там ми заховаємось. Далі скелі, гори! Там вони не знайдуть нас!
Я з подивом помітив, що навколишній пейзаж почав мінятися. Сонце засяяло яскравіше. Воно вже було не коричневе, а жовте. Ба ні! Не жовте, а рожеве! Чи, може, біле? Ні, вже синє…
— Чари якісь, — промовила Лю.
Світило спалахнуло таким фейєрверком кольорів, що засліпило нас. Ми задихано зупинилися, озирнулися. Чорної варти і сліду не було. Вона розтала в сяйві чудового дня.
Навколо колихалися густі трави, поміж ними красувалися ніжні різнобарвні квіти. На них блищали росинки, переливаючись в сяйві сонця. А далі височіли прекрасні дерева. Вони схиляли віти до озер, ніби заглядали в їхні спокійні дзеркала. Все було так, як і на землі. Тільки набагато глибше, багатше.
Раптом між деревами щось замайоріло. Лю насторожилася. Зашелестіла трава, запахкотіли тонко квіти. Перед нами виникла висока постать у білому…
Розділ п’ятий
СВІТ СИНТЕЗУ
Ми завмерли. Мовчки дивилися на істоту.
Я збагнув, що вона — не з тих темних створінь, які переслідували нас. Навпаки, вона вся була ніби з променів і барв. Сяючі блакитні очі, довге золоте волосся до плечей, строгі, але м’які риси обличчя. Вони весь час мінилися. Написати портрет істоти ніякий художник не зміг би. Це був калейдоскоп виразів, форм, відтінків.
Істота підняла руку, ніби вітаючи нас. І ми почули голос:
— Щиро вітаю вас, люди.
Хвилюючись, я відповів:
— Дякую вам. Але хто ви? Ми тільки що втікали від якихось потвор… і раптом…
Сяйво усмішки з’явилося на дивному обличчі. Незнайома істота сказала:
— Я знаю. Ви про все почуєте. Ходімо…
Вона повернулась і пішла. Мені здавалося, що вона не йшла, а пливла над землею, над травами. Перед нами, в затишку між деревами, з’явився білосніжний будинок. Але колір його був не наш, звичний, не колір мармуру чи пластмаси, навіть не колір снігу. Він був незнайомий для людей землі — це був абсолютний білий колір.