Олесь Бердник - Поза часом і простором (сторінка 13)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_poza_chasom_i_prostorom.docx)Oles_berdnyk_poza_chasom_i_prostorom.docx119 Кб1760
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_poza_chasom_i_prostorom.fb2)Oles_berdnyk_poza_chasom_i_prostorom.fb2309 Кб1784
      Не хотілося дукати, що все закінчено… Вікторія включила прилад, що працював на повільному розпаді урану, ї, коли з’явилося на кінці своєрідного дула синювате полум’я, вона описала цим дулом велике коло по стінці сусіднього корабля…

      Атомний промінь прорізав метал апарата, мов крізь масло пройшов гігантський ніж. Стіна захиталася і плавно осіла всередину. Відкрився темний отвір.

      Вікторія ступила на край люка. Страшно! Внизу під ногами (власне, тут немає ні верху, ні низу!) —страшна глибина… А! Хай, що буде!..

      Дівчина зробила крок і стала одною ногою на край отвору в сусідньому зорельоті. На хвилину затрималась і глянула під ноги. Мурашки пробігли по її тілу. Повна нерухомість зорельотів, які, здавалось, повисли над неосяжною безоднею, якось не сприймалася свідомістю. Адже Вікторія знала, що вона разом з апаратами мчить тепер у просторі з швидкістю більше тисячі кілометрів на секунду. Вона відвела очі від космічного провалля і швидко перебралася в отвір корабля Тригуба, опинившись в одному з коридорів біля фазотронів, в магнітному полі яких розганялось іонізоване пальне ракети. Вікторія вже була в космольоті там, на Землі, і тепер зорієнтувалася, куди їй іти… Вона минула кілька коридорів і відкрила двері до каюти, звідки Тригуб керував ракетою…

      …Ніби паморозь вкрила прилади, було темно. Тільки в примарному промінні Сонця, яке десь відбивалося в перископах і частково попадало сюди, Вікторія побачила непорушне тіло в скафандрі…

      Значить, він відразу не вмер, бо встиг одягнути скафандр!

      Дівчина оглянулася. В передньому ілюмінаторі зяяла невелика дірка. В стінці праворуч — ще одна! Негайно звідси! Цей космольот уже не годиться!..

      Вікторія кинулася до Тригуба. Аби тільки він був живий! Схопила його на руки і досить легко (бо тяжіння тут було значно менше, ніж на Землі) потягнула його по коридорах до отвору. Для того, щоб уникнути несподіванки, Вікторія поклала від отвору до люка свого корабля невеликий трап і потім перенесла Валерія до космольота…

      Люк автоматично зачинився. Вікторія полегшено зітхнула. Найстрашніше залишилося позаду… Через кілька хвилин вони були в каюті, і дівчина здіймала з Тригуба скафандр…

      Шолом впав додолу. Показалося синє обличчя Тригуба. Вікторія припала до його грудей. Вона почула ледве відчутний стук його серця. Значить, Валерій живий!

      Дівчина метнулася до приладів, включила кисневий балон і підвела шланг до вуст Валерія. Його тіло затремтіло. Груди високо піднялися…

      Радість Вікторії була такою великою, що сльози виступили у неї на очах. Вона сіла до пульта, включила знову регулятор прискорення, і скоро зорельот Тригуба залишився далеко позаду, продовжуючи свій шлях в пітьмі уже без людини…

      Незабаром Валерій відкрив очі. Спочатку він нічого не розумів, коли побачив себе в чужій каюті, і думав, що це сон… Потім звівся на руку, сів у кріслі прямо і, оглянувшись, побачив Вікторію. Вона щасливо усміхалась.

      Валерій зачудовано подивився в ілюмінатор на мереживо зірок, потім знову на дівчину. Протер очі.

      — Вікторія, — ледве промовив він, — я сплю чи справді бачу вас?.. Що все це значить? А якщо все це не сон, то що ж трапилось і як я опинився на вашому кораблі? Я згадую лише одне — удар… повітря почало виходити!.. Очевидно, метеорит був мікроскопічним, бо у великий отвір повітря вийшло б моментально… Я кинувся до скафандра, одягнув його… і коли закріпив шолом, тиск повітря розірвав отвір, пробитий метеоритом… Холод простору моментально проник в каюту і скував мої рухи… Я ледве встиг включити сітку огрівання в скафандрі і втратив свідомість. Більше я нічого не пам’ятаю!.. Але як ви тут?.. Звідки з’явилися?..

      — Заспокойтесь, — ніжно відповіла Вікторія. — Я вам все розповім…

      І з уст цієї хороброї дівчини Тригуб почув про все, що трапилося з нею аж до їх зустрічі в Космосі…

      — Вікторіє, — прошепотів Валерій,— за дивних обставин звела нас доля… Тепер ми вже ніколи не розлучимось!..

      Вікторія поклала ніжні пальці на його вуста.

      — Не будемо тепер про це говорити! — промовила вона.— Треба рятувати людство…

      — Вірно! І необхідно тепер же дати радіотелеграму на Землю про все те, що трапилося!..

      — Ні! — заперечила Вікторія. — Передавайте так, нібито у вас все гаразд… Що була тимчасова мовчанка в зв’язку з аварією… А про мене ні слова! Я поки що не хочу, щоб знали про мій політ…

      — Гаразд! — сказав Валерій. І, настроївшись на хвилю свого корабля, яку слухала Земля раніше, почав говорити:

      — Алло! Земля! Ви чуєте мене? Алло! Земля! Ви чуєте мене?

      Через десять хвилин ультракороткі хвилі передавача ракети досягли Землі, а ще через десять хвилин прийшла відповідь з Землі:

      — Тригуб! Що з вами? Ми вважали вас загиблим?.. Ми ждемо відомостей про все, що трапилося з вами?..

      Годину тривала розмова між кораблем Тригуба і Землею. А в наступні години весь світ було сповіщено про те, що Тригуб благополучно вийшов з катастрофи, відновив радіозв’язок і тепер його зорельот перелітає орбіту Нептуна…

      І знову, який раз за останні дні, люди Землі радісно зітхнули…

      Закінчивши розмову з Землею, Валерій звірив курс корабля. Все було вірно. В потужний ракетний телескоп вже видно було далеку зірочку. То була дивна, незнайома планета, що загрожувала людям смертю!.. Вона швидко збільшувалась, перетворювалася на маленьку кулю. Обриси її були чіткі — значить планета не мала атмосфери…

      Валерій відірвався від телескопа, з ніжністю поглянув на Вікторію, яка спала на м’якому гамаку після страшного напруження минулих годин. Якби не фіолетове дивне небо за ілюмінатором ї незвичайність обставин, можна було б уявити, що вони десь на Землі, в кімнаті, і ця чудесна дівчина стала його дружиною… Ні! Рано про це мріяти! Попереду незвідані небезпеки і, може, навіть смерть!..

      В перископі праворуч засяяв зеленкуватий Плутон. Це був кордон сонячної системи. Тепер більйони кілометрів розділяли систему від найближчих зірок. Тільки ось цю планету невідома сила кинула в холодні простори міжзоряних шляхів…

      Минали години… Тригуб знову подивився в телескоп. Тьмяний диск планети зріс до розмірів великого кавуна.

      За спиною Валерія почулося зітхання. Він оглянувся. Це прокинулась Вікторія.

      — Може, я заміню вас? — запитала вона.

      — Ні! Пора розпочинати гальмування…

      З допомогою допоміжних бокових дюз Тригуб поволі повернув зорельот. Спалахи вибухів кидали відблиски на перископи, апарат легко дрижав. Швидкість зменшилася до восьмисот, семисот, п’ятисот кілометрів на секунду… Перевантаження знову притисло мандрівників до крісел… Валерій почав готуватися до посадка на планеті. Треба пильнувати, щоб, ввійшовши в зону тяжіння планети, не розбитися. Наближався вирішальний час…

НА МЕРТВІЙ ПЛАНЕТІ

      …Велетенський диск чужої планети заповнив увесь ілюмінатор. Він освітлювався далеким Сонцем і був якимсь попелястим в слабому промінні. Темніші або світліші місця на планеті — оце й усе, що можна було розібрати…

      Зорельот давно уже минув орбіту останньої планети сонячної системи — Плутона — і тепер увійшов у зону тяжіння нової планети. Швидкість зменшилася до восьми кілометрів на секунду. Апарат знижувався по спіралі. Валерій і Вікторія не могли й поворухнутися — перевантаження все збільшувалося, кров стукала у скронях, шуміло в голові… Швидкість зменшилася до посадочної. Автопілот слухняно повернув зорельот прямо вниз. Назустріч мчалися знизу гострі піки гір. Блискали в сяйві зірок кам’яні урвища…

      Валерій витер спітніле чоло, схопився за ручку регулятора. Кілька ударів вогняних стовпів з дюз, і корабель майже повис над рівниною біля гірського хребта…

      …Захитавшись, космольот глибоко занурився у грунт і непорушно зупинився. Незабаром вгорі відкрився люк, донизу впали портативні металічні східці. По них зійшли дві постаті і зупинилися біля космольота. Вони були одягнені в незграбні скафандри з термоізоляцією, довгочасовим запасом кисню і їжі. В прозорих шоломах вмонтовано невеличкі радіопередавачі, з допомогою яких можна розмовляти в світі без повітря…

      Це були Вікторія і Валерій — люди Землі.

      Вони з цікавістю оглянулися, щоб роздивитися незвичайну планету, яка з невідомої причини вторгнулася в чужу систему…

      …На фіолетовому небі серед сузір’їв сяяла далека блискуча зірка-Сонце. її проміння освітлювало навколишній пейзаж не сильніше, ніж Місяць вночі. Чорнозелена тінь падала від зорельота на сіру рівнину. Все навколо було якесь казкове, нереальне…

      — Ну от бачите, Валья, — промовила Вікторія, — ваше передбачення здійснилося! Ми зустрілися — як це ви говорили — “на далекій невідомій планеті”…

      Обличчя Валерія за прозорим шоломом усміхнулося:

      — В інших умовах я був би щасливий з цього! Але тепер!..

      Все було зрозуміло без слів. Обоє замовкли і з тривогою та цікавістю знову почали роздивлятися навколо. По лінії обрію Валерій визначив, що планета була розмірами не менша від Землі. Потім він нагнувся вниз і почав роздивлятися грунт.

      — Вікторія! Погляньте-но сюди! — схвильовано промовив він. — Цей грунт створений організмами… ви розумієте?..

      Вікторія відколупнула грудку під ногами і побачила, що Тригуб має рацію.

      Це був справді такий же грунт, як і на Землі, тільки замерзлий в страшному холоді міжзоряного простору…

      — Значить, на цій планеті було колись життя, — задумано промовив Валерій. — Воно зникло від якоїсь космічної катастрофи. А тепер ця планета загрожує нам…

      — Пора, Валья, — м’яко нагадала Вікторія. — Пора робити розрахунки — чи ця планета пройде мимо, не заподіявши шкоди, чи справді загрожує нам?..

      — Так! — погодився Валерій і знову піднявся по східцях в зорельот. За ним Вікторія.

      В каюті вони роздяглися і почали робити розрахунки…

      В потужний телескоп Валерій спіймав малесеньку цятку — Землю, потім з допомогою найточнішого спектроскопа визначив швидкість планети по відношенню до Сонця і почав робити розрахунки шляху цього космічного мандрівника.

      Колонки цифр і математичних рівнянь росли під його рукою на листку паперу. Вікторія поглянула в цю мить на Валерія і побачила, як він зблід.

      — Що — дуже погано? — тривожно запитала вона.

      — Так, — похмуро відповів Тригуб. — Ця планета пройде точно по орбіті Землі. Навіть дивно — чому все так виходить?.. Ніби хтось спеціально послав її нам на погибель…

      — Ну, це вже містика, Валья!..

      — Я розумію! Але якщо ми не розіб’ємо її, зустріч, а разом з тим катастрофа — неминуча!..

      Він рішуче підійшов до радіопередавача і, настроївшись на Землю, заговорив:

      — Земля! Земля! Уважно слухайте! Швидкість планети, всупереч даним обсерваторій, менша, а саме — двісті вісімдесят кілометрів на секунду. Це дає додаткові шанси!.. Шлях планети пролягає точно по орбіті Землі. Сумнівів не може бути! Негайно висилайте зорельот з термоядерним пальним. Іншого виходу нема — тільки розбити цю планету!..

      Земля відповіла:

      — Через півгодини космольот вилетить у простір!..

Пошук на сайті: