Олесь Бердник - Поза часом і простором (сторінка 6)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_poza_chasom_i_prostorom.docx)Oles_berdnyk_poza_chasom_i_prostorom.docx119 Кб1758
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_poza_chasom_i_prostorom.fb2)Oles_berdnyk_poza_chasom_i_prostorom.fb2309 Кб1783
      — Ах так! Ти не хочеш! Ти забув, хто я і хто ти! Я ж покажу тобі!

      І він кинувся в божевільному відчаї з піднятими кулаками на Барвицького. Зав’язалася боротьба. Святослав схопив за руки розлютованого магната:

      — Заспокойтеся! Ви збожеволіли! Заспокойтеся, або я вб’ю вас!

      Роген вирвав руку, вихопив важкий портсигар і з силою вдарив по голові Барвицького. Бризнула кров. Святослав застогнав. Потемніло в очах. Але в наступну мить він вихопив атомний розрядник і натиснув кнопку. Сніп ядерного спалаху пронизав Рогена, і він, безглуздо витріщивши очі, мішком посунувся донизу.

      Святослав, важко дихаючи, витер піт, зігнувся над ним.

      — Мертвий… Вперше я вбив людину!.. Боже! А втім — чи ж людина це?

      Він довго не міг отямитися. Як би там не було, а все ж таки Роген був єдиним супутником… А тепер — повна самотність, темна пустеля, позолочена мільярдами зірок…

      Барвицький хутко з допомогою спеціальних проміжних камер викинув труп Рогена у сві товий простір.

      Тепер одна-єдина людина летіла в космольоті. Позаду залишилася рідна Земля, де викохувалися його мрії, а попереду — тремтіла блакитна зірка, манили різнокольоровими вогнями далекі таємничі світи.

МЕРІ ЇДЕ НА СХІД

      Минуло вісім років. Людство впевнено завойовувало сонячну систему Політ на ближчі планети уже вважався чимось звичайним Не менше десяти кратерів на Місяці були переморені на велетенські колонії, транспортні ракети переправляли на Землю добуті з надр супутника метали і мінерали—золото, уран, трансуранові елементи та безліч чудесних самоцвітів

      Кілька наукових експедицій впевнено вивчали Марс. Вони створили опорні пункти в глибоких долинах, де повітря було густіше і де зберігалась вода в болотах, а звідти виходили у мандрівку по червоних пустелях, покритих в окремих місцях коричньовими або блакитними чагарниками…

      Регулярно відвідували вчені закутану важкими хмарами Венеру і, ризикуючи життям, робили подорожі поміж безліччю діючих вулканів, збираючи для науки дорогоцінні колекції чудернацьких казкових рослин червоного кольору і не менше дивовижних примітивних тварин…

      А в останні роки сміливці побували на поверхні супутників зовнішніх велетенських планет і здійснили подорож на останню планету системи — Плутон. Далі тягнулися у безкінечність страшні пустелі Космосу, а за ними — нові світи…

      І, не встигнувши вивчити свою систему, невгамовний людський Розум вже рвався в неосяжний Всесвіт. Раніше думали, що подорожі до інших світів — це справа далеких віків у майбутньому. Але в дійсності стало інакше.

      Ряд країн готувалося до здійснення заповітної мрії… Тисячі юнаків і дівчат мали одне бажання — віддати своє життя для досягнення такої грандіозної мети — завоювання Простору.

      …Про Барвицького не було чути нічого. Відомий мільярдер Роген зник безслідно, хоча його капітал перемагав усіх конкурентів у доларовій зоні. Деякі газети хотіли були написати пре дивне будівництво в пустелі Нью-Мексіко, зв’язане з ім’ям Рогена але якась рука з допомогою великої суми грошей примусила ці газети мовчати.

      Мері все ждала чуда. Вона народила сина. Він був дуже подібний до Святослава. Кілька років Мері крадькома плакала вночі, заколисуючи маленького Віктора, вдивляючись й його худеньке, не по-дитячому серйозне обличчя. З тривогою прислухалася Мері до кожного стуку дверей. Значить, ще десь в глибині свідомості горів чи тлів вогник надії…

      Пройшло кілька років. Мері розповідала сину про батька, про далекі зоряні світи, куди він полетів шукати мрію, і Віктор, розкривши рота, слухав цікаві розповіді, а його замислений не по-дитячому погляд був заглиблений у вікно, де мерехтіли на вечірньому небі барвисті сузір’я… На восьмому році він марив небом, і Мері вже тривожилася. Вона боялася, щоб його духовний розвиток не пішов по тому шляху, по якому йшов розвиток батька. І ось в ці тривожні дні Мері одержала листа від російського академіка Копилова. Він писав:

      “…гадайте мій останній візит до вас і мої слова. Я знову повторюю їх від щирого серця: “Якщо вам потрібні друзі, ми ждемо вас і сина”. Гадаю, що Ви не будете сумніватися і вагатися.

Ваш Копилов”.

      Далі була написана адреса.

      Мері схвильовано притиснула маленький листочок до грудей…

      …Через кілька днів у велетенському стратоплані вона й Віктор летіли над Атлантичним океаном на Схід. Тихо дзвеніли реактивні мотори, заколисуючи, навіваючи сумні думи…

      Віктор не міг всидіти на місці. Він невпинно смикав матір за рукав:

      — Мамо, мамо! Поглянь — що це таке?..

      Мері з усмішкою дивилася на рожеве лице сина, потім на гряди білих хмар, що пливли десь далеко внизу, і відповідала:

      — Це хмари, синку…

      — А чому хмари внизу? Вони ж завжди вгорі!..

      — Ми ж піднялися вище хмар, синочку…

      Віктор дивився крізь ілюмінатор вгору, де на фіолетовому небі мерехтіли зірки:

      — Мамо! А тато полетів ще вище, ніж ми тепер?

      — Так, синочку, набагато вище… Бачиш — горять зірочки… Он аж туди полетів наш тато!..

      Віктор замовк, намагаючись дитячою свідомістю охопити всю грандіозність неймовірних відстаней…

      Внизу промайнули обриси берегів Європи. Незабаром стратоплан пішов униз, пролітаючи над територією України. Хмари блискавично білою пеленою промайнули мимо ілюмінаторів, і стратоплан пішов на посадку…

      Праворуч синіло Каспійське море. Заблищала стрічка Волги. На лівому березі в степу виростав, летів назустріч широкий бетонований майдан, а навколо нього велетенські будівлі заводів…

      На мить пасажири відчули невагомість, а потім легенький удар, ще один… Стратоплан зупинився…

      …Мері опинилася серед гомінливої юрби людей, які зустрічали прибулих. Вона поставила чемодан на землю, підняла голову. З Каспія повівав легенький вологий вітер. Мері оглянулася навколо, радісно засміялася. До неї поспішав Копилов — посивілий, з синіми колами під очима, але все з тією ж мудрою і чомусь сумною посмішкою. Вона не витримала і обняла його, не знаючи сама чому… А він, ніби це було цілком природно, обережно, ніби дитину, погладив її по худенькій спині.

      З-за спини Мері виглянуло обличчя Віктора. Він смикнув матір, з цікавістю запитав:

      — Хто це, мамо?..

      Мері витерла сльози, відповіла:

      — Це друг твого батька, синочку!..

      — І ваш! — додав Копилов.

      Мері з вдячністю потиснула йому руку.

      Копилов підхопив в одну руку чемодан, на другу посадив Віктора і закрокував до велетенського будинку, що був зовсім рядом.

      — Прямуйте за мною, — сказав він. — Там про все поговоримо…

      Другого дня, коли Мері відпочила, Копилов повів її в гігантський цех будівництва, який стометровим куполом підіймався над іншими будівлями. Сітка кранів, дивних механізмів заповнювала цех. А посередині стояли три сімдесятиметрові сигароподібні апарати. Йшла безперервна робота, але шуму не було чути — тільки м’яке дзижчання електроприладів привертало до себе увагу.

      — Що це? — повернулася до Копилова здивована Мері,

      — Ось якраз ради цього я й викликав вас, — тихо відповів академік. — Це будуються зорельоти за проектом вашого чоловіка. В поєднанні з проектами наших учених його проект дав чудесну конструкцію міжзоряного корабля… Ми не поспішаємо… Ми хочемо гарантувати повернення космонавтів, тому будуємо кілька зорельотів. В них буде все найкраще, що може дати сучасна наука…

      Мері перервала його:

      — Як я мріяла, містер Копилов, щоб мій син пішов шляхами батька… Ні! Ні! Ви не так мене розумієте!.. Я хочу, щоб він не безтілесну мрію шукав там, не за Часом і Простором, а допоміг людям наблизити далекі світи, зробити космічну безодню не жахливою пустелею, а шляхом для єднання різних світів…

      Копилов потиснув її руку.

      — Я теж думав над цим. Ми допоможемо вам в цьому. Ще не менше десяти років ми будемо уважно готуватися до цього найвідповідальнішого польоту, і син ваш, син Барвицького, має право першим полетіти, щоб відкрити путь у безсмертя… Так, так! У безсмертя! Не дивуйтесь! Ваш муж багато вірних і потрібних ідей дав світу. За межі Часу і Простору ми, звичайно, не будемо рватися, але будемо прокладати шляхи для майбутніх поколінь, які справді стануть практично безсмертними… Так, так! Наші нащадки стануть безсмертними!..

      Копилов замислився. Мері дивилася на його освітлене синіми вогниками лице, і вдячність до цього безкорисного друга її чоловіка залила змучене серце…

      — Отже, що скажете ви?— повернувся до неї Копилов.

      — Я залишаюсь, — відповіла Мері. — Син піде тільки по цьому шляху…

ІНША СИСТЕМА

      Швидкість космольота досягла вже швидкості променя. По розрахунках Святослава вона дорівнювала 280 тисяч кілометрів на секунду. Все ніби підтверджувало теорію Барвицького. Перші мільярди кілометрів шляху він, згідно даних атомного годинника, летів без особливих пригод, не помічаючи нічого чудесного. Але, коли апарат почав досягати променевих швидкостей, все змінилося. Як показали прилади, Сіріус блискавично наближався, і космольот пролетів більшу половину шляху за кілька годин згідно атомного годинника. Це давала себе знати відносність Часу і Простору!.. Святослав торжествував:

      — Значить, Час і Простір, справді, фікція людського почуття, сон матерії, сповільненої в своєму русі до мінімуму! Значить, можна перемогти одвічну несправедливість долі і вийти в інше Буття!..

      Вага почала ніби зникати. У всьому тілі відчувалася незвичайна легкість.

      — Може, це і є початок тієї метаморфози, яка мусить відбутися при переході за променеву швидкість! Чи не провести експеримент відразу?

      Потім вирішив — ні!

      Кликала до себе далека блакитна зірка, знову настирливо роїлися в голові химерні галюцинації, не давала спокою казкова мрія.

      — Де ти, любов моя? Чи зустріну я тебе на чужих планетах, чи ти в непотрібному маренні привидилась мені для муки?..

      Час галюцинацій минав. Святослав подивився на зоряне небо. Тепер зірки змінили свій вигляд — вони були якісь різнокольорові, переливалися живими вогнями, наче візерунки в калейдоскопі. А зірки, що залишилися позаду — навпаки, ставали якісь темновишневі, або зовсім зникали з фіолетового неба…

      Це проявлявся ефект Доплера, в зв’язку з страшною швидкістю космольота…

      Та ось щось дивне почало відбуватися з очима Святослава. Обриси приладів у рубці і зірок в ілюмінаторі розпливалися, колихалися, ніби в тумані. Він протер очі, поглянув знову… Ні! Не допомагає!..

      Святослав, похитуючись, встав з крісла і повиснув у повітрі.

      — Що таке? Прискорення більше немає?.. Невже межа, яку пророчить теорія відносності?.. Ні! Не може бути!..

      Він дотягнувся до пульта, до краю включив потужність розрядів… І відразу його кинуло неймовірною силою назад, у крісло, притиснуло страшним тягарем. Зірки в ілюмінаторі закрутилися різнокольоровими колами, і Святослав поринув у якусь темну яму…

Пошук на сайті: