Олесь Бердник - Поза часом і простором (сторінка 8)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_poza_chasom_i_prostorom.docx)Oles_berdnyk_poza_chasom_i_prostorom.docx119 Кб1756
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_poza_chasom_i_prostorom.fb2)Oles_berdnyk_poza_chasom_i_prostorom.fb2309 Кб1778
      Дівчина ніби зрозуміла його думки. Вона підійшла до юрби, щось прокричала тонким мелодійним голосам. І юрба зірвалася на ноги, підхопила вмить її і Святослава і з протяжними веселими криками понесла назад, до апарата, через лісок. Святослав спочатку не міг зрозуміти, а потім догадався, що дівчина наказала юрбі однести їх туди, де опустився на їх планету бог. Жриця напівзакритими очима усміхалася в примарному світлі смолоскипів.

      Коли підійшли до космольота, на обрії світало. Святослава і жрицю опустили додолу. Він підхопив її на руки і виніс по спіральних східцях до люка. З-за обрію викотилося жовте сонце, і все навкруг спалахнуло живими фарбами. Заспівали птахи, зашуміли ліси, розкрилися чарівними килимами різноманітні квіти на луках і полях. Вслід за жовтим світилом вийшло друге — біле, набагато менше, і світ навколо став ще яскравішим. При появі білого сонця юрба знову впала ниць і залементувала…

      — Прекрасний твій світ, дівчино, — задумано сказав Святослав, — та я не хочу міняти свою Землю на твою. Я понесу тебе в інше Буття. Або загинемо разом, або вип’ємо келих щастя неземного і будемо щасливі навіки, затримавши блаженну мить…

      Дівчина уважно слухала, немов розуміла. Потім засміялася, мов дзвіночок, показала на небо, на апарат, поклала руки на груди Святослава. Вона хотіла летіти з ним.

      Справді, для чого йому залишатися тут? В Космос! Туди, де батьківщина безкінечного щастя! Він перший з земних людей хоче помірятися силою з безкінечністю!

      І Святослав, схопивши знову на руки дівчину, зайшов до космольота. Люк закрився. Юрба здивовано замовкла.

      І ось… велетенське металічне тіло колихнулось, підскочило вгору і понеслось, набираючи швидкість, в сині небеса, а потім зникло в сяйві двох сонць…

      “Бог”, що милостиво відвідав їх край, повертався до свого небесного трону, взявши з собою молоду жрицю…

      Востаннє глянувши в ілюмінатор, Святослав побачив, як юрба в релігійному екстазі впала ниць на м’яку блакитнувату траву.

КАТАСТРОФА

      …Закінчилась атмосфера планети. Зникло перевантаження. Апарат з божевільною швидкістю мчав у простори Всесвіту. Дівчина-жриця, мов зачарована, слідкувала за тим, що робив Святослав, потім захоплено дивилася в перископи на засіяне зірками небо. Коли він закінчив корегування польоту і включив автопілот, дівчина тихо поклала руки на його плечі і уважно почала дивитися в очі Святославу. Два зелені вогні запалили в його душі дивне почуття — йому здалося, ніби все те, що з ним відбулося: зустріч з Мері і Рогеном, політ, вбивство мільярдера, зустріч з красунею-жрицею, що тепер дивиться на нього — все те приснилося йому в довгому і незрозумілому сні…

      Та ні! За стінами апарата — фіолетова пустеля, чужі зоряні світи. І вона поряд — жива, гаряча, дивна, кохана.

      Святослав підійшов до приборів і рішуче включив реостат. Потужність імпульсів-розрядів у каналі виросла вдвоє. За короткий час космольот набере надпроменевої швидкості, і тоді… тоді він, нарешті, узнає, де ж істина?

      Перед очима раптово виплив образ Копилова, продзвенів його тихий дружній голос: “Тут, на Землі, буде вирішуватись смисл існування людей, а не в безодні космічного простору”… потім випливло до болю рідне лице Мері з заплаканими щоками…

      Святослав стріпнув головою, ніби , проганяючи настирливі думки. Дарма! Він через кілька годин буде знати, чи вірно він зробив, виступивши проти цілого світу! Через кілька годин! А за ці “години” на Землі пройдуть цілі роки…

      В тілі виникло приємне почуття невагомості і блаженства. Святослав і дівчина-жриця сіли в крісла і дивилися в очі одне одному. І здавалося, що читала дівчина в очах Святослава повість про його життя, про мрії — чудесні мрії, де вона з’являлася з далекого зоряного світу, щоб тривожити серце, рвати душу, звати розум до шукання Істини…

      Святославу здавалося, що вони розуміють одне одного без слів. Ніби рядом з ними присутній незримий перекладач, бо, незалежно від розуму, смисл поглядів проникав глибоко в їх серця. Легко-легко ставало Святославу, тіло зробилося невагомим. Він поглянув на дівчину. Вона колихалася, мов у тумані. Що таке? її обриси мінялися, чудове обличчя стало зовсім прозорим. Святослав провів рукою по очах, зірвався на ноги. Кинув погляд на прибори — швидкість досягала 680 тисяч кілометрів на секунду — майже в два рази більше проти швидкості променя. Значить, наступає той час, коли відбуваються зміни в об’єкті, який летить. Це ж тепер він і відчуває їх! Але як же погано йому! Дівчині теж недобре — вона зблідла зовсім, закрила очі.

      Святослав провів рукою по гарячому чолі. Думки плуталися, розсіювалися. Що це? Чи не божеволіє він?

      Подивився в перископ. І здалося йому, що весь Всесвіт зменшується, наближається до нього, і ось він — в жменю можна вхопити… Чи, може, він в ньому? Десь в середині? Нічого не зрозумієш!.. Думки — одна химерніша від другої метушилися в голові, і нічого не можна було зрозуміти в цьому хаосі. Святослав напружив силу волі, обтер піт з лиця… Потім рішуче виключив апарат прискорення і почав гальмувати корабель…

      Здається, він все-таки неправий! Він просто не врахував. Що людина не витримає таких швидкостей! Ось — це вже ясно! Він втрачає можливість навіть контролювати свої дії!.. Значить, для людини Землі немає дороги за межі Часу і Простору! А він просто йде на страшну катастрофу! Треба повертати до сонячної системи і зберегти цю прекрасну дівчину — мрію з чужого світу!

      Знайшовши Сонце в глибині Всесвіту, Барвицький перевів його, повертаючи космольот, в передній перископ. Потім подивився на прилад, що визначав швидкість, вирахував… Кінець! Вже нічого не зробиш! Швидкість була такою грандіозною, що ні зупинити космольот, ні загальмувати неможливо…

      Сонце різнокольоровими вогнями палахкотіло попереду. Все небо горіло незвичайними барвами…

      Ні! Він не може притишити політ космольота! Ні! О, проклята доля! Святослав безсило заскреготів зубами і, все-таки, сподіваючись чуда, без кінця гальмував політ зорельота…

      Дівчина відкрила очі, подивилася в лице Святославу і зрозуміла по його вигляду, що доля винесла смертний вирок їм обом! Засяяли її зелені променисті очі, і, як тоді — в галюцинації — вона поклала свої прозорі руки на його груди, а він схопив дороге лице і почав божевільно цілувати його… І, мов на екрані, в його свідомості виникла бачена десь картина.

      Чорна пустеля… Біла фігура. Ага!.. Це ж його видіння!.. Ті видіння, що повели його в небо! І тепер — смерть!

      Смерть? Нехай смерть! Але інші нехай не повторюють такої страшної помилки! Хіба це помилка? Це — щастя! Він не жалкує!

      Крутиться голова, свідомість огорнена туманом, через губи коханої вливається в душу небачена радість. Вмерти не страшно! Але хай його смерть принесе хоч користь людям на Землі!

      Барвицький кинувся до потужної радіостанції, настроїв її, взяв мікрофон:

      — Земля! Земля! — промовив він. — Говорить Барвицький з космольота, що повертається з системи Сіріус! Я досягнув надпроменевих швидкостей, втратив можливість керувати апаратом і мушу загинути! Я був впевнений в тому, що зможу вийти за межі Часу і Простору! Я жорстоко помилився і розплачуюсь за це! Не повторюйте моєї помилки! Шлях у Космос відкритий — сміливо штурмуйте його! Безсмертя людей — у їх прагненні до пізнання Всесвіту!

      Святослав на хвилинку передихнув, схопившись за груди. Піт градом котився по його обличчі. Хвилину помовчавши, він тихо закінчив:

      — Мері! Дорога Мері! Чи чуєш ти мене? Дякую тобі за все! Бережи сина!.. Перед смертю я йому передаю свою мрію про повне завоювання Всесвіту! Благословляю тебе, мій сину! Благословляю всіх людей, які жертвують собою ради людства, йдуть за голосом неспокійного духа…

      — Прощайте, люди Землі! Прощайте!..

      …На страшній швидкості промчавши в сонячній системі, космольот наближався до Землі Барвицький уже не звертав уваги ні на що… Він відчував одне: кров їх єдиним потоком пробігає по тілах і здається, що немає ні людей, ні світу, і не треба шукати безсмертя, бо воно ось — в серці цієї худенької дівчини! Одна мить великого кохання — ось що таке безсмертя!

      Знову поцілунок — останній поцілунок!..

      Святослав відірвався від тремтячого тіла дівчини і підняв очі, щоб поглянути в її лице. І в ту ж хвилину жах скував його серце. Дівчини не було! Вона зникла!..

      — Що це? Божевілля? — прошепотів Святослав, дивлячись дикими очима навколо. — Чари! Чари…

      Але голос розуму переміг. Кілька хвилин Барвицький згадував, що з ним трапилося перед спуском на планету, і, нарешті, зрозумів, що не було ні планети, ні людей, ні жриці!.. Була, як завжди, неймовірна, болюча галюцинація під час якої зорельот, обігнувши в просторі систему Сіріус, повернув назад, до сонячної системи..

      Гаряча сльоза вперше в житті покотилася по худій щоці Святослава. Кінець! Кінець всьому!

      Куля Землі заповнювала все небо, неймовірно швидко збільшувалася. Святослав припав до ілюмінатора, божевільними очима впився в рідну планету.

      — Мері! — з відчаєм простогнав він…

      …В ту ж мить космольот врізався в земну атмосферу, Швидкість його була такою грандіозною, що апарат разом з людиною вмить перетворився в хмару газів, а кілька уламків пронизали вечірнє небо над приволзькою рівниною…

ПОХІД У ВСЕСВІТ

      …На бетонованому майдані космодрому, на відстані двохсот метрів один від одного, стояли ютові до старту три велетенські космольоти. Завтра вранці — о третій годині — коли ще всі будуть спати, апарати помчать до інших зоряних світів.

      Заходило сонце і золотило апарати. Копилов, помилувавшись ними, підійшов до радіопередавача. Треба було рапортувати в Академію про підготовку до польоту. Хіба ж це звичайний політ? Він теж вдарив старістю об землю, і сам веде флагманський корабель. Другий — молодий інженер, а третій — Віктор Барвицький. Мері може гордитися своїм сином. Він в 19 років одержав дозвіл вести в Космос таку велетенську складну машину…

      Копилов крутнув ручку радіо, відшукуючи потрібну хвилю. Крізь свист і музику раптом проник в кімнату з динаміка знайомий тривожний голос:

      — Земля! Земля! — говорив він.

      — Хто це? Чи не хто-небудь з наших мандрівників на Місяці або на Марсі терпить біду?

      — Говорить Барвицький, — донеслося з чорного отвору. Копилов зблід. Він, безсило опустивши руки, слухав голос Святослава, знаючи, що кожна секунда наближає цю людину до смерті… Він сумно, з докором посміхнувся, почувши слова Святослава про його помилку. Пізно!!!

      Через кілька хвилин Копилов мчав у відкритому авто за містечко, що виросло навколо космодрому, до моря. Він зупинився біля прекрасної вілли. Не зачинивши дверцята машини, забувши причесати розтріпане сизе волосся, Копилов швидко пробіг по східцях і відкрив двері до кімнати…

      На канапі сиділа Мері — посивіла, змарніла, а біля неї, поклавши голову на її коліна, спав син Віктор — красивий молодий юнак. Мати з болем дивилася на його лице і в думці прощалася з ним — останньою своєю надією…

      Стукнули двері. Мері злякано підняла голову Там в напівтьмі чорнів силует Копилова. Очі в нього світилися страшним вогнем, обличчя було спотворене, ніби від болю.

      — Що? — злякано прошепотіла вона.

      Він, задихаючись, показав на небо, неспроможний вимовити хоча б слово…

      — Він? — беззвучно запитала Мері.

      — Так, — хитнув головою Копилов. — Все пропало… Через кілька хвилин — катастрофа. Я чув його по радіо.. Він звертався також до вас…

      Раптом метеорит спалахнув над обрієм і покотився до землі. Зелене світло осяяло все навколо. Копилов кинувся до вікна, зупинився. Пролунав далекий грім.

      Віктор підвів розтріпану голову з колін матері.

      — Мамо! Що це?

Пошук на сайті: