Зоряний корсар – Олесь Бердник

— Як точно й сильно сказано! — підхопив Богдан. — Як поетично! У нас тепер віршують майже всі, але чи відчувають вони так предковічно просто?

Леся не відповіла. Вони вже вибралися на вершину. Невеликий майданчик звільнився від снігу, посеред нього в рожево-сонячному мареві височіла знаменита на цілий світ скульптурна група, створена молодим українським митцем Гнатом Байдою.

Тримаючи дружину за руку, Богдан обійшов постамент довкола. Зупинившись, вони довго вдивлялися в обличчя матері з дитям, яка сиділа в центрі групи. Тривожні й натхненні очі, тонкі чутливі пальці поетеси, художниці, жниці, коханої. То був віковічний образ матері-України — дівчини-войовниці, яка крізь пил віків, крізь бурі історичних, соціальних та суспільних катаклізмів передала в космічне майбуття своє живе серце, пісню, казку, волю до буття, заповіт своїх найкращих синів-творців. Біля ніг її, ліворуч, — Тарас. Він схилив голову на її коліно, заплющив очі. Але така майстерність, така творча жага водила рукою Байди, що все обличчя Кобзаря стало всевидющим оком духу. На його вустах завмерла блаженна усмішка дитяти, в ній чулося беззвучне слово: “Коли мати дивиться, синові можна заснути. Але я готовий знову прийти, мамо. Ти тільки поклич мене — я прокинуся”.

Праворуч від матері — Леся. Дівчина-квітка. Гірський гордий і чутливий пролісок, що не може жити й дихати в паркі літні буйнолисті дні, що любить сувору морозну пору перед весною. Біля неї — Каменяр. Вузлуваті руки складені на колінах, тіло непорушне, а за високим чолом — напруга вогняного вулкана думки й чуття.

Ще й ще постаті — концентричними кільцями оточують матір-дівчину, що породила їх в муках творчого змагання, що вивела до вселенських обріїв.

Леся й Богдан схилилися перед матір’ю в низькому поклоні. Дружина прошепотіла:

— Благослови нас, кохана, в далеку путь. Хочемо зберегти твою іскру в безодні вічності. Хочемо не забути твоїх мук і любові.

— Не забудемо, — сказав Богдан. — Пуповина рветься, але дитина в крові несе її суть і наказ.

Вони одійшли від скульптурної групи натхненні, вспокоєні, щасливі. Сіли на камені — лицем до сонця.

— А тобі не тяжко, Богданку, кидати рідну Землю? Скажи, ти не сумніваєшся в своєму рішенні?

— Ще й як тяжко… — Ясно-карі очі Богдана потемніли. — Нас вічно розриває між двома полюсами тяжіння: один — поклик правічності, голос предків, затишок дитинства; другий — сурма таємниці, веління казки, вимога нових обріїв. І те й інше — воля матерів, закладена в нас. Не завжди мати тіла й мати духу узгоджені між собою, але істина там, де голос таємниці.

— Це правда, — кивнула Леся, довірливо глянувши на друга очима-пролісками.— У дитинстві прекрасно, але зорі недарма спалахують у вечірньому небі. Вони кличуть у вічність…

Богдан обняв дружину за худенькі плечі, вдихнув хмільний запах пшеничних кіс, що хвилястим потоком спадали на спину. Вона вивільнилася обережно з його обіймів, стала на камені, простягнула руки до сонця.

— Бачу, в тобі сум за Землею гніздиться ще глибше, ніж у мені, — сказав Богдан. — Та й не лише за Землею… За Сонцем… Ти ж сонцепоклонник…

— Чого ж людині треба? — сумно озвалася Леся, окидаючи поглядом гірський краєвид. — Чому в ній — такій невеликій — закладене болісне зерно вічної творчої муки?

Богдан не відповів. Взявши дружину за руку, повів до стежки.

— Пора. Часу мало, кохана.

Спускалися швидше. Над полонинами котилися тумани, вкриваючи трави й квіти росяними самоцвітами. Праворуч дзвенів райдужний водоспад, тихо дзюрчали з-під талого снігу струмочки, даруючи життя проліскам — блакитним очам землі.

Там, унизу, вже буяло літо, а тут, над альпійськими луками, починалася рання весна.

Леся сміялася, втішаючись тим, як Богдан вже всоте кидається з стежини убік, припадаючи до якоїсь білої чи рожевої квіточки.

— Якби зараз побачили тебе твої поклонники, дуже засумнівалися б, чи це той знаменитий космонавт, що вони його бачать по телевізії.

— Я не космонавт, — зачаровано відповів Богдан. — Я тепер дитина, Лесю! Ах, люба моя! Якби назавжди зберегти цю неповторність, цю красу! І ось таке відчуття, як у мені сьогодні!..

— Ти збережеш, — серйозно сказала дружина. — Я це знаю. А чи збережуть вони?

— Хто? — здивувався Богдан.

— Ті… хто під моїм серцем… Вони вже живуть — двоє синів. Чи ввійде в їхню душу тривога й радість цього дня?

Ночували в Криворівні, над Черемошем. Над меморіалом Франка пломеніли веселкові зірниці, десь між горами протяжно відлунювали пісні, де-не-де привітно зоріли вогні в житлах. Богдан солодко спав у наметі, зморившись цілоденним походом до Говерли, а Леся невтомно ходила понад рікою, зітхала, дивлячись на зоряне диво, чутливо прислухалася до тривожної мови Черемоша. Плин душі органічно сплітався з плином води і колихався, струмував поетичними рядками, в яких були і передчуття вічної розлуки, і сум за втраченим, і надія на небувале.

Задрімали Карпати,

Снить і серце моє.

Лиш Черемошу спати

Плин води не дає.

Серед темної ночі

Не змовка і на мить,

Бурунами клекоче

І камінням гримить.

Грозить гнівно і сварить,

Та не знати — кого!

Все примарами марить

Із дитинства свого.

Бокорашів чекає

Іздаля, з висоти, —

Та в потоці мілкому

Вже не пройдуть плоти…

А Говерла шепоче:

— То, Черемоше, сни.

Не ридай серед ночі,

А діждися весни!

Дам тобі я водиці,

Не журись, далебі!

Гостроносі ялиці

Попливуть по тобі…

Із лісів Верховини,

Із далеких плаїв

Бокораші поплинуть

До казкових країв!..

“Правда, правда, — стрепенулося Лесине серце. — Треба подолати одвічний сум за минулим. Нема його, не вернеться. І хіба не мужність давніх бокорашів та опришків, хіба не їхня мудрість і пісенність з нами летить до іншого сонця? Хіба не їхня невмирущість житиме в моїх дітях, ходитиме по стежках далекого світу, підійматиметься на вершини небачених гір?”

— Лесю! Лесю!

— Хто це? Хто?

— Лесю, — тривожно гукає з темряви голос Богдана. — А йди-но сюди хутчіше!

Вона наближається до намету, ще несучи в грудях нерозхлюпане почуття повноти і непокоєння. Але чому так схвильовано дихає Богдан? Він прокинувся, і на грудях у нього тліє багряна жарина індикатора ОЗ — особового зв’язку. Невже виклик? Невже сталося щось несподіване?

Богдан подав Лесі МД — мікродинамік. Вона піднесла його до вуха. Тихий, але радісно-урочистий голос повідомляв:

“…нарешті сталося. Не фантазія, не гіпотези, не натхненні імпровізації. Перший сигнал мислячих істот іншосонячної еволюції. Потужний імпульсний радіовідрядник генерує один і той же комплекс ще нерозшифрованої інформації у широкому спектрі частот. Джерело сигналів ототожнено з нововідкритою системою червоного карлика, у якій передбачається, відповідно до теорії Червінського–Мільтона, три планети типу Земля — Меркурій. Зірка локалізована між Сонцем і епсилон Ерідана, на відстані восьми світових років від Землі. Ось чому Всепланетне Товариство Галактичних Зв’язків розглядає пропозицію про зміну й доповнення програми першої галактичної експедиції…”

Богдан вимкнув мікродинамік. Тривожно глянув на дружину.

— Ти зрозуміла? Вона кивнула.

— Можуть бути зміни…

— Невже ти гадаєш, що змінять склад екіпажу?

— Все може бути. Це вирішить Рада Товариства. Але я боюся не за когось…

— За мене?

— Так. Така експедиція — не просто переселення, а й небезпечне дослідження. А ти — вагітна.

— Ти повинен відстояти весь екіпаж, як він є.

— Знаю, кохана. Вже не заснемо. Збираємо намет і вилітаємо до Сонячного Міста…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: