Зоряний корсар – Олесь Бердник

— Радіація… Страшний потік… Тікай в ізолятор… Космокрейсер в режим гіперпростору… Сини… Сини… Говерла…

— Що? Що ти кажеш? — ридала Леся. — Не покидай мене! Не покидай! Я помру без тебе… Коханий! Не йди!..

Богдан замовк. Останнє болісне зітхання вирвалося з його грудей. І все. Більше — ні слова. Леся закам’яніла над тілом друга, не в силі думати, розуміти, діяти.

Та ось до її свідомості дійшли слова Богдана. Сини… Вони живі, їх треба рятувати. Вони — єдина надія. Леся повільно встала. Голова наморочилася, навколишні предмети розпливалися, ніби в тумані. Зірки в ілюмінаторах кают-компанії зливалися в пломенисті нитки, які, звиваючись спіралями, утворювали химерний блискучий клубок.

Леся доповзла до дверей. Вибралася в коридор. Слабіючий мозок уперто нагадував: діти, діти, діти… Треба рятувати дітей… Тільки б устигнути…

Вона зупинилася біля аптечки, прийняла активізатор. Свідомість трохи прояснилася, хоч слабість не зникла. Леся зайшла в центральну каюту управління, байдуже поглянула на пульт. Космокрейсер з субпроменевою швидкістю мчить до далекої червоної зірочки. Хто тепер поведе його? Хто викопає завдання Землі?

Якби хоч трохи сили… Щоб повернути корабель назад… Жаль, якщо пропаде така цінність… А вона вже не встигне провести розрахунки для повернення…

Леся ступила кілька кроків до дверей ізолятора. її зупинив дзвінкий спокійний голос:

— Вам не можна входити до ізолятора.

Жінка обернулася. Хто це? Довго не могла збагнути, звідки чується голос. Потім побачила: говорив УР — Універсальний Робот. Ось він стоїть біля пульта управління, поруч з кріслом капітана, — блакитний ящик з двома руками-маніпуляторами. УР, або, як його ніжно звали космонавти, Урчик, був чудовим розумним автоматом. Маючи майже невичерпний резерв для запам’ятовування і самопрограмування, УР зберігав у своєму кристалічному мозкові всю інформацію, зв’язану з польотом та режимом роботи космокрейсера, а також виконував необхідні розрахунки в будь-якій галузі математики чи гуманітарних та природничих наук. І ось тепер він попереджував Лесю про небезпеку. Його очі, приймачі зовнішньої радіації, блимали червоними вогниками, з динаміка — маленького чорного отвору на грудях — знову почулися слова:

— Ви заражені радіацією, Лесю. Ваше тіло швидко зруйнується…

— І я вмру? — прошепотіла жінка. — Я не зможу врятуватися, Урчику?

— Ні, — сказав автомат. — Ви помрете за кілька хвилин, Лесю. Але що сталося? Хто вас опромінив?

— Загинули всі члени екіпажу, Урчику. Корабель потрапив у нечувано потужний потік радіації…

— Треба повідомити на Землю, Товариству Галактичних Зв’язків, — діловито сказав УР. — Хай зважать на цю інформацію при наступних експедиціях.

Леся безсило сіла в крісло, безнадійно мовила, глянувши па голубий ящик автомата:

— Хто повідомить? Хто поверне корабель на Землю?

— Я, — лаконічно відповів УР.

Леся вражено глянула на нього. Зненацька радісна іскра надії пронизала її свідомість. Так, це справді можливо! Урчик може довести корабель до Землі. Більше того, можна спробувати… Хоч це й божевілля… Спробувати, щоб він прийняв несподівану для нього програму… Щоб він доглянув сипів, коли вона помре… Він розумний, Урчик… Він зуміє… Треба лише годувати їх УП — Універсальним Продуктом… І доглядати… їм буде тяжко на самоті, без людей, але вони виживуть… І повернуться на рідну Землю. А там їх усіх повернуть до життя… О радість! Знову побачити рідну Чорногору, марево ранкових туманів, квіти на високих скелях!..

— Урчику, — прошепотіла жінка, з надією заглядаючи в червоні очі автомата. — Це чудово, що ти зможеш повернути космокрейсер до Землі… Але в мене є ще одне прохання…

— Наказуйте, Лесю…

— Я не наказую, Урчику. Я прошу тебе… Я народила двох синів… Ти розумієш? Двох маленьких синів…

— Що таке сини?

— Як би тобі пояснити… Малесенькі люди. Такі, як і всі інші, тільки ще несвідомі…

— Зрозумів,— сказав УР. — Вони ще не здобули необхідної інформації для нормальної діяльності…

— Так, Урчику, так. Крім того, вони ще й несформовані…

— Ясно. Вони в процесі самопрограмування і вибору оптимального варіанта?

— Який ти розумний, Урчику. Ти все правильно кажеш. Але тепер… коли я вмру… вони залишаться без догляду… Ти ж сам бачиш…

— Ви хочете, Лесю, щоб я доглядав їх?

— Саме це, мій друже. Саме це я хочу… Прошу, не відмовся…

— Мене не треба просити. Я роблю все, що можу. Але ж мене не навчали доглядати маленьких людей…

Леся затулила долонями палаюче передсмертним жаром обличчя. Намагалася зібрати розбурхані думки докупи. Його не вчили? Це правда. Звичайно, не вчили. Що ж тоді робити? Як пояснити? У бібліотеці є книги по догляду за дітьми… УР вміє читати…

— Урчику!

— Я слухаю, Лесю!

— Ти зв’язаний з бібліотекою. Ти вмієш читати…

— Наукова інформація. Але мені вона не потрібна. Вся науково-технічна інформація є в моєму мозку.

— Я не про те. У бібліотеці є інформація по вихованню дітей — маленьких людей. їх треба годувати, доглядати…

— Я зрозумів. Всяка система потребує енергії. Я спробую зробити те, що ви просите, Лесю. Але є одна перепона…

— Яка, Урчику? Говори хутчіше… бо я не можу… Я вмираю, Урчику…

— Гляньте на мене. Адже я стою на місці. У мене немає рушійної системи…

Справді, так! Чому вона не подумала про це? Для обчислень Урчику рушійних кінцівок не треба. Але тепер? Що робити тепер? Що робити тепер з ним?

— Послухай, друже, — прошепотіла Леся. — Цьому можна зарадити. Візьми прибиральну машину… Вона пересувається… Демонтуй прибиральний механізм… Все інше використай для себе… з’єднай з своїм монтажем… У тобі є інформація…

— Я збагнув, Лесю. Дякую.

— Зараз. Я допоможу тобі…

Леся впала з крісла, підповзла до однієї з ніш. Вона осліпла, морок оточував її суцільним океаном. Звуки згасали, поєднувалися в хаотичну симфонію і відкочувалися в бездонну прірву небуття.

Вона навпомацки знайшла двері ніші, натиснула кнопку. Перед нею замерехтіли блискучі деталі прибиральних автоматів. Вона витягла одного з них, підсунула до УРа.

— Тепер все гаразд, — почувся голос Урчика. — Я виконаю ваше прохання, Лесю. Монтаж забере не більше трьох годин. Діти витерплять стільки?

— Постарайся скоріше… Урчику… якнайшвидше, — майже нечутно озвалася жінка. — Там, біля них, в пляшках… УП.

— Я знаю. Бачив. Так робив капітан, — заспокоїв її УР.

— Дякую тобі, друже. Тепер я спокійно помру. Все інше ти прочитаєш… Поспішай, Урчику…

Леся звелася на ноги, дошкандибала до керівного пульта, ввімкнула зв’язок. Тихо скомандувала:

— Ізолятор. Палату номер дев’ять.

В каюту ввірвався оглушливий крик дітей. На екрані з’явилося зображення широкого ліжка. На ньому звивалися два малесеньких тільця новонароджених, сповитих білими пелюшками. Вони галасували, вимагаючи їжі, жалібно кривилися, не відчуваючи біля себе теплого тіла матері. Леся судорожно кинулася назустріч крикові, сльози відчаю зросили її обличчя.

— Зараз… ось зараз…. я прийду, мої малесенькі… я прийду…

Вона побігла до дверей ізолятора, забувши про все на світі. Жалібний поклик синів увійшов до материнського серця як всевладний наказ вічності.

— Лесю! Не можна! — попередив УР.

Вона не чула слів автомата. Простягла руки до дверей і впала на порозі ниць. На неї звідусюди накочувалась зоряна безодня, колисала і тягла у своє безмежне лоно. З вуст зірвалися останні слова, які долинули до рецепторів слуху УРа:

— Любов… моя любов… збережи діток… Збережи…

УР кілька хвилин дивився на тіло жінки. Потім прозвучав його чіткий голос:

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: