УР намагався збагнути, про що вони розмовляють.
— Невже ви гадаєте, що я міг би стати… людиною?
— Ти вже людина, — ніжно відповів Ігрек. — Хіба ти не бачив мільйони людиноподібних потвор на Аоді? Що з того, що вони мають людську подобу? Людина, мисляча істота визначається не формою і навіть не функцією. Це — творчий дух і розум еволюції. Ти — людина, Урчику, і матимеш живе, гаряче тіло. Ти будеш любити Ісварі…
УР мовчав, ніби осмислював почуте. Але сині плями сходили з його щік, очі знову грали прозорим вогнем.
— Проте мушу попередити, — обережно сказав Ікс. — Одержавши людське тіло, ти втратиш безліч своїх потужних рецепторів — інфрачервоне бачення, аналізатори ультрафіолету, приймачі ультразвукових частот… і ще всілякі переваги, наприклад, силу…
— Ти вважаєш це перевагами? — притишено озвався робот. — А може, то прокляття? Я хочу звідати лише одне почуття — парадоксальне, нерозв’язане машинним мозком. Я хочу відчути любов… Я зрікаюся сили і всебачення… Тільки не обманіть мене, діти. Чуєте? Ваш вірний друг просить вас: не обманіть… І ще одне. Ісварі… Вона не впізнає мене в людській подобі…
— Пізнає, — сказав весело Ікс. — Хірурги-генетики дадуть тобі копію нинішнього обличчя. А до того наберися терпіння. Ну й сенсація буде па Землі! Ти уявляєш, брате?
***
Всесвітній Зв’язок передавав по всій планеті:
— Люди Землі! Повідомляємо про велику радість. Космокрейсер “Любов”, який стартував двадцять років тому до зірки епсилон Ерідана, сьогодні повертається. Інформуємо вас, що психогеноцентр Землі готується повернути до життя членів екіпажу, вражених потужною космічною радіацією. Корабель привели до рідної системи два сини капітана Богдана Полум’яного. З ними летить жінка — мисляча істота далекого світу. Вона буде бажаним гостем Землі. Готуйтеся зустріти своїх дочок і синів, люди планети Земля!
Голова Ради Всепланетного Товариства Галактичних Зв’язків Владислав Ратай і десятки його соратників вилетіли швидкісними левітаторами до Кавказу. Коли вони прибули на космодром Сонячне Місто, зореліт “Любов”, потемнілий, подзьобаний метеоритним пилом, обпалений космічними бурями, вже приземлився на гігантському майдані.
Схвильовані вчені ждали. В основі сфероїда відчинився люк. Звідти вийшло двоє людей. Потім ще дві постаті.
— Хто б це міг бути? — здивувався Владислав Ратай. — Адже, крім синів Полум’яного, повинна прилетіти лише жінка планети Аоди. Невже вони захопили ще когось з того світу?
Четверо наближались у повному мовчанні. З тривогою, з радістю йшли юнаки, вперше дихаючи повітрям рідної планети. Ніби в казку вступала ніжна Ісварі, одрізавши себе від страшного минулого. Опустивши погляд, поволі рухався позаду УР — вже не робот, але ще й не людина.
***
Була пітьма. Вселенська пітьма.
Її хвилі котилися безміром, обіймали нескінченність. Тиша, а в ній — все і ніщо.
Спокій. Який неосяжний спокій. Без імпульсів, без сновидінь, без прагнення, без жадання, без програми.
А потім блискавиця. Беззвучна, болісна, вражаюча блискавиця свідомості. Хто? Де? Звідки? Навіщо?
Я.
Це я.
Я є! Болісне, тремтливе, шукаюче.
Тугі хвилі буття котилися звідусюди, пронизуючи плоть. Кривавий прибій бив у груди, в мозок. Чому? Чому він раніше не відчував такого?
УР розплющив очі. Побачив над собою небо, білі суцвіття яблунь і вишень. А обабіч — напівпрозорі стіни. Він лежав на ліжку, вкритий рожевим простирадлом. Чому він тут лежить? І чому таке дивне небо? Воно ніжно-блакитне, прохолодне. Де ж інфрачервоні тони, чому довкола дерев не видно золотавого ореолу?
У саду тьохкає соловей. Чому він так солодко співає? Про кого?
Ісварі. Ісварі. Що за дивне ім’я? Кого воно нагадує? Куди кличе?
УР підняв руку, випростав її з-під простирадла. Скочив, наче підкинутий пружиною. У нього була ЛЮДСЬКА РУКА. Сталося! Невже це правда? І жадане сталося?
Він встав з ліжка, відчув себе бадьорим, сильним. Щось було втрачено, але здобуто незмірно більше. Він ще не знав, що саме, але те НОВЕ, НЕЙМОВІРНЕ було зернятком НЕВИМІРНОСТІ. Воно буде розвиватися у неміряні сфери буття, воно відкриває йому двері у таємничий світ казки й любові.
УР пошукав поглядом, побачив у кутку кімнати свічадо. Зупинився перед ним. На нього звідти дивився плечистий, стрункий юнак з ясно-карими очима, з рожевим тілом. Він був схожий на того, попереднього, але яка разюча відмінність! УР знав: він узяв на себе не лише радість, а й нові муки. Але тепер ті муки матимуть плід, живий плід. Попереднє буття робота такого плоду не могло дати…
До кімнати ввійшли люди. УР соромливо схопив простирадло, накинув на себе. Хтось засміявся. До нього підійшов Ікс, з-за його спини виглядав Ігрек.
— Пізнаєш, новонароджений? — пожартував Ікс. — Чи, може, перестанеш родичатися?
— Здрастуй, брате, — розкрив обійми Ігрек. — Одягайся хутчіше. Нас чекають батьки.
***
Вони стрімголов бігли по коридору Інституту психогенетики. Забули про все. Краса Землі, велич морів та океанів, чудеса людського генія, урочисті зустрічі з людьми, бесіди про далекі світи, про еволюцію мислячих квітів — все це блідло перед наступним побаченням. Після багатомісячної боротьби з наслідками радіації вченим-психогенетикам пощастило повернути до життя всіх членів екіпажу космокрейсера “Любов”.
— А що скажу їм я? Що скажу я? — шепотів, задихаючись від хвилювання, УР.
— Що серце підкаже, — сказав йому Ікс.
— Серце, — повторив УР. — Серце… Тепер я теж можу слухати голос серця…
Відчинилися двері в палату. Широкі вікна були відкриті, у приміщення линули пахощі квітів, духмяний легіт степу. Яскраве світло осліпило юнаків, вони зупинилися посеред палати. Хтось підійшов до них, це був молодий лікар. Він хитро усміхнувся і сказав:
— Ну, розбирайтеся самі. Справа родинна. А ви — приймайте гостей…
Дві постаті підвелися з ліжок. Кароокий худорлявий чоловік з пронизливим поглядом і ласкава синьоока жінка. Вона з мукою і хвилюванням дивилася на незнайомі і до болю рідні обличчя, простягала руки до них, не в силі збагнути всього, що сталося.
— Хто це? Хто? — прошепотів Богдан Полум’яний.
— Ми — ваші сини, — несміливо промовив Ікс, ступаючи їм назустріч.
— Матусю, — майже нечутно додав Ігрек.
Четверо кинулися одне до одного, завмерли в обіймах. Смерть не роз’єднала їх, не могла роз’єднати. Через прірви космосу, крізь зоряні хащі, крізь потоки часу, понад темрявою небуття велика любов знову об’єднала їх для великого щастя. Леся дивилася в сяючі очі синів, цілувала їх, плачучи, і без упину запитувала:
— Як же це? Як так? Ви живі? Хто вас урятував?
— УР, мамо. Наш вірний друг і наставник…
— УР? Невже той самий робот, якого я так благала перед смертю? Де ж він? Що з ним?
— Ось він, матусю, перед тобою, — сказав Ігрек.
Леся глянула на зніяковілого юнака, який переступав з ноги на ногу, не знаючи, куди подітися.
— Навіщо ви жартуєте? Хто цей чарівний хлопець?
— Той самий УР, матусю, — наполягав Ігрек. — Це велика епопея. Він тобі сам про все розкаже.
— Я теж твій син, Лесю, — сказав УР несміливо. — Ти народила мене. Якби не ти, не став би я людиною…
— Я? — вражено перепитала жінка. — Що зробила для тебе я?
І тоді УР оповів Лесі й Богданові всю космічну одіссею…
***
— Тепер ти розумієш, що зробила, що вчинила твоя любов? Вона створила з механічного ящика людину. Ти дала мені душу, прекрасна мати! Хочу бути твоїм сином…
Леся зворушено обняла його, ще не знаючи, як сприйняти казкову подію. Але серце її стукало схвильовано і радісно, і сльози зачудування й ніжності котилися по її щоках.
— Одразу троє дітей, Богдане! — Усміхалася вона зволоженими очима. — Цілий екіпаж для зорельота. Як же вас звати, сипи?