— Чуєш, як реве? Звір!
— Не знаю, як двигун, а сусіди твої кості перемелюють, — сказав Бова.
— Хай! Апетит буде кращий! — засміявся студент. — До речі ти прийшов. Поїдемо кататися. Я, двоє дівчаток. Ти будеш до нари!
— Служба, — похитав головою Григір.
— Не по службі ж ти до мене завітав?
— Саме так. Виручай. Делікатна справа. Злочинець симулював гіпертонію. Треба знати, як штучно піднімають тиск.
— Дрібниці, — знизав плечима господар. — Симулювати можна що завгодно. Тиск, температуру, запалення апендикса. Навіть дуже досвідчений лікар не завжди розбереться.
— Апендикса мені не треба, — сказав Бова. — Давай про тиск.
За півгодини Григір уже був в аптеці, купував необхідні препарати, шприц. З телефонної будки подзвонив шефу, коротко інформував про свій план лягти до біотрона, попросив зв’язатися з лікарнею, замовити слівце.
— Ого, — схвально озвався шеф. — Одразу в атаку! Молодця. Тільки гляди — не нашкодь собі. А то ти такий.
— Який?
— Неврівноважений. А до Сенченка подзвоню. їдь. Тебе приймуть.
Бова заскочив додому, зробив укол у стегно. Попередив бабу, що від’їжджає на кілька днів. Вийшовши на вулицю, спіймав таксі.
У реєстратурі вже чекали. Молодесенька білява дівчина одвела його в кабінет лікаря, посадила на тапчан, укритий клейонкою.
— Заждіть тут. Зараз прийде чергова сестра, вона вас прийме.
— А хто зараз чергує? — байдужим тоном запитав Бова.
— Курінна Галя. Хіба вам не все’дно?
— Все’дно, — згодився Григір, хоч у самого серце застукало.
Білява дівчина вийшла. Хлопець відчув, як гаряча хвиля хлюпнула йому в голову, розпечений обруч незримого болю опустився на потилицю. Ось воно, починається. Це справді не жарти! Цікаво, чи варто було починати цю гру? Може, справді, давно вже нема Курінного, а йому доводиться такими чудними й небезпечними способами ганятися за химерою.
Двері відчинилися, до кабінету зайшла сестра. Пересилюючи біль, хлопець підвів голову і остовпів від несподіванки. Схопився з місця. Сестра, не звертаючи на нього уваги, попрямувала до столу. Поклала товстий журнал, розгорнула.
— Сядьте, чому ви встали? — тихо мовила вона.
Григір дивився на неї і мовчав. Як він зможе питати в неї про батька? У такої королівни? Яка вона дивна! Ніби незримий знак над її чолом — знак скорботи й краси. Обличчя худорляве, бронзове; чорне, аж синє волосся, а під бровами, схожими на крила орла, готового до польоту, — прозоро-лазурні очі, ніби два небесних самоцвіти. Під білим халатом вгадується гнучке тіло, мов у лісової сарни. Він не знав, що говорити, забув про все… Сестра щось запитала. Григір не відповів, кров била молотом у вуха.
— Ви що — оніміли? — запитала вона й одвернулася. Тепер Бова бачив її профіль — загострений, якийсь зосереджено-злий. Здавалося, що в очах її коливалися, мерехтіли іскорки гніву. Невже вона завжди така? Чому?
— Прізвище?
— Бова, — сказав хлопець. — Бова Григір.
Вона глянула на відкрите круточоле обличчя, вперше усміхнулася. Григору здалося, що крижинки в її очах розтанули, різка зморшка біля вуст зникла.
— Бова, — повторила вона, записуючи. — Химерне прізвище. Ніби в казці…
— А може, ми й живемо в казці? — прошепотів Григір, тамуючи біль і милуючись нею.
— Надто сувора казка, — знову спохмурніла дівчина. — Безжалісна…
— Казки бувають жорстокі, — заперечив Бова. — Героїв убивають, зраджують.
— Але в казці неодмінно є жива вода, — насмішкувато відповіла вона. — Героїв воскрешають. У житті так не буває.
Григір промовчав. Не хотів торкатися якоїсь таємничої струни, яка, він відчував це, нап’ята в її душі до останньої межі. Натиснути надміру — і трісне!
— Фах?
— Юрист, — неохоче відповів Григір.
— Такий молодий прокурор — і вже гіпертонія? — здивувалася Галя. — Тоді вам не можна працювати, надто тонка організація для таких справ.
— Чому неодмінно прокурор? — знизав плечима Бова. — Юриспруденція — неосяжне поле. Це — космічна наука.
— Он як? — мовила вона. — Щось я не помічала цього за нею. Длушпається в бруді людському.
— Діти теж длушпаються в бруді. А потім будують палаци і саджають квіти.
— І тюрми мурують, і гармати майструють, — підхопила Галя. — І починають війни, палять сади, палаци.
— Правда ваша, — зітхнув Григір, — але не можна й перегинати ломаку. На світі більше прекрасного.
— Як кому, — гірко мовила дівчина, записуючи щось до журналу. — Це залежить від того місця, на якому людина стоїть. А чому це ми, власне, з вами почали філософствувати? Роздягайтеся, треба зміряти тиск. А потім — до палати!
— А мені б хотілося з вами порозмовляти по-дружньому, — сказав Григір, знімаючи сорочку. — Ось як вийду з лікарні та зустрінемось, тоді…
— Ви гадаєте, що ми зустрінемось? — здивувалася Галя.
— А ви думаєте, що… ні? — тривожно запитав хлопець.
Галя помовчала, готуючи пристрій для виміру тиску.
— Чому ви… не відповідаєте?
— А навіщо зустрічатися? — Зрештою озвалася вона.
— Важко одразу сказати, — тихо відповів Григір. — Не хочу банальних слів. Дуже кортить ще раз побачити вас.
Обличчя дівчини спалахнуло, загорілися самоцвіти очей. Вона метнула погляд на хлопця, пропекла його наскрізь, знову одвела очі вбік.
— Коли ви так хочете…
— Дуже.
— Тоді я подумаю.
— Де? І як?
— Який швидкий! — засміялася вона. — Ви тепер хворий.
— Не хворий! — заперечив він енергійно. — Не знаю, чи біотрон професора мені допоможе, а ви…
— Не треба, — попросила вона. — Не треба так.
— Як?
— Банально. Як у всіх. Хай буде в тиші. Ще є час. Подумайте. Якщо не передумаєте — зустрінемось…
***
Григір старанно поголився, одягнув сірий спортивний костюм. Виглянув у вікно — на небі клубочилися білі хмари, повітря було парке, вологе. Подумавши, Григір вирішив узяти плаща.
Баба Мокрина запросила хлопця до снідання. Він увійшов до кухні сяючий, веселий. Дід Микита схвально глянув з-під брів.
— Тепер інший табак! На людину схожий. А то як халамидник. Не інакше як на побачення зібрався. Чи правду кажу?
— Ет, таке скажете, — махнув рукою Григір.
— Не твоє діло, — мовила баба Мокрина. — Хлопець самостійний, що хоче, те й робить!
— Самостійний! — скептично сказав дід.— Доки сам. А накине сітку яка-небудь дівка підтикана, нафарбована, то де й самостійність подінеться! Буде танцювати під її дудку.
— Ти багато танцював? — пожартувала баба.
— Було, було, — зітхнув дід, затуляючись газетою. — У вас, женщин, відьомська сила.
— Доки молоді, — засміявся Григір, сьорбаючи чай.
— Певно, що так, — згодився дід. — Ось я вже одною ногою в труні, а як побачу ясні оченята та все інше… де та й сила береться? Наче живчик якийсь прокидається в тобі!
— Мовчав би вже! — сердито сказала баба. — Ще тобі, сивому дурневі, про живчики варнякати? Посоромився б…
— А чого ж соромитися? — здивувався дід. — Діло житейське. Я її хвалю, а вона сердиться. Ну, вже й пожартувати не можна!
— Міри не знаєш, старий грішнику!
— А де вона, та міра? Дивися, Григоре, як полюбиться фіфа намальована, то краще й не приводь ЇЇ до нас, не пущу на поріг.
— Не слухай, Григорчику, — осміхнулася заспокійливо баба, — аби до серця припала, а розмальована чи ні, то діло десяте. Умитися завжди можна, а нутро нечисте не одмиєш!
Так із сміхом та жартами вибрався хлопець з дому. Кинувся одразу до найближчого квіткового магазину. На прилавках були лише пузатенькі кактуси та якась травичка. Григір розчаровано пішов до Житнього базару. Там теж квітів не було. Хлопець сумно зітхнув. Доведеться йти на побачення без квітів. Жаль!