Зоряний корсар – Олесь Бердник

відважні й непохитні!

Умийтеся сонячними променями

і починайте нове життя!

І починайте нове життя у невимірності волі,

бо земне існування твоє, Гуллівер,—

то лише мить сновидіння…

— Дуже цікаво, — сказала дівчина.

— Справді? — зрадів Бова.

— Справді. Але звідки у вас такі ідеї? Роздвоєність людської сутності, прагнення у невимірність…

— О, мені часто сняться химерні сни. — сказав хлопець. — Ніколи не збагнеш, звідки вони, чому?

— Я люблю слухати сни, — замріяно мовила Галя. — Є такі сни, у яких би хотілося жити.

— О ні, — заперечив хлопець. — Я не бажаю жити навіть у найкращих сновидіннях. Я хочу вибирати шлях свідомо, а не бути маріонеткою сну.

— А може, ваша свідомість — теж сон. І ваше вольове рішення — теж марення підсвідомості, — похмуро сказала Галя.

— Ну, це вже щось зловісне, — засміявся хлопець.

— Не стану сперечатись, а то ви втечете од мене. Краще прочитайте ще що-небудь. Мені дуже до вподоби, як ви читаєте.

Григір полегшено зітхнув.

— Тоді ще послухайте жартівливу мініатюру. Про ребро.

— Про яке ребро?

— Адамове ребро. Ось послухайте…

Господи, колись з ребра Адама Єву ти створив.

Яка нікчемна втрата для Адама. Зате який

здобуток! Яблуко пізнання Добра і Зла, любов

одвічна, глибини мук і втіх!

Господи, молюсь до тебе щиро — візьми у

мене дванадцять ребер, створи дванадцять Єв.

Нехай вони мені дадуть дванадцять яблук

із саду полум’яного Пізнання.

Прийди, прийди, о господи, бери у мене

ребра! Без них я обійдуся, але без Єв — нізащо!

Галя сміялася.

— Не стане у вас ребер — ніяка Єва не допоможе. Будете повзати, як медуза.

— Та це ж символічно, — захищався Григір.

— Тим більше. Символи повинні бути точні. Якщо вже в кого й береться ребро, тобто плоть, то це в жінки.

— Ого! Ви суворий критик.

— Та ні. Просто я не полюбляю сумнівних жартів.

— А мені здається, що без жартів взагалі жити неможливо. Можна збожеволіти.

— Не знаю як кому, а мені рідко який жарт подобається.

— Чому?

— Жартом найчастіше люди прикривають своє безсилля і трагедію. Життя трагічне. Трагічне в своїй основі, а вони сміються.

— Я не зовсім розумію вас, Галю, — тихо сказав Григір, торкаючись пальцями її руки. — Ви така прекрасна…

— Не треба, Григоре, — різко сказала вона. — Пробачте… але не треба так. Краще прочитайте мені ще що-небудь. Але не жартівливе.

— Добре, — сумно мовив Григір. — Прочитаю. Про рибалку.

Усі рибалки ловлять рибу вдень.

А мій товариш — ні.

Дивак: як тільки зорі спалахнуть у небі,

він вудлище бере і поспішає до озера.

Зірки вгорі. Зірки внизу.

Йому здається, що він пливе у вогняному безмірі.

Вітрила верб шумлять тривожно, несуть,

несуть незримий човник удалечінь.

Він закидає вудку. На ній немає гачка і черв’яка,

лиш слово чарівне рибалка промовляє, нанизує на

волосінь прозору.

Минає ніч. Рибалка терпляче сидить над океаном зоряним.

Чого чекає він? Кого?

Пливе світанок, зорі бліднуть, ховаються в блакиті

ясній. Рибалка згортає волосінь на вудку,

задумливо вертається додому.

Надвечір знову — безнадійний лов.

А може, все-таки почепиться хто-небудь на чарівне слово?

А може…

Сидить рибалка, пливе над зоряними прірвами.

Вітрила верб шумлять тривожно…

— Гарно, — сказала Галя. — І правда.

— Що правда? — Не зрозумів Григір.

— Безнадійний лов. Нічого не почепиться на волосінь рибалки. Даремно люди ждуть. Хіба що риба сама захоче.

— Яка риба? — здивувався хлопець.

— Бог, — просто мовила дівчина.

— Ви серйозно? — отетеріло запитав Григір.

— А чому б і ні?

— Ніколи не думав… що моя мініатюра збудить такі думки.

— Такі думки може збудити будь-який образ, — сказала Галя. — Навіть черв’як. Пам’ятаєте: “я червь, я бог”?

— Державін! Тільки ж ви…

— Що я?

— Невже вірите?

— Не те слово — “віра”. У банальному розумінні у мене віри нема, в глибинному — є. Може, це не віра, а інтуїтивне знання.

— Я вражений.

— Тоді що ж? — насмішкувато запитала Галя. — Наші дороги розходяться? Чи, може, ви почнете мене перевиховувати? Приносити популярні атеїстичні книжечки? Водити в кіно?

— Галю!..

— Не будете? Тоді добре. Не бійтеся — я не сектантка. Не люблю лицемірних, забобонних зборищ, де в ім’я бога промовляється стільки хвали і куриться фіміам. Він уже давно б помер від нудьги й жаху. Мій бог схожий на вашу чарівну рибу, його не спіймаєш на гачок молитви або черв’як лестощів.

— Який же він? — обережно запитав Григір, ще не знаючи, який тон обрати в розмові з Галею.

— Не знаю. Він прекрасний — це я твердо знаю, вірю. Він герой і лицар. Він мовчазний і громовий. Він жалісливий і грізний. Він всесильний і незримий. Він скрізь і ніде…

— Це просто опоетизована людина, — сказав хлопець. — Ви створили в своєму серці ідеал. І поклоняєтесь йому…

— Може, й так. А може, й ні.

— Дивно… Як же тоді ваш скепсис?

— Який?

— А до людей. У людях безліч поганого — це правда. Але ж причина світу, отже, і всього, що в ньому, — бог? З скульптора питають за нікчемну статую, з шевця — за зіпсовані чоботи.

— А з бога — за потворний світ? — насмішкувато запитала Галя.

— Атож.

— Бог не має ніякого відношення до світу.

— Як так?

— А так. Ви ж освічена людина. Невже всесильний став би займатися творенням обмежених світів? Якихось кульок, планет та сонць, а тим більше мікроскопічних мурашок, які називаються людьми?

— Я вивчав десятки різних релігійних та філософських течій Сходу й Заходу. Більшість апологетів стверджують, що світ породжено волею творця, Логоса…

— Може, й так, — байдуже згодилася Галя, допиваючи каву. — Всякий бракороб — творець. На своєму рівні. Але до чого тут бог? Я в це поняття вкладаю своє, заповітне. Його не можна передати. Що мені до того, як про це казали ті чи інші мудреці? Я сприймаю Сонце таким, як воно є, а не таким, як його описують астрономи.

— Звідки це у вас, Галю?

— Що?

— Таке мислення?

— Погане чи хороше?

— Не знаю. Не можу так сказати. Тривожне, хвилююче. Мені здається, ніби ви жартуєте. Втім, ні. В очах ваших гнів. І ясність. Не доберу, не збагну. Такі думки, як у вас, з’являються тоді, коли людина переживе глибоку драму. Горе викрешує іскри нового розуміння. Але містика…

— Я не містик! — махнувши крилами вій, заперечила дівчина. — Медику майже неможливо бути містиком. Кожного дня фізіологія, нутрощі. Треба любити приховану суть, щоб не зненавидіти фізичну людину. Знаєте що, Григоре? Давайте облишимо цю тему… Може, колись. Добре?

— Добре, — непевно сказав Григір. — Але ви обіцяли прочитати.

— Про любов, — усміхнулася Галя. — Ходімо звідси. Підемо по вулиці Зоологічній. Там затишно, і я спробую згадати…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: