Меркурій застогнав і… прокинувся. Власне, прокинувся не Меркурій. Прокинувся Григір Бова в квартирі по вулиці Андріївський узвіз…
У двері постукали. Баба допитувалась: “Мо’, тобі пора їстоньки? Вже дев’ята година”.
Григір скочив з ліжка, не в силі розібратися, що й до чого. Де він? Що з ним? Ара, Земля… Все змішалося. Що за омана? Галя… Галя Курінна! Ось кого нагадує Громовиця! Але ж Галя тут, на Землі. І вона чекатиме його на набережній, біля пристані. О десятій! Сон? Який же сон, коли він продовжувався після того, як прокинувся. Та ще й так логічно. Ех, якби ще трохи. Щоб дізнатися про долю Космократорів. Невже вони не переможуть Арімана? Невже загинуть?
Григір хутенько облився холодною водою, витерся рушником. Геть примари! Сьогодні зустріч з нею…
Галя стояла, схилившись на бетонний парапет, і дивилася на жовтаві води ріки. На ній був короткий синій плащ, чорні панчохи, простенькі босоніжки. Вишита стрічка перехоплювала товстенький жмут волосся на спині.
Григір зупинився кроків за десять від неї. Зараз… він підійде, зазирне у її очі. І вона поведе його. Куди? Куди захоче. На край світу, чи у світ химер, чи в царство снів. Все одно, аби з нею.
Вона відчула його погляд, обернулася. Ласкаво осміхнулася. Простягнула руку. Він торкнувся гарячої долоні. Тихо запитав:
— Як спочивали?
— Я не спала…
— Чому?
— Не могла. А ви?
— Я заснув, — винувато сказав Григір. — Ще й добряче. І приснився мені дивний сон…
— Ой, правда? — запитала Галя. — Ви розкажете мені? Я дуже люблю слухати сни. Тільки щоб незвичайні.
— Та більш незвичайне важко й придумати, — зітхнув Бова. — Ціла епопея…
— Чудесно, — зраділа вона. — Починайте.
— Та ні, не тут, — попросив він. — Десь на природі.
— А куди ми підемо?
— Куди захочете. Може, поїдемо десь на луки? Теплоходом?
— Згода.
— Тоді на південь. Аж десь до Вишеньок…
Григір узяв квитки на теплохід. Вони зайняли місце на носі судна. З Дніпра дихав прохолодний вітер, люди тулилися ближче до буфету, під накриття, або йшли в каюти. Біля них примостився лише старий сивовусий рибалка, з вудками, в брезентовій робі, та юна дівчинка в благенькому плащику. Вона трусилася від холоду, але хоробро стояла проти вітру, замріяно дивилася вперед.
Хлюпала весняна хвиля, пропливали мости, мерехтіло на київських горах зелене марево. Григір зачаровано дивився на Галю. І це ніби сон? Ніби сон. Може, все на світі сон? Гребені хвиль на океані життя… Гребені снів. Прокидаєшся, тужиш за минулим сном, пірнаєш у інший… І так без кінця, і так без кінця. Постривай же, не щезай.
Галя перехилилася через борт, задивилася на піну перед носом теплохода, тихо, майже пошепки продекламувала:
— Знову томління. Сумніви знову.
Іскри на хвилі ріки.
Погляду чари.
Магія слова.
Доторк руки.
Пестощі сонця? Чи подих безодні?
Мить
чи політ назавжди?
Тиша — учора, буря — сьогодні!
Звідки? Куди?
Марево давнє.
Мов сновидіння.
Щось існувало, було.
Попелом часу серця квиління
Вже занесло.
Може, воскресне? Може, розтане
Крига байдужості знов?
Вечора промінь?
Сяйво світання?
Зло чи любов?
— Звідки це? — тихо запитав Григір.
— Вночі написала…
— Чому такий сум?
— Не знаю. Дивно, правда? Ніби щастя майнуло…
— Ви сказали — щастя, Галю? — спалахнув Григір.
— Так, Григоре, — ясно глянула йому в очі дівчина. — Але звідки ж сум? І тривога… І біль. Якесь передчуття.
— Може, минуле?
— Що?
— Кажу, може, в минулому у вас було щось трагічне?
— Було, — важко зітхнула дівчина.
— Ось воно і нагадує. Ви боїтеся, щоб не зникло щастя, щоб не повторилось минуле.
— Не знаю. Моє серце ніби крижинка тепер…
— Галю! Не можна ж так…
— Як?
— Вічний трагізм. Поділіться зі мною вашим горем. Ми ж тепер друзі. А з друзями все пополам.
— Слова, — сказала Галя. — Наївні слова. Навіть найближчий друг не візьме на себе чуже горе…
— Чуже… А якщо воно стане не чужим?
— Не знаю. Не певна.
— Розкажіть.
— Про що? Справа не в подіях. Події банальні, Григоре. Була сім’я. Батько, мати. Веселощі дитинства, мрії, захоплення. Вірилося в найсвятіше, малювалося в уяві найромантичніше. Потім батько зник…
— Зник? — неспокійно перепитав Григір. — Як зник? Куди?
— Невідомо куди. Поїхав на полювання. І не повернувся. А пізніше його звинуватили в розтраті. Нас виселили з квартири. Ті самі люди, які усміхалися, клялися в дружбі — о гидота! — ті самі пізніше не подавали руки, не віталися. Мама не витримала такої зміни, вона занадто вірила у непорушність авторитету батька, у свою забезпеченість. Химера. Я пізніше збагнула, що все було ілюзією. Мама вмерла. А я… Навіть в інтернаті — донька злодія, злочинця! А пізніше мене допитували. Де батько? Куди він зник? Я клялася, що нічого не знаю, я плакала, просилася… Я хотіла, щоб вони розшукали його, адже я сирота… А вони не вірили. Ніхто не вірив. Зачинялися двері довіри, дружби, надії. Морок у душі… А тут ви…
— Я, — машинально повторив Григір, стискуючи руку дівчини.
— Ви. І нова надія. Я страшенно боялася, щоб знову не повернулося минуле. Я знаю: в мені поселилася зневіра. Я незлюбила світ. За що мені його любити? Знаю: є хороші люди. Але вони в абстракції. А так хочеться тепла, ласки, надії. Григоре, пам’ятаєте, ми жартували про Шерлока? Станьте криміналістом, розгадайте мою загадку.
Григір почервонів від несподіванки, закашлявся. Боже, яке безглузде становище. Ось і наступив час. Треба брехати або казати правду. Брехня — мука. А правда — знову удар для неї. І, може, удар назавжди!
Він пересів наперед, затулив дівчину од вітру, турботливо сказав:
— Вам холодно. Давайте загорну вас плащем.
— Дякую, — просто сказала дівчина. — Мені добре.
Юна сусідка заздрісно глянула на Галю, з жалем зітхнула, пішла вниз. Тільки старий рибалка байдуже курив самокрутку, спльовуючи за борт.
— Я неодмінно зроблю те, про що ви кажете, — прошепотів Григір. — І не колись… а тепер.
— Тепер? — здивувалася Галя.
— Тепер. Я познайомлюся з справою вашого батька, попрошу, щоб мені дали дозвіл на розшуки.
— Хіба так можна? Студентові?
— Можна. Як диплом, — збрехав Григір. — Мене теж зацікавила ця справа. Таємниця. Людина зникла, мов крізь землю провалилася. Ніяких знаків. Або його вкрали, або…
— Вкрали? — знизала плечима Галя. — Навіщо?
— Може, розвідка.
— Та що ви? Кому він потрібен?
— Всяке буває. Ми ж нічого не знаємо. У всякому разі — візьмуся за цю справу. Рано чи пізно.
Дівчина потиснула йому руку, вдячно глянула в очі. Григір полегшено зітхнув. Пронесло. І навіть наведено місточки,
Тепер уже треба менше брехні. Якщо вона й знатиме про мою участь у справі, то це ж за її проханням. І все-таки містифікація! Нема повної ясності.
Теплохід причалив до піщаного острівця. Серед високих плакучих верб стояла хатинка куговщика, червоніли свіжопофарбовані бакени. На борт зійшла старенька бабуся — певно, дружина куговщика, який стояв на березі і кричав:
— Дивися ж, не забудь пляшку! Та дінатуру на ноги! Чуєш?
Капітан засміявся, виглянув у віконечко.
— Що, старий, ревматизм замучив?
— Еге, — привітно відповів куговщик, підморгуючи сивим вусом. — Заїдає. А хильнеш стакан — одійде трохи!
— То ви не для розтирання? — здивувався капітан.
— А який же дурень розтирає? — В свою чергу здивувався куговщик. — Нутро продезинфікувать — це діло! А виливать на себе? Нє, це не-рен-та-бельно! О!
Пасажири реготали. Григір запитливо глянув на дівчину.
— Може, зійдемо тут? Погуляємо. А теплохід повернеться — поїдемо до Києва.